| Структура | Склад | Адреса | Засади | Правопис | Конференція | Семінар | Термінографія | Вісник | Товариство | Комісія | Оголошення | Хто є хто | Архів |

ВІСНИК

Національного університету «Львівська політехніка»

«Проблеми  української термінології»

№ 538

Ісаєвич Я.   Держава і право в сучасній українській термінології / Ярослав Ісаєвич  // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології». – 2005. – № 538. – С. 105–119.

Ярослав Ісаєвич

Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України

ДЕРЖАВА І ПРАВО В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ТЕРМІНОЛОГІЇ^*

© Ісаєвич Я., 2005

Терміни в галузі державного будівництва і права – є термінами соціальної практики та її осмислення, а не тільки знань. Після релігії, держава, адміністрація, право – це ті сфери, в яких найраніше юридично фіксувалися слова, що мають специфічне термінологічне значення. Релігійна догматика, літургійна практика, правові норми вимагають якомога точнішої визначеності понять. Правильним вважалося те тлумачення слів, яке в принципі має бути однозначним. Над цим працювали богослови й коментатори текстів. Нерідко із приводу відмінних дефініцій богословських понять виникали єресі.

Як і в інших ділянках, так і в царині права терміни створювалися шляхом переосмислення слів власної мови, шляхом впровадження неологізмів, а також шляхом запозичення чужих слів, які функціюють як виразні етранжизми, але з часом присвоюються мовою і перестають сприйматися як чужі. З етранжизмів фахової мови права найбільше є європеїзмів – слів з латинської, французької, німецької, англійської та інших мов. Як вказував О. Горбач, їх у нас неслушно називають інтернаціоналізмами, неслушно, бо відсоток слів з неєвропейських мов у цій групі лексики є мінімальним. Латинізми тут цілком зрозумілі з огляду на виняткову роль традицій римського права.

Мовознавці-пуристи, які негативно ставляться до більшості етранжизмів, найчастіше пояснюють їх небажаними зовнішніми впливами, нерівноправністю мов. Однак це не завжди так. Наприклад, якщо йдеться про титули правителів та назви установ, то слова з чужих мов часто виглядають достойнішими або престижнішими, ніж слова рідної мови. Князь – це слово германського походження, цар, цісар і імператор – латинського. Ярослава Мудрого літописець називав каганом – цей титул тюркського походження був запозичений, напевно, з Хазарського каганату. Угорський дослідник Андраш Золтан встановив, що російські слова государь і государство походять з українських слів господар і, відповідно, господарство. Як виявляється, титул галицько-волинських князів господар і дідич був пізніше прийнятий великими князями литовськими, а від них це слово було запозичене московськими князями ще в першій половині XVI ст. Отже, російське государство є українізмом, але мало хто це знає.

Повертаючись до нашої основної теми, сучасної термінології, нагадаю, що ще 1995 р. Наукове товариство ім. Шевченка організувало у Вашингтоні, у рамках конференції американської Асоціації розвитку слов’янських досліджень, наукову конференцію на тему «Повернення до давньої чи створення нової української термінології в літературній теорії, науці, адміністрації, економіці й війську». Дуже чітко сформульовано проблему: чи ми маємо повертатися до нашої традиційної української термінології, чи, може, ми творимо в новій державі також і нову термінологію. На жаль, у галузі державності, адміністрації й права провідною тенденцією не є ані повернення до старої української термінології, ані створення нових специфічно українських термінів. Значно більш відчутне прагнення, свідоме, або підсвідоме нових політичних еліт зберігати стару радянську термінологію, у багатьох випадках успадковану радянською державою від Російської імперії, або навіть від середньовічної Московії. Щоправда, серед термінів радянської доби якимсь чудом збереглися й окремі розроблені українськими лінгвістами в добу визвольних змагань і під час українізації. Але це, на жаль, виняток.

В Україні часу визвольних змагань було створено ряд цілком нових понять, наприклад словосполучення народна республіка, яке в післявоєнний час стали вживати комуністи з демагогічною метою, вперше було застосоване в Україні доби Центральної Ради. Але в цілому, за часів УНР і Гетьманської держави типовою була тенденція до відновлення традиційних українських термінів, таких як універсал, державна скарбниця, Генеральний суд УНР, генеральний писар УНР; як здається, не тільки дві останні назви, але й найменування уряду генеральним секретаріатом – відгомін генеральної старшини. У такій важливій ділянці державного будівництва як військо теж використовувалися давні українські назви підрозділів (чота, курінь), ранги і звання (козак, ройовий, чотовий, бунчужний, хорунжий, осавул, значковий). Подібно діяли й інші відроджені держави. Після відновлення незалежності Польщі в листопаді 1918 р. тут впроваджувалися терміни, що мали давню національну традицію. Серед них були такі одиниці територіального поділу як повіт (повят) і воєводство, як і відповідні назви адміністративних працівників – староста, воєвода. Парламент в Польщі, починаючи з 1918 р., складався з двох палат – Сейму і Сенату, подібно, як це було у давній шляхетській Речі Посполитій. Природно і те, що система військових звань і рангів відтворювала національну традицію, яка, розуміється, включала й чимало етранжизмів.

Більшовики після перевороту 1917 р. діяли зовсім інакше – вони хотіли показати, що їхній режим не мав нічого спільного з усіма попередніми державами. Намагалися перейменувати майже все: вихідний замість неділі, шестиденка замість тижня, наркоми замість міністрів, декрет замість указу, командири замість офіцерів і генералів. До речі, під час Другої світової війни і безпосередньо після війни більшовики змінили свою політику, і Сталін у багатьох питаннях повернувся до властивих царській імперії форм і термінів, таких як указ, міністри, генерали, навіть для себе взяв звання генералісимус, яке було свого часу в царській імперії. Не кажу вже про відновлення погонів такого типу, як були в царській армії. Все це мало підкреслити, що СРСР в багатьох відношеннях, особливо в своїй експансіоністській політиці, є продовжувачем колишньої імперії.

Тенденція до затримання старої термінології сучасною Україною цілком зрозуміла. Незалежність її проголошено комуністичною більшістю Верховної ради, і демократична опозиція мусила приймати правила гри, які були прийнятні для цієї більшості. Дотепер український парламент зберігає стару назву Верховна Рада, тобто переклад російського терміна Верховний Совет, встановленого так званою сталінською Конституцією СРСР 5 грудня 1936 р. Український варіант був затверджений Конституцією УРСР у січні 1937 р. Майже всі назви установ і посад успадковані з часів Радянського Союзу, хоч є і новинки, не завжди вдалі, наприклад голова обласної державної адміністрації. Серед назв, успадкованих від СРСР, багато русизмів. Одним з них є слово указ, який вживається навіть в англійській мові, але із специфічним значенням наказ самодержавного царя. Очевидно, вживання цього слова щодо актів президента має додати їм престижності. Найбільш невдалими з русизмів є ті, де чужим українській мові є не тільки корінь, але й формант, наприклад, казначейство. Прихованими русизмами є терміни, які не мають однокореневих з ними слів в українській мові. Наприклад, положение в російській мові має спільний корінь з словами типу «предположить», «положить» у значенні «припустити», натомість положення у значенні «інструкція», «правильник» або «пункт» (параграф, теза) в українській мові не має споріднених слів**.

Як тільки в Росії міняються назви установ, ці зміни часто запозичуються офіційним Києвом. Коли московський уряд називався «Совет министров», а його очолював «председатель Совета министров», Радянська Україна мала такі самі терміни – «Рада міністрів» «Голова Ради міністрів», «заступник Голови Ради міністрів». Коли Росія перейменувала «Совет министров» на «Кабинет министров» і впровадила терміни «премьер-министр», «вице-премьер-министр», негайно аналогічна зміна була проведена на Україні, хоч вона вже на той час була суверенною. Поки росіяни вживали літерні скорочення типу: СНК, НКВД, МПС і їм подібні, в українській документації і в пресі вживалися скорочення такого самого типу РНК, НКВС і т.п. Коли ж в Росії відновили більш прозорі, але часто незграбні сполучення типу Наркомпрос, Кабмин чи Минфин, аналогічні скорочення негайно набули поширення і в українських офіційних документах та в розмовній мові посадовців.

Знаємо і випадок руху в протилежному напрямі – Федеральная служба безопасности России отримала цю назву пізніше, ніж Служба безпеки України (СБУ). Отже, тут ймовірний український вплив на сучасну російську термінологію. Натомість в Збройних силах України збережена без змін радянська система звань і назв структур. У військових формуваннях вживаються навіть слова, складові частини яких відсутні в українській мові. Наприклад, силовим міністерствам підпорядковані підрозділи спеціального призначення. Так їх і називають, коли йдеться про повну назву, натомість, скорочено їх іменують спецназ. Коли вручається нагорода тим, що служать в таких підрозділах, вони відповідають: «Служу Вітчизні і спецназу». Як бачимо, офіційне українське скорочення утворене від російського, хоч повна назва й перекладена на українську мову.

Деякі специфічно українські назви установ чудом пережили часи мовних чисток і зберігалися ще донедавна. Однак в незалежній Україні вони досі мають форму, запроваджену під час останньої хвилі русифікації. Наприклад, російське слово отделение (в значенні назви установи) протягом тривалого часу не перекладали як відділення, а добирали інші слова в кожному окремому випадку, оскільки, «відділення» – це віддієслівний іменник, форма якого вказує на дію, а не на предмет (в даному випадку установа). Так, ще в 60-і роки те, що в Росії називалося отделение связи, в Україні залишалося філією зв’язку. Так само не відділення банку, а філія банку. Структура, яка російською мовою називалося Отделение физики Академии наук, у нас мала назву Відділ фізики Академії наук. Такі установи як отделение железной дороги, отделение милиции українською мовою називали відділок залізниці, відділок міліції. Проте, на якомусь етапі вирішили, що російському слову має відповідати аналогічне за будовою українське слово і тепер в незалежній Україні ми маємо поштове відділення, відділення банку, відділення Академії наук, відділення залізниці і т.п.

У сучасному офіційному українському вжитку є і багато англіцизмів, хоча б такі, як брифінг, пресреліз, менеджер, деякі з них вживаються і в офіційних актах. Але майже всі ці слова прийшли до України не прямо з Америки чи Великої Британії, а через Москву і через російські засоби масової інформації. Є випадки, коли англійський термін вживається в Україні, в той час, коли серед українців у Америці поширений західноукраїнський термін, нерідко польського походження. Класичний приклад тут слово «офіс»: у американців українського походження у вжитку запозичене з польської мови слово «бюро»***. У нас «офіс» вважається більш престижним, ніж давній термін «канцелярія».

Трапляються, хоч порівняно рідко, приклади, коли західноукраїнський за своїм походженням слововжиток української діаспори має вплив на сучасну термінологію в Україні. Наприклад, у Києві діє правнича фундація. Термін правничий вживався в Західній Україні до війни і зберігся в українській діаспорі. До речі, треба зауважити, що «правничий» (від слова «правник») не у всіх випадках є синонімом термінів «юридичний» і «правовий».

Сучасна термінологія, пов’язана з діяльністю держави та її інститутів, зокрема юридичних, зафіксована в законах Верховної ради і нормативних актах, які ухвалюють Президент і Кабінет міністрів, міністерства та інші державні відомства. Тому авторитетним джерелом для пізнання прийнятої державою термінології є офіційні видання, в яких публікуються нормативні акти, зокрема це «Відомості Верховної ради» і «Зібрання постанов уряду України». Як «Відомості Верховної ради», так і «Зібрання постанов уряду України» друкуються паралельно: кожен номер двома мовами – українською і російською. Це, як і двомовні внутрішні паспорти, очевидно, не погоджується з статтею Конституції про державність української мови. Але наявність двох варіантів дає можливість легко порівняти українські терміни з російськими. Вже самі назви офіційних органів «Відомості Верховної Ради України», найчастіше з наголосом на першому складі, як наголошують росіяни, і «Зібрання постанов уряду України» перероблені з російських «Ведомости» і «Собрание». До речі, в Галичині аналогічні видання виходили в часи Австрійської і Австро-Угорської монархій під назвою «Вісник законів державних». В 1917 р. виходив «Вісник Генерального Секретаріату України», який пізніше мав назву «Вісник Ради Народних Міністрів УНР», 1919 р. виходив «Вісник державних законів і розпоряджень ЗО УНР», були вісники окремих секретаріатів. Назву «Вісника УНР» було запозичено й офіціозом більшовицького Центрального виконавчого комітету; під такою назвою він виходив до березня 1918 р. Натомість «Собрание узаконений и распоряжений робоче-крестьянского правительства Украины» в українському варіанті називалося «Збірником законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України». Отже, навіть більшовицькі правителі, для яких основною мовою була російська, тоді не вважали можливим впроваджувати в українську мову такі русизми як «зібрання», «узаконення» тощо. Русизмом є і слово «відомості» в значенні «офіційний вісник», як і слово «відомість» (з наголосом на першому складі) в значенні «перелік», «реєстр». Українськими є слова відóмість, відомóсті (з наголосом на «о») в сенсі «інформація», «повідомлення».

Щодо сучасної практики я наведу деякі приклади із «Зібрання постанов уряду України» за 1995 р. По-перше, привертає увагу, що в підзаголовку вказано рік видання 44-й, отже підкреслено тяглість з «Відомостями Верховної Ради УРСР»****. Хоч, наприклад, аналогічне видання «Ведомости Верховного Совета Республики Беларусь» відзначає, що цей бюлетень заснований 1992 р., отже не є ідентичним з радянською публікацією.

Порівняння українських і російських текстів нормативних актів у цьому виданні засвідчує брак системи і, в багатьох випадках, ігнорування характерних рис української мови. Наприклад, «Положення про українську державну корпорацію по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг» це очевидно переклад з тексту, який російською мовою називається «Положение об украинской государственной корпорации по строительству, ремонту и содержанию автомобильных дорог». Отже, збережено невластивий українській мові сполучник «по», а автомобільні шляхи названі автомобільними дорогами. В той же час, в ряді випадків словосполучення, в яких в російській мові вжите «по», перекладено правильно. Наприклад, «Розпорядження про додаткові пільги щодо оподаткування...» (у російському варіанті «О дополнительных льготах по обложению...»), «Розпорядження про призупинення дії постанов Кабінету міністрів України з питання обов’язкового страхування» в російському варіанті «Об приостановлении действия постановлений Кабинета министров Украины по вопросам обязательного страхования». В деяких випадках складається враження, що російські варіанти перекладені з української. Так, в одному і тому ж році були прийняті «Розпорядження про затвердження статуту та складу наглядової ради Національного університету «Києво-Могилянська академія» і про Спостережну раду Українського національного фонду взаєморозуміння і примирення. В обох випадках в російському тексті вжито словосполучення «наблюдательный совет», яке не віддає нюансів значення понять «наглядова рада» і «спостережна рада». До речі, те саме поняття ще в інших актах передається як «надзірна рада». Такий різнобій вказує на відсутність мовного контролю над актами, що готуються до затвердження і прийняття як нормативні.

З консервуванням російсько-більшовицької спадщини у правничій термінології пов’язане і таке явище, як збереження впроваджених комуністичною владою місцевих назв. Тут Україна далеко відстала від Росії, з карти якої зникли Ленінград, Горький, Калінін, Свердловськ і їм подібні. А нам виявляється дорогі й рідні і Кіровоград, і Дніпропетровськ з Дніпродзержинськом, і сотні сіл та містечок з такими «привабливими» назвами, як Привольне, Октябрське, Жовтневе, Першотравневе, Комунарівка і т.п. Спадщиною СРСР з його неповагою до національних і місцевих традицій є і прості перекручення географічних назв, впровадження до офіційного вжитку довільних наголосів і форм відтопонімних прикметників. Зберігається і видуманий в СРСР термін «селище міського типу» – неоковирна калька з російського «поселок городского типа». Зауважу, що в Польщі навіть найменші містечка називають просто містами. Таких незграбних термінів як «селище міського типу» нема в жодній країні, крім пострадянських.

У цілому, не лише українській термінології, але й термінології інших мов властиві і консервативні і новаторські тенденції, зумовлені соціальними чинниками, зокрема різним розумінням соціальної престижності. У сучасній Україні, прив’язаність або байдужість не тільки регіональної номенклатури, але й більшості населення східних і центральних областей до того, що можна назвати совєтизмами, пояснюється низкою причин, які вимагають вдумливого і неупередженого аналізу. Адже в парі з прагненням зберегти старі терміни і топоніми йде й прагнення зберегти пам’ятники Леніну і назви вулиць на честь Леніна, Дзержинського і їм подібним. Це тривожний симптом того, що українські національно-патріотичні сили ще не зуміли зробити національну ідею до кінця привабливою для мільйонів нащадків жертв голодомору, які поки що не усвідомили, що сталінський геноцид був логічним продовженням ленінських засад боротьби із класовими ворогами. З другого боку, і національна історіографія недостатньо усвідомлює, що жорстокість «класового» терору була спровокована попередньою політикою російського царизму. Знання злочинності царизму потрібне нам і для того, щоб об’єктивно оцінити потенційну загрозливість тенденцій до ідеалізації сучасною російською державою спадщини імперії Романових.

На перший погляд, такі проблеми далекі від лінгвістичних. Проте соціолінгвістика повинна враховувати суспільний контекст сучасних процесів у мовах, у тому числі і змін в термінології.