УДК 821.161.2’38

Галина Городиловська

Національний університет «Львівська політехніка»

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ЛЕКСИКА ЯК ЗАСІБ ВИРАЖЕННЯ ЕМОЦІЙНОСТІ ТА ЕКСПРЕСИВНОСТІ В ІСТОРИЧНІЙ ПРОЗІ РОМАНА ІВАНИЧУКА

© Городиловська Г. П., 2012

Статтю присвячено дослідженню особливостей ідіостилю Романа Іваничука, зокрема з огляду на специфіку функціювання в художніх творах письменника елементів публіцистичного стилю на лексичному мовному рівні – суспільно-політичної лексики. З’ясовано доцільність і прийоми використання таких засобів, показано тенденції в їхньому вживанні та функції в авторській мові й мовних партіях персонажів. Звернено увагу на особливості манери письма прозаїка, розкрито деякі «секрети» творчості романіста.

Ключові слова: українська мова, Роман Іваничук, стилістика, публіцистичний стиль, суспільно-політична лексика, історичний твір.

The article deals with the research of features of Roman Ivanychuk’s idiostyle, particularly specificity of functioning of the elements of publicistic style on the lexical level of language – social and political vocabulary. The feasibility and methods of use of such means are clarified; the tendencies of their use in the language of the author and characters are shown. The attention is drawn to the prose writer’s manner. Some «secrets» of Roman Ivanychuk’s novelism are revealed.

Keywords: Ukrainian language, Roman Ivanychuk, style, publicistic style, social and political vocabulary, historical piece of literature.

У дослідженнях останніх десятиліть усе частіше предметом наукового зацікавлення лінгвістів є ідіостиль сучасних письменників. Це пов’язано з тим, що мову їх творів і сьогодні визнають еталоном досконалих якостей літературної мови – її чистоти, багатства і виразності. Не виняток й український прозаїк, наш земляк, лауреат премії імені Тараса Шевченка – Роман Іваничук. Його романи відзначаються як своєрідною тематикою, так і авторською манерою викладу матеріалу. Художні твори Романа Івановича вже були в полі зору літературознавців (С. Андрусів, І. Денисюка, В. Дончика, М. Жулинського, М. Ільницького, Т. Салиги, М. Слабошпицького та багатьох інших). Зверталися до його письма й деякі мовознавці (В. Буда, Г. Гайдученко, Л. Голоюх, С. Єрмоленко, Л. Пустовіт тощо). Однак вони досліджували окремі питання хронологічно маркованої лексики, мовної норми, синтаксичних конструкцій у мові української історичної прози. Проте ґрунтовних публікацій про мовностилістичні особливості художньої прози романіста, зокрема функціювання елементів публіцистичного стилю в його творах ще не було. Відсутність таких праць і визначає актуальність теми дослідження. Вагомість роботи посилюється й тим, що як науковий феномен мова Романа Іваничука не є достатньо вивченою.

Метою цієї статті є проаналізувати тексти історичних творів Романа Іваничука з погляду стильової характеристики, виявити в них елементи публіцистичного стилю лексичного мовного рівня – суспільно-політичну лексику, з’ясувати доцільність і прийоми її використання в художньому тексті, показати функції в різних мовленнєвих ситуаціях.

Вплив публіцистичного стилю на художній – явище актуальне та багатогранне. «Дослідження мови публіцистики, закономірностей її розвитку і взаємодії з художнім стилем становить одну із провідних проблем нашого мовознавства. Таке вивчення створює наукову основу для поглиблених висновків про структуру національних мов, про їхню динаміку й багатогранні суспільні функції, допомагає виробити конкретні рекомендації для суспільно-мовної практики, журналістської майстерності» [1, с. 6].

У художній прозі Романа Іваничука можна виразно простежити елементи публіцистичного стилю, які тісно переплітаються з мовними засобами художнього. Їхнє ефективне виявлення й осмислення можливе лише за умови поглибленого вивчення специфіки цього стилю, на яку вказує О. Д. Пономарів: «З огляду на призначення публіцистичного стилю – формування громадської думки – визначальною рисою його є вдале поєднання логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням, які повинні бути взаємно зрівноважені» [2, с. 12]. Мовознавець підкреслює, що цей стиль «мусить бути одночасно і впливовим, й інформативним, йому властиве чергування експресивних та інформативних уривків» [2, с. 12]. Як публіцистичний стиль впливає на художній, а разом з тим і на читача, даючи йому відповідну інформацію, можна прослідкувати в історичних романах письменника, мова яких містить елементи публіцистичного стилю.

Аналіз художнього мовлення прозаїка показав, що з публіцистичного стилю в мову його творів широко увійшла суспільно-політична лексика. Використовуючи її в художніх творах, романіст-історик проводить аналогію сучасних подій з минулими. Найчастіше ці елементи служать для характеристики персонажів, змалювання конкретних історичних епох та подій, які з ними пов’язуються.

Чимало мовних засобів публіцистичного стилю знаходимо в романах «Бо війна – війною», «Вода з каменю», «Журавлиний крик», «Космацький ґердан», «Край битого шляху», «Манускрипт з вулиці Руської», «Орда», «Рев оленів нарозвидні», «Черлене вино», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», повістях «Ґражда», «Ренегат» та інших. Ці елементи Роман Іваничук уводить не механічно, а свідомо, із чуттям мови відповідно до специфіки історичного жанру, тематики творів, як своєрідний прийом, глибоко вмотивований у кожному окремому випадку. Одночасне поєднання елементів публіцистичного стилю з художніми засобами яскраво простежується в різних мовленнєвих ситуаціях. Наприклад, у мовленні персонажів: «– Чи можна вас позбутися? – Не можна. Куди ми ввійдемо, звідти більше не вийдемо. У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність» [3, с. 78]; у внутрішньому мовленні персонажів: «Майстер відповідав, а може, лише думав. «Я теж її здобував і не каюсь. Я був між тими, які проголошували незалежність нашої держави. Але нині не хочу жити поруч з людьми, які ту свободу тратують, мов дикі коні тирсу, як вепри виноградник» [4, с. 29]; у мові автора: «Карлики у своїй колонії сповідували ідею рівності, вищих за себе ненавиділи і тим, котрі надто вивищувалися над магістром і комтурами, стинали на ешафоті голови. Мали свій університет: не знаючи, як і їх протектор князь Меншиков, письма, вони на вечірніх політичних заняттях вивчали напам’ять історію колонії, зокрема біографію першого великого магістра Тома» [3, с. 67]. У наведених ілюстраціях письменник використовує суспільно-політичну лексику, за допомогою якої інформує читача про панування «карлицької орди» на Україні, а також людей, які здобували українську незалежність.

На суспільно-політичні назви часто натрапляємо в діалогічному мовленні персонажів: «– Пане Костюшко, – зупинився Любимський, – якщо маєте час… Дякую. Отже, я хочу вас запитати… Ви, напевно, визнаєте за народами, як і за окремими людьми, право рівності. Карлик і гігант – з однаковою гідністю люди. Маленьке королівство і велика монархія мають однакове право на існування. Тим паче право рівності не може викликати жодного сумніву, якщо йдеться про народи, які однакові за величиною. Що ви думаєте про суверенність українців? – Суверенними можуть бути тільки ті народи, які мають своє політичне начало, – знизив плечима Костюшко. – Ви ототожнюєте народ з державою. Але ж і без політичного начала існують люди, які складають націю. І вони теж прагнуть волі. – Ви мусите розуміти, що існують суспільні закони, чи хай випадки, які ставлять один народ в залежність від іншого… І війна підпорядкованих народів – це бунт, який юридично заслуговує покарання» [5, с. 77]. Розмова двох політичних діячів – генерала Костюшка з українським еміґрантом Павлом Любимським не може обійтися без уживання суспільно-політичної лексики, оскільки об’єктом їх розмови є питання суверенності народів.

У мовленні інших персонажів – ветеранів УПА Ореста Потурая та Едварда Ґоттеґема теж наявна суспільно-політична лексика: «– Хоча мушу визнати, що прості словаки, на відміну від чехів, гостинно приймали нас, коли траплялося заходити в гірські села, годували, давали харчів на дорогу – тут проявлялася солідарність поневолених... – Письменникові, – втрутився в розмову Ґоттеґем, – не так важливий фактаж, як ідеологія повстанського руху: задля чого велася десятилітня боротьба упівців… – А ми пробили стіну більшовицької тюрми, – підхопив Потурай, щоб перед усім світом заявити протест проти зганьблення українського народу московськими окупантами й розповісти чужинцям про нашу визвольну боротьбу на рідних землях… Ми заманіфестували перед світом ідею державності України…» [7, с. 394]. Позитивне враження викликає в читача героїня-єврейка Сальомея, яка виступає проти радянської влади: «Неправда це, – заперечила Сальомея, – євреї у вас принижені так само, як і інші нації: протягом віків ми терпіли від москалів чорносотенні погроми, денаціоналізацію, нас примушували соромитися своєї національності – міняти єврейські прізвища на російські чи українські, ви ж комуністи, знищуєте мою націю не фізично, а морально, надаючи нам енкаведистських катів: участь євреїв у «тройках» – то не привілеї, а ганьба!..» [8, с. 117–118]. За допомогою суспільно-політичної лексики письменник устами своєї героїні, що сповнена почуттям ненависті до гнобителів, змальовує діяльність більшовицької влади. Силу її ненависті прозаїк підкреслює окличним реченням з вигуком ганьба, що виражає осуд такої влади. Усі названі стилістичні засоби характеризують героїню як фізично й морально сильну жінку, яка має стійкі переконання.

Ще одна видатна жінка, яку змальовує романіст-історик – Мотря Кочубеївна. Вона вірить у те, що Україна стане вільною й сильною європейською державою: «– З нашого демократизму виросте колись найсильніша в Європі держава, коли обручі корон розчавлять чола чужих вінценосців» [3, с. 41]. Героїня переконана, що своєю стійкістю й незламністю вона визволить народ з московського ярма і врятує честь своєї країни: «– Я хочу врятувати честь моєї вітцівщини, честь України. Хтось мусить стати ідеалом національної чесності. Я спробую, і напевне, не одна я така… Може, моя віра у вільну Україну, яка наснажувала колись гетьмана, надихне людей на переможну битву» [3, с. 88]. Виділені лексеми характеризують героїню як свідому й сильну духом людину, волі якої не зламала «карлицька орда». Слід зазначити, що образ Мотрі контамінується в романі з образом Діви Марії, тобто із площини побутово-психологічної переноситься в трансцендентну [9, с. 56].

Суспільно-політична лексика характеризує й внутрішнє мовлення персонажів: «І вже знав Йосафат, що віднині відстоюватиме перед самим собою думку, що не романтична легенда творилася в часи боїв УПА, а незалежна українська держава, яка, моцуючись правічною силою, стає сьогодні на ноги й просвічується пам’яттю, у пройдених віках народженою» [7, с. 338]. Цим вживанням письменник підкреслює думку про те, що доля УПА була справді трагічною, адже в цій боротьбі гинули люди, завдяки яким ми сьогодні маємо незалежну українську державу. Вживається суспільно-політична лексика також у мові автора: «Ще перенесли люди один страх, коли почалися вибори до польського сейму, а виборці до урн не пішли: знову налетіли в села каральні експедиції» [10, с. 184].

Дещо в іншому, іронічному, і навіть саркастичному планах прозаїк використовує суспільно-політичну лексику, за допомогою якої змальовує колонію алегоричних персонажів – карликів, фізично малих, морально здеградованих потвор, прислужників Петра І та його фаворита Меншикова. Така лексика в мовленні персонажів виконує знижену функцію: «– З князем-протектором я з’їздив Малоросію з краю в край: вже немає там сепаратистів, всі хочуть возз’єднання з нами, всі готові підставити нам свої спини. А хто цього не хоче, тих ми зрівняємо, батеньки!.. – А ось осідланий малорос, з якого розпочне своє життя нова історична спільність. Одягніть і нагодуйте його до відрижки, а ввечері приведіть на політичне заняття, щоб він почав пізнавати наше вчення, яке тому непереможне, що воно вірне! – не втримався і тут від плагіату Єрмолай» [3, с. 69]; «– Я вношу поправку до закону про Малоросію: на кожного карлика по одному малоросійському повіту, або, як це у них називається, – по сотні!» [3, с. 75]; «– Ми проведемо референдум по козацьких сотнях. На східних окраїнах Малоросії багато охочих знайдеться» [3, с. 75]. За допомогою суспільно-політичної лексики, автор стилізує в публіцистичній манері своє мовлення, яке теж читач сприймає з іронією: «Довго думав Єрмолай над тим, як змінити старий революційний клич в нових політичних умовах» [3, с. 75]; «Карлики, які дбали про пожвавлення в залі, заплескали, оплесками розбудили тих, які спали, – всі дружно проголосували «за» [3, с. 74]; «А ось питання світлого майбутнього… Відомо, що в карлицькій державі розробляється вчення про прищеплення груш на вербах. Доповідь про результати дослідів виголосив Перший учений карлик: він науково довів, що в недалекому майбутньому, в день карлицького свята Одруження Мімі й Тома карлики покуштують перших, не знаних досі світові пахучих вербогруш… Тоді взяв слово Другий вчений карлик, який вже довгі роки працював над вирощенням жита, в якого не буде стебла, а тільки один колос. Щоб розрухати публіку, Поважний Карлик звелів проголосувати: хто за те, щоб на друге літо спекти хліб з такого жита?» [3, с. 74]. Завдяки такій алегоричній формі письменник розвінчує діяльність московських ординців, які сіли на шию доброму, мудрому, працьовитому нашому народові й обдурювали його ілюзорним добробутом, обіцяючи світле майбутнє.

Поряд із суспільно-політичною лексикою, традиційно вжитою в номінативному значенні, у мові історичної прози романіста трапляється метафоричне переосмислення таких слів. «Публіцистична метафора дає вдячний матеріал для вивчення специфіки і еволюції функціювання цього мовного засобу в плані стилістичного збагачення публіцистики і мови художньої літератури» [1, с. 130].

Яскравою публіцистичною знахідкою є іменникова метафора вік пари й електрики, корупції й протекції: «– А ти подивися тверезо на світ і зрозумій нарешті, що живеш у віці не пари й електрики, а корупції й протекції» [11, с. 651]. У її основі лежить готовий публіцистичний образ (до речі, із протиставленням), який є переносним найменуванням явища. В окремих випадках у мові творів письменника метафоризуючим компонентом виступає прикметник. Наприклад, роль прикметника як метафори виявляється в словосполученні комуністичний бульйон, що вживається у внутрішньому мовленні персонажа – майора Моліна, який, вислухавши на допиті негативну думку єврейки Сальомеї про радянську владу, сам розмірковує над цим питанням: «Молін на диво спокійно вислухав до кінця Сальомею: адже все, що вона говорить, – правда, тільки ту правду трактує негативно, а він у завоюванні більшовиками світу, в розчиненні всіх народів у комуністичному бульйоні бачить – хай і тимчасовий – позитив, чей у новій суспільній формації» [8, с. 118]. Прикметник комуністичний у наведеному контексті набуває нових семантичних відтінків унаслідок виникнення у свідомості письменника асоціацій, пов’язаних з назвою їжі. Семантика словосполучення комуністичний бульйон, яке так влучно підібрав автор і яке зумовлене метафоричним контекстом, характеризує радянську суспільно-політичну формацію, яка мала на меті об’єднати всі народи в рабській покорі. Маючи емоційно-експресивне забарвлення, це словосполучення надає контексту сатиричного відтінку.

Елементи публіцистичного стилю особливо яскраво виявляються через експресивні сталі словосполучення, які письменник бере здебільшого з мови тоталітарного минулого й використовує як готові формули відповідно до своїх творчих задумів, сюжету творів, для досягнення сарказму. Таке вживання є доцільним та виправданим і має інформативний характер. Ці висловлювання особливо характерні для історичного роману «Орда», у якому прозаїк в алегоричній формі описує карлицьку колонію, тогочасну, ще таку недавню «совєтчину». Саме в цьому творі автор пов’язує події історичного минулого із сучасністю, тобто проводить аналогію між ордою XVII–XVIII століття і «ордою» радянської імперії. З цією метою романіст уводить у твір не лише суспільно-політичну лексику, а й характерні для цього тоталітарного режиму вислови, які яскраво характеризують тогочасне радянське суспільство: «Єпіфаній швидко збагнув, що різнонаціональність карликів, зібравшись у міцну і спаяну дружбою інтернаціональну колонію, порозуміваються між собою московською мовою як засобом міжнаціонального спілкування, та щоб усім була зрозуміла його річ, він вживав для зв’язку менш зрозумілих понять одних і тих самих слів та словосполучень, серед яких найчастіше вирізнялися такі: «виконаємо і перевиконаємо», «покажемо світові перевагу нашого ладу», «крокуємо у світле майбуття», «наша наука найдосконаліша, бо вона озброєна передовим вченням», а коли й цих слів не вистачало, Поважний Карлик вдавався до вишуканого сквернослів’я, що викликало пожвавлення в залі» [3, с. 73]. Як правило, виділені сталі словосполучення письменник укладає в уста негативних персонажів, вони характеризують радянську дійсність, її політичну систему, мають експресивне забарвлення і вказують на ставлення автора до тоталітарного режиму. Усталені вислови письменник спеціально бере в лапки, щоб підкреслити мовностилістичні особливості радянської пропаганди, яка велась серед народу, і своє скептичне ставлення до неї. Самі висловлювання мають саркастично-іронічний характер, що є ознакою публіцистичного стилю. Крім наведених прикладів, натрапляємо й на інші експресивні словосполучення, іноді й речення, за допомогою яких письменник характеризує радянську політичну систему: в ім’я спасіння люду [3, с. 63]; в ім’я рівності і братерства [3, с. 78]; діяти від імені народу [3, с. 77]; вчення Тома безсмертне [3, с. 140]; з іменем Тома переможемо всіх ворогів – на землі, в небесах і на морі [3, с. 140]; зрівняти світ по своєму зросту [3, с. 78]; по одному малоросу на душу населення [3, с. 75]; зміцнювати партійну дисципліну [3, с. 138]; наша колонія – Майбутній Рай [3, с. 76]; страх – це постійний стан людини в Майбутньому Раю [3, с. 77]; донощики – це наша стратегічна сила [3, с. 78]; самовихваляння – головна перевага нашого ладу [3, с. 79]; наш оплот, наша опора і твердиня – медом і молоком текуча Малоросія [3, с. 79]; з кожного за можливостями, кожному за працю [3, с. 139]; світле майбутнє [3, с. 140]. Ці висловлювання мають інформативний характер та емоційно-експресивне забарвлення.

Отже, суспільно-політична лексика й експресивні сталі висловлювання відіграють важливу роль у художніх творах Романа Іваничука, оскільки допомагають йому правдиво та реально відобразити епоху тоталітаризму, а також перші роки незалежності України. Аналіз цих мовностилістичних засобів дав можливість зазирнути до творчої лабораторії письменника, збагнути секрети його художньої майстерності, відчути індивідуальність автора в стилістичному освоєнні цих мовних компонентів. Він засвідчив, що письменник, вживаючи найбільш відповідні власним естетичним настановам засоби вираження, на повну силу розкриває багаті можливості української мови: її велику потенційну силу та енергетику, невичерпну ємність, молоду живлючу основу, стилістичне багатство, стильові особливості, тому мова його творів повинна бути предметом серйозних наукових досліджень і в подальшому.

1. Взаємодія художнього і публіцистичного стилів української мови / АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Пилинський М. М., Дзюбишина-Мельник Н. Я., Ленець К. В. та ін. / М. М. Пилинський, Н. Я. Дзюбишина-Мельник, К. В. Ленець та ін. – К. : Наук. думка, 1990. – 215 с. 2. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови : Підручник. – 3-тє вид., перероб. і доповн. / О. Д. Пономарів. – Тернопіль : Навч. книга – Богдан, 2000. – 248 с. 3. Іваничук Р. І. Орда: Псалом / Р. І. Іваничук. – Л. : Вид. спілка «Просвіта», 1992. – 199 с. 4. Іваничук Р. І. Ґражда: Химерна повість / Р. І. Іваничук // Березіль. – 2002. – № 11–12. – С. 3–49. 5. Іваничук Р. І. Вода з каменю : Роман // Р. І. Іваничук. Твори: В 3 т. – К. : Дніпро, 1988. – Т. 2. – С. 6–270. 6. Іваничук Р. І. Журавлиний крик : Історичний роман / Р. І. Іваничук. – Л. : Каменяр, 1989. – 375 с. 7. Іваничук Р. І. Космацький гердан : Роман-реквієм // Р. І. Іваничук. Вогненні стовпи : Романний триптих. – Л. : Літопис, 2002. – С. 259–430. 8. Іваничук Р. І. Рев оленів нарозвидні : Роман-легенда / Р. І. Іваничук. – Л. : Каменяр, 1999. – 155 с. 9. Насімчук Г. Історіософська концепція роману «Орда» Романа Іваничука та її мистецька реалізація / Г. Насімчук // Українська література в загальноосвітніх школах. – 2004. – № 7. – С. 55–59. 10. Іваничук Р. І. Бо війна – війною : Роман // Р. І. Іваничук. Бо війна – війною: Роман, повість. – Л. : Каменяр, 1991. – С. 5–210. 11. Іваничук Р. І. Шрами на скалі : Роман // Р. І. Іваничук. Твори: В 3 т. – К. : Дніпро, 1988. – Т. 2. – С. 473–693.