УДК 811.61.2:001.4:81’28:81’373

Олена Южакова

Одеська національна академія харчових технологій

Варвара Гура

Харківський національний автомобільно-дорожній університет

ЛЕКСИКОГРАФІЧНА ПРАЦЯ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ МАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ ПОПЕРЕДНІХ ПОКОЛІНЬ

(на підставі аналізу «Словника-довідника старовинних діалектних назв страв, продуктів, харчових виробів та кухонного начиння різних регіонів України»)

© Южакова О. І., Гура В. О., 2016

У статті розглянено макро-, медіо- й мікроструктуру «Словника-довідника старовинних і діалектних назв страв, продуктів, харчових виробів та кухонного начиння різних регіонів України», що його уклала Г. Віват; звернено увагу на матеріял, який уперше оприлюднено завдяки польовим дослідженням авторки, описано явища термінної синонімії, омонімії, полісемії, паронімії, зроблено етимологічну розвідку певних одиниць та наголошено на інноваційності ілюстративної зони в інтерпретаційній частині словникової статті.

Ключові слова: макро-, медіо- й мікроструктура словника; словникова стаття; реєстрова й інтерпретаційна частини; зона ілюстрацій.

The article considers macro-, medio- and microstructure of “The Dictionary and Reference Book of the Old and Dialect Names of Dishes, Foodstuffs as well as Kitchen Utensils in Different Ukrainian Regions” compiled by H. Vivat. It focuses on the material that was first published due to the author’s field research and describes the phenomena of term synonymy, homonymy, polysemy, paronymy. It also conducts the etymological study of certain units and emphasises innovation of the illustration area in the interpretation part of the dictionary entry.

Keywords: dictionary macro-, medio- and microstructure; dictionary entry; register and interpretation parts; illustration area.

Оприлюднення словника авторової діалектологічної праці – це завжди відповідальність перед дотеперішніми поколіннями і випробування перед сучасниками й нащадками, адже діалекти – це підґрунтя для відновлення наївної картини світу народу, оберіг колективної пам’яті, скарбниця багатого духового і практичного досвіду. У цьому річищі й розгляньмо «Словник-довідник старовинних і діалектних назв страв, продуктів, харчових виробів та кухонного начиння різних регіонів України» [12] (далі Словник), що слугує невичерпним інтелектуальним надбанням для сучасників, опрацьовуючи яке, можна простежити процеси формування національної свідомости, осягнути своєрідність цих процесів, ідентифікувати себе як націю.

Відтворюючи наївну картину світу народу в її цілісности, діалектні слова дають змогу виявити генетичні складники різних концептів. Приміром, на базі аналізу численних старовинних і діалектних номінацій концепту «Картопля» можна уявити, як мислили наші пращури, номінуючи цей овоч. Подамо кілька з цих назв, як-то: архаїзми (бульбега, бульбиця [12, с. 42], гардибурка [12, с. 43], кантопля, картохля [12, с. 52]), діалектизм бульба (Галичина) [12, с. 42], діалектизми на позначення різних сортів картоплі (мариканка, марикани (Поділля) – американка [12, с. 57], шріт (Гуцульщина) – дрібна картопля [12, с. 72] майка (Одещина) – сорт картоплі, який садять у травні [12, с. 56]).

Серед цих номінацій фіксуємо одиниці, утворені метафорично (бульбиця, бульбега як похідні від бульба (перенесення за формою); шріт (перенесення за розміром і формою)), або такі, що є фонетичними варіантами (кантопля – картохля – картопля, мариканка – марикани – американка (сорт Рання роза, виведений у США 1861 року)), або є метафорою-універбом із прозорою мотивацією (майка – майська картопля). За етимологічним словником, «гардибурка – … очевидно, результат контамінації форм [ґараболя] чи [ґардох] і [мандебурка]» [6, с. 473]). До речі, ґараболя – також результат контамінації укр. бараболі й пол. [garagola] [6, с. 470], та мандебурка – слово, що дійшло до нас із польської мови, пов’язане з Маґдебурґом, містом, звідки поширився цей сорт картоплі [7, с. 379]. Отже, назви побудовано на підставі перенесення за формою, розміром, номіновано залежно від місця її першого вирощування; відкритим залишається питання щодо причин певних контамінацій, появи фонетичних варіантів.

Однак, як наголошує укладачка, мета створення Словника полягає не лише в тім, аби поглянути на речі очима попередників, але й привернути увагу сучасників до «напівзабутих чи недооцінених скарбів української кулінарної спадщини» [12, с. 7], від яких залежить розвиток української термінології кулінарного мистецтва в Україні.

Мета нашої статті – схарактеризувати працю Г. Віват як відображення матеріяльного й духового спадку попередніх поколінь. Заналізувати макро-, медіо- й мікроструктури Словника, виявити традиційне й інноваційне у складниках цього твору та окреслити перспективи для розроблювання праць такого типу.

Рецензуючи Словник, ми спиралися на праці із застосовної терміно- й лексикографії О. І. Бондаря [3], О. С. Герда [13], С. В. Гриньова [14], Л. П. Крисіна [15], Є. В. Купріянова [10], В. М. Лейчика [16], В. Д. Табанакової [19], а також на підручник із застосовного мовознавства укладачів Л. В. Бондарко, Л. А. Вербицька, О. С. Герд [17] тощо. Спершу, на підставі опрацьованих джерел, визначімося на поняттях макро-, медіо- й мікроструктури Словника, позаяк щодо них з-поміж науковців нема єдности.

Не заглиблюючись у лексикографічні дискусії, зазначмо, що макроструктура Словника – це сукуп усіх його допоміжних розділів (передмови, правил користування, списку умовних скоротів тощо) і загальний реєстр номінацій. Зазвичай, оцінюючи медіоструктуру словника, звертають увагу на встановлення відношень між словниковими статтями [3, с. 335], тобто на засади репрезентації слів та омонімії. Будова мікроструктури словника має дві частини – реєстрову (що охоплює заголовне (входове, заголовкове, ключове слово, або вокабулу, чи лему) слово, граматичну і стилістичну зони тощо), та інтерпретаційну [3, с. 338–342] (зони тлумачень і лексико-семантичної валентності [15, с. 148], інакше ілюстративної, або демонстративної, зони).

Першим складником макроструктури цього Словника є передмова, де зарґументовано важливість збирання й оприлюднення лексики, пов’язаної з харчуванням і їжею, оскільки за назвами тих чи тих страв, продуктів, харчових виробів, процесів приготування їжі можна простежити зміни в суспільній свідомості нації, сягнути її джерел.

Щодо реєстру номінацій зазначмо, що Словник містить понад 9000 одиниць, зібраних у різних реґіонах України, які подано у 24 розділах і 3 860 словникових статтях. Усе це свідчить про величезний словниковий запас українців, ґрунтований на неоглядному досвіді, і рівночасно показує компетентність авторки щодо порушених питань, яка не лише опрацювала набутки попередників, а й здійснила чимало власних польових експедицій. Установімо умовні ізоглоси цих розвідок (мапи не подано), а саме: Поділля – це села Яворівка, Рудницьке, селище Рудниця Піщанського району, м. Крижопіль Вінницької області; Одещина – м. Балта, села Сінне, Пасицели Балтського району; села Байбузівка, Осички Савранського району; Причорномор’я – села Велика Балка, Нерубайське, Усатове Біляївського району Одеської області; Галичина – села Довге, Кропивник, Перепростино, Підгородці, м. Стебник, селище Східниця Львівської області. Крім того, мешкаючи в різних реґіонах України, Г. Віват добре засвоїла рецепти місцевих страв.

Слова, які авторка зібрала, є окрасою цієї праці приміром, ґрис (Поділля) – висівки, залишки по пересіванні борошна [12, с. 45], коровкú (Поділля) – помаранчеві або червоні гриби, що мають гіркий білий сік, схожий на молоко [12, с. 54], кукурудзка (Одещина) – навиті на паличку у вигляді качана кукурудзи спілі вишні або черешні [12, с. 54], лакомітки (Поділля) – ласощі [12, с. 14], пиюс (Поділля) – п’яниця [12, с. 29], полýденок (Бойківщина) – обід [12, с. 31], труйко (Бойківщина) – отрута [12, с. 17] тощо. Загалом, те, що близько третини слів (фактично вся лексика Поділля, крім одиниць, поданих за творами С. Руданського, приблизно половина номінацій, зібраних на Одещині й Бойківщині) оприлюднено вперше, є головна заслуга Ганни Віват.

У «Висновках» [12, с. 370–376] узагальнено історію розвитку харчування українців, а саме: наголошено на культі хліба та хлібобулочних виробів в Україні; звернено увагу на особливості готування окремих страв (зокрема м’ясо в українській традиційній кухні обробляли лише на закритому вогні, готували на ньому варені, печені, тушковані, смажені страви), з-поміж яких зазначено найуживаніші, а саме: через те що українці навчилися зберігати продукти методом перетоплювання, із жирів найвідомішим було свиняче сало, із рідких страв – борщ; а з т. зв. других страв друге місце «посіли» каші; з-поміж городини найуживанішою була картопля.

Споживали й молочну продукцію (молоко, сири, сметану, вершкове масло), і яйця, із приправ використовували «засмажки, запражки, зажарки, ренташі тощо» [12, с. 373]. Страви з риби готували здебільшого на Одещині, проте гриби, надто популярні в західних областях України, а також садовину, ягоди, солодощі у вигляді меду споживали скрізь. Із безалкогольних напоїв, як спостережено, традиційними для українців були узвари, з алкогольних напоїв віддавали перевагу «якісним фруктовим наливкам…, горілкам, настояним на різних травах…, а також медовухам, варенухам, парухам тощо» [12, с. 374–375]. Зауважено, що серед номінацій посуду й кухонного начиння до найчисленніших належить група гончарних виробів [12, с. 375]. Отже, із викладеного випливає глибоко обґрунтований висновок – українська кухня «демонструє не лише розвиток побуту українців упродовж їхнього формування як етносу, але є виразником соціального становища, естетичних смаків народу, його духовних прагнень, релігійних та світоглядних переконань» [12, с. 375].

Розділ «Список використаної літератури» містить 81 позицію, до того ж серед поетичних творів (близько 60 джерел), на підставі яких зілюстровано лексичну валентність того чи того заголовного слова, решта праць словникарські або монографічні. Із-поміж цих праць більшість діалектологічних («Словник західнополіських говірок» Г. Н. Аркушина; «Гуцульські говірки. Короткий словник» за редакцією Я. Закревської; «Словник українських говорів Одещини» за редакцією О. І. Бондаря; «Словник буковинських говірок» за редакцією Н. В. Гуйванюк тощо) та значно менше етнографічно-мовознавчих («Назви їжі й кухонного начиння в карпатських говорах» (Е. Гоца); «Страви та напитки на Україні» (З. Клиновецька); «Історія прикладного декоративного мистецтва України ХІІІ–ХVII ст.» (О. Р. Тищенко) й ін.). Окрім того, авторка використовує матеріял «Словаря української мови» Б. Грінченка.

Отже, макроструктура Словника містить усі допоміжні складники (крім, правил користування), що дає змогу висновкувати про цілісну продуману будову праці. Уважаємо, що варто було б ще додати розділ з усіма забеткованими номінаціями, що полегшило б користувачеві відшукувати ті чи ті одиниці.

Як відомо, медіоструктура характеризує взаємозв’язки номінацій. У цьому Словнику їх тематично згруповано у 24 розділи й розташовано в кожному розділі за абеткою, і то лише у 18 з них репрезентовано назви страв, продуктів, харчових виробів, як-то: Овочі, фрукти, ягоди, гриби, прянощі; Риба, птиця, домашня худоба; Хліб зерновий, крупи; Хлібобулочні вироби; Страви з борошна; Страви з круп; Страви з м’яса та риби; Молочні страви; Страви з яєць; Рідкі страви; Страви з картоплі, капусти, квасолі, гороху тощо. Решту розділів по-різному пов’язано з провідною темою, наприклад: у чотирьох розділах (Назви процесу, характеру та часу харчування; Посуд для приготування та зберігання продуктів; Приміщення, пристрої, інструменти для приготування та зберігання продуктів; Професії (спеціалізації) та процес виробництва харчових продуктів) номіновано особливості перебігу процесу, характеру й часу харчування українців, зафіксовано одиниці простору для вирощування продуктів, крім того, названо приміщення та господарські речі, з-поміж яких посуд для приготування, подавання й зберігання їжі, напоїв…, а також названо одиниці на позначення професій і харчових технологій.

Один розділ Міри продуктів [12, с. 229–244] має два підрозділи – Міри об’єму та Міри маси, де зафіксовано малознані загалом одиниці, такі як антал («(архаїзм) барило місткістю 60 пляшок» [12, с. 230]), гусак («(Одещина) дерев’яна посудина (бутиль) на горілку місткістю 2, 5–3 л» [12, с. 230]), кручóк («(Буковина) пляшка місткістю 0, 75 л» [12, с. 232]), міртýк («(Гуцульщина) різновид відра місткістю близько 1 літра для виміру удою (у гуцульських пастухів)» [12, с. 232]), а також номінації, менш-більш упізнавані фонетично й меншою мірою змістовно, тому й належать до архаїзмів, як-то: відрó («(архаїзм) – 12, 299 л» [12, с. 230]), восьмýха, осьмýха, осьмúна («(архаїзм) восьма частина кварти» [12, с. 230, 232]); кадь, кадка («(архаїзм) міра меду (близько 60–90 л)» [12, с. 231]), кварта («(архаїзм), міра рідких і сипких: десята частина відра, трохи більша за літр» [12, с. 231]), доля («(архаїзм) – 0, 044 г» [12, с. 236]) тощо.

Опису їстівних образів у народній і літературній творчості присвячено останній розділ (Їстівні образи в народній та літературній творчості), який має три підрозділи (Прислів’я та приказки; Жартівливі рецепти, співанки, примовлянки, гуморески, вірші; Українські народні пісні) та в якому на матеріялі прислів’їв (без хліба – не обід, без капусти – не борщ [12, с. 355]; надіявся дід на обід, та без вечері спати ліг [12, с. 356]; як їв, то впрів, а як робив, то змерз [12, с. 357]), приказок (добрий борщик, та малий горщик [12, с. 355]; пироги – не вороги [12, с. 356]; яке коріння, таке й насіння [12, с. 357]), жартівливо поданих рецептів (Н₂О + пшоно + NaCl = кандьор [12, с. 358] (кандьор – куліш, баланда), різноманітних співанок, примовлянок, гуморесок у віршованій формі (– Дайте їсти! – Ніде сісти! [12, с. 359]), українських народних пісень («Пироги», «Варенички», «Гречаники», «Ой посіяв мужик та й у полі ячмінь» [12, с. 363–368] тощо) відображено ставлення українського народу до харчування.

У праці подано доволі чималу кількість омонімів (15 %), що виникли переважно внаслідок розщеплення значень певного полісеманта. У такий спосіб утворено пари, протиставлені як діалектне й застаріле (студенець (Гуцульщина) – холодець і студенець (архаїзм) – криниця [12, с. 150]), або діалектні слова різних реґіонів, що вживають на позначання неоднорідних речей (ґáрчик (Наддністрянщина) – дерев’яний глечик і ґáрчик (Буковина), що має значину: а) дерев’яна діжечка місткістю від 1 до 8 л, з одним вухом, що має накривку; часто-густо його використовують як місткість на воду в полі. У ньому також виготовляють гуслянку (кисломолочний напій); б) скляна ваза на квіти [12, с. 258]). Це можуть бути також обидва застарілі слова (слив’янка – сливова наливка й різновид плахти [12, с. 217–218]) або слова, уживані в одному реґіоні, проте які внаслідок певних змін не мають спільних значин... Омоніми у Словнику вміщено в різні статті із відповідними цифрами.

Опрацювання омонімії дає змогу читачеві зрозуміти складні семантичні процеси та з’ясувати причини їхньої появи, що, на наш погляд, наблизить дослідника до відтворення концептуалізації й категоризації світобачення і світосприйняття українців, який існує як складник культурницько-цивілізаційної картини світу. Безперечно, що значущість Словника полягає в тому, що завдяки йому можна заповнити певні лакуни в цій галузі знань.

Щодо зауваг, зазвичай медіоструктура передбачає легкий і надійний пошук потрібного слова в лексикографічній праці, тому вважаємо варто надалі розробити відповідну систему перехресних по́силок, у яких покликання були б доповнивом до тлумачень, поданих у різних формах, і розкривали б поняттєві відношення між номінаціями [19, с. 2].

Відтак звернімося до аналізування мікроструктури словника, яка містить традиційні й інноваційні складники. Традиційні компоненти реєстрової частини словникової статті – ремарки, що містять вказівки на фонетичні й морфологічні особливості заголовкового слова. Так, леми здебільшого наголошено (Пáрень…Раковúння…Салáта…Саламáть… [12, с. 192]), указано родову ознаку («Сьóрба, ж. …» [12, с. 174]), в окремих іменників зазначено число, якщо номінацію вжито переважно у множині («Шпúрки, мн. …» [12, с. 228]), у дієсловах – особові флексії і навіть вид, якщо слово в рівнозначному виді відрізняється значиною або його складно утворити («Ґлиґати, -ю, -єш, -є, док. в. ґлиґнути, -ну, -неш, -не …[12, с. 24]) тощо. Крім того, подано статусні ремарки, що вказують на територійне поширення, або на пасивність уживання певної одиниці, або на стилістичну забарву, а саме: «Жльоґанити …(Буковина) – зневажливе…» [12, с. 25], «Юхá, ж. (архаїзм)…» [12, с. 175] тощо.

Якщо слово має варіянти написання, їх подано після коми в довільному порядку та у графіці збережено особливості мовлення певної місцевости, як-то: «Цванка, цвайка, цвейка…» (так зневажливо характеризують перекисле молоко [12, с. 162]); «Путрáвка, пуатрáвка…» (про рідку страву з грибів та м’яса … [12, с. 174]); «Шафарня, шахварня…» [12, с. 304] (у західному Поліссі під цією назвою розуміють велику посудину для зберігання зерна [12, с. 304]). У разі відмінностей варіянтів за частотою вживання на першому місці вміщено найпоширенішу одиницю.

Варто загалом наголосити на чималій кількості різноманітних варіянтів у Словнику, що становить його багатство й забезпечує культурологічну значущість. Приміром, лише у двох розділах «Хлібобулочні вироби» та «Страви з борошна» з 507 статей 119 (24 %) мають варіянти (формально-структурні, що не містять нових властивостей денотата; ономасіологічні, що вказують на ступінь вияву тієї чи тієї властивости денотата, і власне синоніми, щоб позначити начебто одне поняття, проте з виявом нових аспектів дослідження завдяки новому мовному засобу [18, с. 172–173]). Наприклад: формально-структурними у Словнику є фонетичні варіянти (їх найбільше ~ 17,8 %) свєтість – сьвєкість – сьвикість – так на Гуцульщині позначають «тости, які несуть святити на Великдень» [12, с. 117], або сковорóдник – скуврóдник – скувурóдник – сковорúдник – у такий спосіб на Поліссі називали «товстий корж із хлібного тіста, який печеться на сковороді перед вогнем» [12, с. 117], або хресцєник – хрисцєник, що вживали в західному Поліссі як обрядову страву… [12, с. 120]). Зафіксовано понад 5 % ономасіологічних варіянтів, з-поміж яких реєструємо більшість афіксальних (проскура – проскурка [12, с. 116], що віддавна вживали, позначаючи білий хлібець особливої форми, який використовували у православних відправах [12, с. 116], хлібодарник (архаїзм) – хлібодар, так називали в родині годувальника [12, с. 120], стовбуни (Гуцульщина) – стовпці (Полтавщина, Слобожанщина) – гречані хлібці або вид гречаного печива, який формою нагадував перевернутий стаканчик* [12, с. 118]). Власне синонімів кількісно найменше (~ 1 %), до яких належать бухóний (Чернігівщина) – пухкий (про хліб [12, с. 94]), коврачик – колядник («великий пряник для колядника» [12, с. 101]), папýшник (Галичина, Полтавщина) – паска – святкова Великодня страва [12, с. 111], чир – солодуші (Наддністрянщина) – «страва з борошна, звареного на молоці» [12, с. 132].

Не становлять винятку мішані синонімні ряди, які можна побудувати за ідентичною інформацією інтерпретаційної зони різних словникових статей, і також кожне слово такого ряду дає уявлення про складні мовні впливи та взаємодії, тому генетично заналізуймо члени пропонованого синонімного утвору. Як виявлено, сучасному поняттю ласощі відповідають численні варіянти, а саме: лагомúнки, лакомúнки (архаїзми); лаґóткі (зах. Полісся); лакімки, лакомки, лакумки (Наддністрянщина); лакімки (Буковина); лакітки (Поділля); лакомúни (Полтавщина) [12, с. 13]; лакомітки (Поділля); ласощ (Полтащина); легуміни, лигомúни, лєгуміни, лагуміни (Галичина, Полтавщина, зах. Полісся); мантýлки (архаїзм), що означає ласощі, солодощі, також бублики й булки [12, с. 14]; розкоші (Галичина); смакóлики (середня Наддніпрянщина); смакýтки (Полісся) [12, с. 17]; хвиґимиґи – ласощі, солодощі [12, с. 68].

Так, етимологічно легумени (легуміна) та її похідники беруть початок від пол. legumina («страва з городніх рослин та овочів**; борошняна страва, солодка; взагалі, солодка страва, уживана як ласощі»), що, своєю чергою, походить від латинс. Legūmen мн. legūmena й означає «стручковий плід, переважно горох, боби» [7, с. 210]. Лексема ласощ та її сучасні похідні беруть початок, за О. Н. Трубачовим, від *lasъjь, що походить від пол. «łasy «жадный, алчный», «любящий чем-то полакомиться»… Гринч. ласий на що «охотник до чего», диал. ласий «покорный, послушный; вкусный; обольстительный» (Матеріали до словника укр. говірок)…» [20, с. 46]. Зазвичай, смаколики, смакутки походять від слова смак, що безпосередньо запозичено з пол. – smak, smakować, яке походить від давньо- й середньоверхньонім. «смак, запах», давньофризького smękka «смакувати», smaka «смак», ісландс. smękkr, голл. smaak, що означає «смак» лит. smagurỹs «ласун», латис. smagurs також «ласун» [8, с. 315].

Лексема мантулки, мабуть, має латинське походження, оскільки mando в одному з трьох значин «ненажера, ласунка», mandūco «ненажера» [11]. В українській мові залишилось слово мантýли, яке можна схарактеризувати як фонетичний варіянт мантулок і яке означає «1. діал. Подачки, зібрані колядниками чи жебраками. 2. зах. Пиріг з кукурудзяного борошна з сиром» [4, с. 645]. До речі, лексема мантулки має й другу значину́ (першу подано за словником Г. Віват) – «2. Різноманітний дрібний товар» [4, с. 645]. Лексему розкоші, що вживають на Галичині як синонім ласощів, у тому чи тому фонетичному й графічному варіянтах зафіксовано в усіх слов’янських мовах, проте лише в польській, чеській і словацькій мовах воно має додаткову сему «насолода», а в польській ще й «втіха», яку й можуть дати ласощі, проте загалом одиниця розкоші походить від праслов’янського *orzkoxati «розкохати» і є похідним від koxati «кохати, доглядати» [8, с. 110]. Щодо слова з тавтологічними римованими частинами хвиґимиґи варто наголосити на його українському походженні, утвореному за взірцем тюркських слів, про що свідчить літера м на початку другого компонента (пор.: пундик-мундик, січень-мічень) [9, с. 165]. Отже, етимологічні розвідки дають змогу уявити, як сприймали світ різні покоління українців.

Інтерпретаційна частина статті, як і реєстрова, має кілька зон: зони тлумачень, зони, у якій відображено семантичні відтінки значини, і зони ілюстрацій. У зоні тлумачень словá означено на підставі опису (наприклад, рецепта), дефініції, стислого коментаря або синоніма, як-то: «Польський борщ, польські борщ, ч. (зах. Полісся) – борщ, засмажений внутрішнім салом. Так за Польщі робили: нутряк (внутрішнє сало) притовкти, вкинути щіпку муки, трохи капусти. То є польський борщ» [12, с. 174]; «Карáбур, ж. (Одещина) – сорт європейського винограду Карабурнé» [12, с. 52]; «Кель, ч. (Галичина) – капуста» [12, с. 52]. Переконані, такі назви стануть у пригоді фахівцеві харчової промисловости, надто у процесі номінування страв і харчових виробів.

У зоні семантичних відтінків фіксуємо понад 5 % неоднозначних слів, що зреалізовано часто-густо у двох значинах (попри те що терміни неоднозначність, полісемантичність, багатозначність сьогодні розрізняють, ми обмежимося терміном неоднозначність), і то різниця на семантичному рівні може бути малопомітною (ощавистий – а) прокислий, б) перекислий [12, с. 15]), або це може бути слово з прямою та переносною метафоричною чи метонімною значиною (умéдити (архаїзм) – а) присолодити медом; б) задобрити [12, с. 36]; мамалижник (Буковина) – а) посуд, у якому варять мамалиґу; б) мамалиґа, спечена з сиром [12, с. 278]) тощо. Трапляються пароніми (пýщеннє (зах. Полісся) – пригощання після весілля; пýщення (архаїзм) – останній день уживання скоромної їжі перед Великоднім постом [12, с. 33]) та енантіосеманти (так, скорóмена та скоромина не є фонетичними варіянтами одного слова, навіть більше, у різних місцевостях вони мають протилежні значини: скорóмена (зах. Полісся) – скоромна (нежирна їжа); скорóмина (Гуцульщина) – м’ясна або молочна їжа, яку заборонялося їсти в піст [12, с. 34]).

Безперечно, у Словнику є рухомий рівень зв’язку між означальним й означуваним у слові (окреслено семантичні тонкощі, перехідні явища у значині одиниць), тобто парадигматичні відношення Словника (синонімія, омонімія, полісемія, паронімія…) доволі насичені, їх можна зілюструвати численними прикладами. Проте не менш цікаво стежити й за синтагматичними відношеннями у вербальній демонстративній зоні, у якій, подібно до словників-конкордансів, складених за творами Сенеки, Шекспіра, Пушкіна, Ронсара [17, с. 330], за приклади слугують, крім прислів’їв і приказок, уривки з творів українського фольклору та красного письменства, що є унікальним для діалектологічних словників, зокрема українських. У такий спосіб заголовні слова вжито в 436 (11,3 %) статтях, як-то: «Пáша, ж. (Поділля) – трава для випасання худоби. У тв. Володимира Свідзинського:

                                   На синьому полі,

                                   В райдужному колі,

                                   Там-то паші, ще й цвіту багатого!

                                   Вітер має патлами клятого.

                                                                       («На синьому полі…») [12, с. 60],

або «Кýхва, ж. (Слобожанщина) = Кýфа, ж. Народне прислів’я: «Не смійся, барило, само кухвою станеш» [12, с. 274]. Іноді подано цілу низку творів з уживанням означуваного слова: «Кýхоль, кýхлик, кýхличок, ч. (Полтавщина, середня Наддніпрянщина) – глиняна або металева (пізніше скляна) посудина з ручкою для напоїв. У тв. Івана Котляревського:

                                   …І брагу кухликом тягли:

                                   Та і горілочку хлистали…

                                                                       («Енеїда»).

У тв. Петра Гулака-Артемовського:

                                   … І кухличок, коли б скривившись, випиває,

                                   До Бога рученьки невинні протягає!       

                                                                       («Справжня добрість»).

У тв. Олександра Олеся:

                                   Хоч кухоль з рідною водою!

                                   Я тільки очі напою,

                                   До уст спрагнілих притулю,

                                   Торкнусь душею вогняною.

                                                                       («О, принесіть як не надію…»).

У тв. Ліни Костенко:

                                   Не треба, Хо. Там холодно.

                                                                       А йди-но,

                                   Ти, може, хочеш з кухлика води?

                                   … Хо шарудить у темному куточку…

                                   Яка недобра з кухлика вода!

                                                                       («Маруся Чурай») [12, с. 274–275].

Підсумовуючи викладене, варто визнати, що перед діалектологами, із-поміж решти мовознавчих, наразі постає хіба не одне з найважливіших завдань – відновити через слово перерваний культурницький зв’язок поколінь. Оскільки прогалини в діалектології вельми відчутні й нині, до прикладу, лексика, пов’язана з їжею і кухонним начинням, у більшій частині карпатських говорів «не тільки не вивчена, але й не зібрана» [5, с. 4], зокрема досі не існує Подільського діалектного словника [1, с. 2]. Ми переконані, що Г. Віват досягла шляхетної мети, позаяк її праця не лише трепетно зберігає нинішні реалії, але й уводить до сучасного широкого наукового інформаційного простору великий масив старовинних назов. Розглядаючи Словник у цьому аспекті, уважаємо, що його складно переоцінити.

Фактично у статті оглянено макро-, медіо- й мікроструктуру Словника, заналізовано його парадигматичні (лексико-семантичні варіанти, синоніми, омоніми…) та синтагматичні параметри (уживаність у мовленні), підкреслено унікальність добору ілюстративного матеріялу в інтерпретаційній зоні словникових статей, оскільки саме це дає змогу схарактеризувати Словник не лише як діалектологічний, але й як працю конкордансного типу. Крім того, уважаємо, що в перспективі в Україні вкрай доцільні групові дослідження з діалектології, вислідом яких мав би стати електронний словник українських діалектів, т. зв. БДДУ (банк даних діалектів України), адже різницю між мовою літературною і діалектом визначає їхня політична й культурницька значина у світі, тому не суржик, який сьогодні панує скрізь, а діалекти за певних умов можуть стати новими мовами [2, с. 174] в новій Україні.

1. Березовська Г. Г. Структура, організація та географія одягу і прикрас у східноподільських говірках : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 «Українська мова» / Г. Г. Березовська. – К., 2011. – 20 с. 2. Білецький А. О. Про мову і мовознавство : навч. підруч. для студ. філол. спец. вищ. навч. закладів / А. О. Білецький. – К. : Артек, 1997. – 224 с. 3. Бондар О. І. Сучасна українська мова. Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія : навчальний посібник / О. І. Бондар, Ю. О. Карпенко, М. Л. Микитин-Дружинець. – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. 4. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В. Бусел. – К., Ірпінь : ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с. 5. Ґоца Е. Назви їжі й кухонного начиння в українських карпатських говорах / Е. Ґоца ; відп. ред. І. В. Сабадош. – Ужгород : Ґражда, 2010. – 360 с. 6. Етимологічний словник української мови : У 7 т. / Р. В. Болдирєв, В. Т. Коломієць, А. П. Критенко й ін. ; редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) й ін. – К. : Наук. думка, 1982. – Т. 1 : А–Г. – 632 с. 7. Етимологічний словник української мови : У 7 т. / Р. В. Болдирєв, В. Т. Коломієць, А. П. Критенко й ін. ; редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) й ін. – К. : Наук. думка, 1989. – Т. 3 : Кора – М. – 632 с. 8. Етимологічний словник української мови : У 7 т. / Р. В. Болдирєв, В. Т. Коломієць, Т. В. Лукіянова й ін. ; редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) й ін. – К. : Наук. думка, 2006. – Т. 5 : Р–Т. – 704 с. 9. Етимологічний словник української мови : У 7 т. / Г. П. Півторак, О. Д. Пономарів, І. А. Стоянов та ін. ; редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) й ін. – К. : Наук. думка, 2012. – Т. 6: У–Я. – 568 с. 10. Купріянов Є. В. Українська термінологічна підсистема «Гідротурбіни» як об’єкт комп’ютерного словника : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 «Українська мова» / Є. В. Купріянов. – Х., 2011. – 19 с. 11. Латинсько-російський словник АВВУУ Lingvo-Online. – Режим доступу : http://www.lingvo.ua.uk./Search/la-ru. 12. Словник-довідник старовинних і діалектних назв страв, продуктів, харчових виробів та кухонного начиння різних регіонів України / уклад. Ганна Віват. – Одеса : ВИВ, 2015. – 384 с. 13. Герд А. С. Основы научно-технической лексикографии (как работать над терминологическим словарём) : монография / А. С. Герд. – Л. : ЛГУ, 1986. – 73 с. 14. Гринёв С. В. Введение в терминологическую лексикографию : учеб. пособие / С. В. Гринёв. – М. : МГУ, 1986. – 104 с. 15. Крысин Л. П. Слово в современных текстах и словарях : очерки о русской лексике и лексикографии. – М. : Знак, 2008. – 320 с. 16. Лейчик В. М. Терминоведение : предмет, методы и структура / В. М. Лейчик. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : КомКнига, 2006. – 256 с. 17. Прикладное языкознание : учеб. для студент. филол. факульт. / Л. В. Бондарко, Л. А. Вербицкая, А. С. Герд. – Спб : СПб ун-т, 1996. – 528 с. 18. Татаринов В. А. Общее терминоведение : Энциклопедический словарь / В. А. Татаринов / Российское терминологическое общество РоссТерм. – М. : Московский Лицей, 2006. – 528 с. 19. Табанакова В. Д. Идеографическое описание научной терминологии в специальных словарях : автореф. дис. ... доктора филол. наук : спец. 10.02.21 – структурная, прикладная и математическая лингвистика / Табанакова В. Д. – Тюмень, 2001. – 22 с. – Режим доступу : http://referat.znate.ru/text/index-72649.html?page=2220. 20. Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд / Под ред. чл.-кор. АН СССР О. Н. Трубачёва. – М. : Наука, 1985. – Вып. 12 (*koulъkъ – *kromа – *krom). – 255 с.