ТК СНТТ: Вісник №402 / Михайлишин

ТК СНТТ

ВІСНИК

Державного університету «Львівська політехніка»

«Проблеми української термінології»

№ 402

Михайлишин Б. Нормалізація термінології та її збагачення – заодно чи хто кого? / Богдан Михайлишин // Вісник Держ. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології»: матер. 6-ї Міжнар. наук. конф. СловоСвіт 2000. – 2000. – № 402. – С. 184–187.

Богдан Михайлишин

Львівський національний університет

нормалізація термінології та її збагачення – заодно чи хто кого?

© Михайлишин Б., 2000

Нормалізаторський підхід до мови взагалі та її конкретних систем і рівнів проявляє себе як своєрідна лояльність а чи нелояльність особливостей та навіть закономірностей до певних лінгвальних ознак, процесів, фактів, явищ. Усе, що пов’язане з нормою, суттєво залежне від функціональних стилів і підстилів мови, усної та писемної форм текстів, давності чи й узагалі наявності традицій в уніфікації конкретного мовного матеріалу та ін. Але норма – це вже надводна, видима частина айсберга. Підводною, невидимою, слід вважати передусім нормалізацію, що є загальним шуканням, досягненням норми і водночас шляхом, яким рухається її становлення, а відтак нормативність як зіставлення, вивчання й узагальнення фактичного та теоретичного матеріалу, що може лягти в основу норми. Звідси нормою, у т.ч. й мовознавчою, слід вважати сукупність вимог, правил і порад, неодмінних до виконання. Норма у найширшому мовознавчому сенсі, з одного боку, є посяганням фахівців на природний, хаотичний, а тому і не завжди придатний людям розвиток різних мовних фактів і явищ, а з другого – неминуча система приписів і обмежень, які окультурнюють, одомашнюють і роблять утилітарно можливою ще одну стихію, назавжди даровану саме людям.

Офіційно-діловий і науковий стилі в усій сукупності їхніх підстилів і найбільше живлять поняття норми, і водночас найбільшою мірою від неї залежать. Така двоєдиність цілком закономірна: норма зумовлює диференціацію стилів на т.зв. строгі та нестрогі і водночас взаємовпливи та взаємопереходи їх ознак, вона – один із найсуттєвіших чинників виникнення електронного, повернення до життя та розвитку релігійного (сакрального) та мемуарного стилів, фактор давно назрілого утвердження стилелогії як важливого мовознавчого предмету.

Збагачення і розвиток термінології – цієї найважливішої складової наукового й офіційно-ділового стилів – взаємопов’язаний з нормалізацією, а відтак нормативністю та нормою найщільніше. Тривалі традиції у розбудові окремих терміносистем і термінології взагалі як розділу мовознавства зміцнили й обґрунтували термінознавство поняттям уніфікації та стандартизації, які були й залишаються передусім термінологічною нормою. Слід зазначити, що на загал ставлення до неї є і належно науковим, і утилітарно-шанобливим, хоча без радянсько-гостівської запопадливості. Термінопрактика і навіть термінографія розширюють (щоб не сказати розхитують) поняття норми, розв’язуючи руки термінології як розділу лінгвістики.

Набуває чинності відома, хоча й призабута винокурівська теза, згідно з якою терміни – це не особливі слова, а слова (і, як свідчить термінопрактика, не лише) в особливій функції. Чимраз розширюється свого роду буферна зона термінних наймень, яку формують термінологічна лексика, професіоналізми і оказіоналізми, передтерміни, квазітерміни, розмаїті несловесні знаки, що нерідко є більше умовними позначеннями в межах вузького кола фахівців, аніж номінативними відповідниками термінованих понять. Це явно тавтологічні наймення (відшкодування шкоди робітникові у разі пошкодження його здоров’я) використання довжелезних слів (фосфорибозиламіноімідазолкарбоксамід, формілтрансфераза), засилля розмаїтих невербальних засобів (N (2-гідрокси-1-метил-етил) – D(+)-лізергамид), активізація народної термінології, яка не потребує суто наукового дублювання (бичаче серце, жаб’ячі очка, сліпа кишка) тощо. І це приклади не крайнього порушення вимог до терміна – останні легалізовані сферою фіксації, а отже рекомендовані до використання, хоча кожне з таких наймень одночасно порушує декілька вимог до терміна. Якщо до цих і подібних номінантів, характерних, до речі, не лише українській термінології, додати ще спричинену правописним хитанням (коли не недбалістю а чи й безвідповідальністю) варіантність слів типу дистрибутор / дистриб’ютор / дистрибутер / дистриб’ютер, а чи просто розподілювач, то стає зрозуміло, що до уніфікації та стандартизації української термінології ще далеко.

Та все ж – поняття термінологічної норми в останнє десятиліття суттєво розширилося: і завдяки граматичній гнучкості, і семантичній сміливості, і лексичному багатству. Приклади порушення термінів на зразок колінце веретена, майна-віра і под., що їх наводила радянська спеціальна література як хрестоматійні, видаються сьогодні дитячими збитками. Сучасні акценти у нормалізації термінофонду, а звідси й становленні термінологічної норми зміщуються у зіставленні таких тріад як “типове” і “нетипове” (чи “менш типове”) та “відповідає словоладові мови” і “не відповідає” (чи “відповідає не цілком”). Водночас “менш типове” чи “відповідає не цілком” – зовсім не термінні табу, які не мають шансів поповнювати термінологію. Нормалізація – це самоочищувальний вічний двигун, це передусім уміння доходити згоди, знаходити форми співіснування, а не безапеляційна система заборон і обмежень вже на підступах до базового, усталеного термінофонду.

Міра перебування термінів у згоді зі словоладом мови помітна на рівні терміносполучень (далі ТС); різноструктурні спеціальні номінативні одиниці дають змогу краще відчути аналогійну типовість чи нетиповість із неспеціальними словосполученнями, аніж однослівні наймення. Загальновідомо, що серед ТС найуживанішими є дво- і трикомпонентні одиниці, у межах яких найприроднішими, а звідси й найтиповішими є моделі А+S i A+A+S, меншою мірою інші: дзеркальна антена, тривале навантаження; горизонтальні відхилювальні пластини, граничний фазовий перехід, розділювальний / розділовий підсилювач кольору та ін.

До менш поширених, але не помилкових ТС належать одиниці з прийменниково-відмінковим комплексом у функції постпозитивного означення. Аби поєднання двох, рідше більше слів, кваліфікувати одним означенням-розширювачем домінанти ТС, воно мусить мати певну лексико-семантичну сталість, яка нерідко межує з фраземністю, і як результат – відтворюваність у готовому вигляді: гра на випередження, зустріч на вищому рівні, товариство з обмеженою відповідальністю тощо. Для ілюстрування прийменниково-відмінкових блоків не зовсім переконливі приклади на зразок міст для вимірювання опору, холодний катод з емісією (Л.Козак) – у кращому разі це сума двох термінів. На підступність цієї хиби при аналізі різноструктурних ТС найчастіше звертає увагу В.Лейчик.

Сума прийменника лише з одним іменником у певному непрямому відмінку та можливість виконувати нею означальну функцію робить цей блок ще менш типовим у функції атрибутива: будівництво під ключ, друкування в розрядку, садіння під лопату тощо. Такі атрибутиви є не лише малочисельні в термінопрактиці, але й цікаві під лінгвістичним кутом зору. Вони містять більшу або меншу долю переносності, і саме це головним чином надає їм стійкості. Такі атрибутиви набувають обставинних співзначень, що наближає їх до перехідних синтаксичних явищ. Термінна семантика прийменників у цих блоках достатньо вагома. Дається взнаки, думаю, роззосередження цілісного номінативного значення комплексу на усі його компоненти, у тому числі й на службові частини мови.

У зв’язку зі своєю незмінністю прислівник у термінопрактиці поширений мало: дистанційно керована підстанція, однорідно розширена лінія, тривало допустимий струм провідника тощо (Б.Рицар, І.Кочан, К.Семенистий). І вже зовсім специфічною є модель S+Adv: кава по-турецьки, котлети по-львівськи, м’ясо по-гуцульськи. Ці наймення межують з номенклатурними знаками, хоча такими не є, мають явно “харчовий присмак”, а атрибутиви – ще й малопоширене відтопонімне походження.

Із кількох чинних в українській і російській мовах зворотів певну долю номінативності має дієприкметниковий. Він не забарився цим скористатися, ставши вже зовсім раритетним компонентом ТС у функції атрибутива. Термінологія не заохочує використання дієприкметникових зворотів як компонентів терміна, а термінографія поки що не надає їм притулку у своєму складі. Але наявність їх у публіцистиці та науково-популярних текстах (газовый пистолет, переделанный под стрельбу боевыми патронами; тушь, увеличивающая объём) відкриває шлюзи для проникнення таких ТС у власне науковий (монографічний) підстиль: мінерали, оборотні негативно, мінерали, оборотні позитивно; мінерали, не насичені кремнеземом і под. (Н.Овчаренко). Використовуючи номінативний потенціал саме звороту, фахівці, слід вважати, не позбуваються його навмисно, хоча це зробити було б нескладно: оборотні позитивно мінерали. Але головна термінна хиба і перешкода термінологічній типовості трьох останніх прикладів, вважаю, в іншому: 1) в межах терміна як цілісній номінативній одиниці більш ніж небажана кома; 2) термінологічності не сприяє напівпредикативність, завдяки якій постпозитивні атрибутиви (вони ж дієприкметникові звороти) набувають достатнього граматичного потенціалу, щоб вирватися “з-під опіки” означуваного слова. І поширення таких ТС, легалізація їх у сфері фіксації з часом могла б призводити до їх же самознищення як понятійних одиниць.

Розширення присутності та зміцнення позицій нового, незвичного, з одного боку, і против, який цьому, як правило, чинить усталене, традиційне, з другого, – класична ілюстрація діалектичної зміни і оновлення, які повною мірою стосуються мовних фактів і ознак. Збагачення українського термінофонду відбувається і завдяки розширенню номінативних можливостей граматичних явищ, зокрема дедалі активнішій термінологізації бісубстантивів з прийменниками, прийменниково-відмінкових блоків, прислівників і навіть дієприкметникових зворотів у функції постпозитивних атрибутивів ТС. Це суттєво розширює номінативні можливості граматики і цілком виправдано спонукає переглядати і розширювати поняття термінологічної норми на різних рівнях.