УДК 811.161.2:001.4

Ірина Фаріон

Національний університет «Львівська політехніка»

ДО ІСТОРІЇ НАУКОВОЇ МОВИ У РОЗДУМАХ ІВАНА ПУЛЮЯ

© Фаріон І. Д., 2016

Предметом аналізу статті є міркування видатного фізика й перекладача Івана Пулюя про потребу формування питомої наукової мови в час існування української бездержавности на межі ХIХ – поч. ХХ століть і їхня абсолютна суголосність із сьогоднішніми проблемами утвердження наукової термінології на рідномовній основі. Уперше джерелом дослідження міркувань мислителя про мову науки, освіти та просвіти є 298 його листів, виданих 2007 року.

Ключові слова: українська мова, Іван Пулюй, наукова мова, мовно-світоглядові переконання, термін.

The subject of the article analysis is considerations of famous physician and translator Ivan Puliui about the need of the formation of specific scientific language during Ukrainian statelessness at the end of ХIХ – beginning of ХХ centuries and their absolute consonance with today’s problems of scientific terminology strengthening on the basis of native language. The first source of research of thinker’s considerations about language of science, education and enlightenment became his 298 letters issued as soon as 2007.

Keywords: Ukrainian language, Ivan Puliui, scientific language, linguistic and ideological convictions, term.

Треба вже раз покинути чужі мови,

а взятись добре до науки своєї.

Іван Пулюй

Дослідження стану наукової мови в історичному контексті – це реконструкція історичної мовно-наукової свідомости й переконливий спосіб комплексно пояснити складні внутрішні та позамовні чинники формування терміносистем у сьогоднішніх галузях знань. Постать видатного фізика, богослова, перекладача, активного суспільного діяча Івана Пулюя щодо порушеної проблематики показова, символічна й абсолютно спроєктована в майбутнє нашої наукової мови. Якщо в сучасному мовознавстві лише нещодавно з’явилися поодинокі публікації про колосальний внесок Івана Пулюя в сакральний стиль нашої мови (розвідки В. Німчука й Г. Бурдіної [5, с. 178; 1, с. 259]), про семантико-стилістичні особливості його перекладів Святого Письма (Т. Мороз), про багатогранність його наукового життя (Р. Ґайда й Р. Пляцко та ин. [2]), то нещодавно опубліковані листи І. Пулюя [6] ще не були джерелом пізнання його мовно-світоглядових переконань у контексті формування української наукової мови. Саме вони і є метою нашого дослідження.

73 роки фізичного життя людини, що засвітила Европу в прямому і в переносному значенні – Івана Пулюя (1845–1918), – це час запеклої боротьби між москвофілами та народовцями в Україні, що входила до складу Австро-Угорської імперії, постійного взаємного тяжіння етнічних українців, роз’єднаних державами-імперіями Росією та Австро-Угорщиною, – і, врешті, 22 січня 1918 року проголошення України «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу» (з універсалу). Москвофільство, що сягнуло кульмінації в 60-х рр. ХIХ століття в середовищі добре забезпеченої церковної та світської еліти, стало виплодом безнадії, зневіри у власні сили і, врешті, відступництва: «Вони стратили віру, щоб наш нарід своїми власними силами міг коли дорівняти Полякам, їх напав страх, що Поляки готові наш нарід зовсім спольщити» [3, с. 7]. Не маючи морально-духових та економічних сил вистояти перед польським натиском, підсиленим позірною австрійською нейтральністю в польсько-українському протистоянні, ці високі та інтелектуальні прошарки українського суспільства шукали порятунку в начебто єдиновірній Росії та начебто спорідненій із нею мові. У газеті «Слово» 1866 року (редактор Б. Дідицький) відверто проголошено курс на злиття з Росією: «…наш нарід і нарід російський, се один нарід, а наша мова і мова російська, се одна мова» [3, с. 8]. Неспинні грошові субсидії Росії в інформаційно-видавничу й науково-освітню царини лише максимально посилювали цей новий напрям залежности.

На противагу колаборантській течії в 60-х рр. під впливом ідей Тараса Шевченка й новопосталих «Громад» на Великій Україні та в Галичині формується народовецький рух, до якого і належав Іван Пулюй: «Се поколіннє казало, що треба руській інтелігенції говорити й писати такою мовою, якою говорить простий нарід, що треба ту мову зробити мовою просьвічених людей, мовою газет і книжок, та що в тій мові треба просьвічати простий нарід і помогати йому добивати ся ліпшої долі» [3, с. 9]. Саме у 60-х рр, на пікові протистояння між москвофільством і народовством, юнак із Тернопільщини Іван Пулюй опиняється у вирі гімназійного, а відтак і університетського життя. Хоч як далі розвивався народовецький рух, розщеплюючись на радикальну партію, соціял-демократичну чи перетворюючись 1899 року на національно-демократичну (народну) партію, – Іван Пулюй був завше націєцентричний у своїх мовно-політичних переконаннях і виходив винятково з самостійного українського інтересу, про що свідчить усе його життя, сфокусоване в політичному креді вже на схилі літ: «Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень – це визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де український народ після довголітнього рабства вестиме нарешті вільне в усіх напрямах національне життя, розвиватиме вільно свої великі духові здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо й очікуємо здійснення цього національного ідеалу» (німецькомовна стаття «Україна та її міжнародне політичне значення», 1915 р.) [цит. за 2, с. 225].

Звертаючись до Наукового товариства імени Тараса Шевченка 4 червня 1897 року щодо видання творів П. Куліша, науковець формулює свою мету щодо місії української мови: «…вивести те слово на великий шлях науки природовідання и философиі» [6, с. 122]. Водночас це звернення наскрізь пройняте соціолінгвальною оцінкою становища галичан й українців на підневільних Австрії та Росії землях. Якщо на підросійській Україні над кожною «мислячою головою» «стоіть из довбнею безголовий цензор» [6, с. 121], себто дія Емського указу, що заборонив українську мову в науково-освітній та релігійній царині, то підавстрійські галичани мають активізувати свої вимоги й петиції до австрійського уряду передусім на тій підставі, що наші жовніри-русини захищають Австрійську державу, а поляки, на противагу й всупереч українцям, уміють виторгувати собі бажане, серед якого і власне українське добро, як, наприклад, Василіянський монастир у Добромилі [6, с. 123–124].

У час революційної завірюхи в Росії Пулюй висловлює власний погляд на шлях нації: «Не хотїли знати і ще й тепер не знають земляки наші, що не одна революція і царські манїфести та писані закони ломлять людську неволю. До сього конечно потрібна осьвіта і культурна праця» [6, с. 375]. Натомість самостійність України він трактує крізь призму самостійности самих українців – «людей з розумом і серцем, людей характерних» [6, с. 404] і, попри очевидну «мускульну силу» українського народу, зауважує на бракові розумної й патріотичної інтелігенції та надто сильних ворогах: «На жаль тонуть україньскі інтелїгенти по чужих революційних клюбах, а на Українї господарують Москалї, Ляхи та Жиди» [6, с. 404].

Без пересади ствердимо, що Іван Пулюй сам собою становив Українську Академію Наук і водночас був її найактивнішим організатором. Закономірно, що на схилі літ, 1916 року, йому запропоновано посаду міністра освіти Австрійської монархії, однак він відмовився від цієї пропозиції з огляду на стан здоров’я. Його шлях в українських інституціях освіти й науки пролягає через боротьбу за відкриття українського університету у Львові й активну діяльність у Науковому товаристві імени Тараса Шевченка: перших 32 дійсних члени НТШ обрано 1 червня 1899 року – поряд із Іваном Франком, Михайлом Грушевським, Володимиром Антоновичем, Іваном Горбачевським, Хведором Вовком був і Іван Пулюй [2, с. 192].

Проте цей шлях до великої науки й освіти-просвіти народу розпочинався зі студентської лави одержимих перекладів навчальної літератури: «Я маю вже цілу пляніметрию на руське переведену. На вакацияхъ буду ю ще разъ поправляти. Пішлю ю и підъ Твій судъ, де буде який блудъ въ язиковімъ огляді, тамъ вже покладаюся на Твою щиру волю і помічъ. Чи відмовишъ ми ю?» (до Данила Танячкевича, 19.03.1866 р.) [6, c. 42]. Про частковий переклад стереометрії йдеться в листі за 20.06.1866 року (лист до Івана Літеровського), який не має можливости довершити через брак часу й водночас рекомендує перекладати «арітметику» частинами, поділивши межи собою [6, c. 47].

«Треба намъ самимъ взятися до роботи а що найважніщого для насъ (и нашимъ силамъ найвідповіднійшого) есть перевідъ книжокъ для шкілъ, ґимназ[ій]», – звертається він до членів львівського товариства «Громада» (лист від 20.04.1866 р.) [6, с. 46]. Далі науковець розмірковує про потреби перекладу математики українською мовою, фізики, яку здобув сербською мовою, і зауважує, що черпання термінології з фізики по-сербському недоречне, бо ця термінологія не спирається на народну основу: «…як видко мало що тамъ взято з народнёі мови». Згадує він і знайомство з термінологією хорватською, зокрема математичною та геометричною, відображеною в хорватському словникові, і ставить цей словник на друге місце після чеського лексикону [6, с. 46].

У листі від 23 квітня 1869 року йдеться про заснування товариства «Праця», яке б мало на меті передусім перекласти релігійну книжку «Учебная книга католического нравоучения…» (за Конрадом Мартином), подану студентам у страшному язичії від москвофіла М. Цибика. Іван Пулюй наголошує: «Правописъ має бути фонетична без «Ъ» де го не треба» [6, с. 51]. Наприкінці квітня 1871 року триває робота над перекладом ботаніки «Гикля», себто Ернста Геккеля – німецького біолога-еволюціоніста, що 1866 року запровадив термін екологія [6, с. 67].

Після заснування Наукового товариства імени Тараса Шевченка в березні 1892 року Іван Пулюй як член-засновник і член секції для природничих і медичних наук відразу стає до наукової праці в цій першій новітній Академії наук українського народу. У листі до Олександра Барвінського від 6 серпня 1893 року він виклав свою мовну програму діяльности Товариства, зокрема в царині природничих наук: «Не легка бо робота прорублювати стежку там, де нога людська споконвіку не ступала. Науки природні мусять мати свою мову, утворену на підставі народнёі мови, а щоб таку мову творити на те треба мати доволі часу, та не робити нам такого діла прихапцем» [6, с. 102]. Саме народне слово, піднесене до високостей науки, на думку науковця, створить для нашого народу «твердиню», «котроі не приодоліє жадна сила» [6, с. 102].

Мислитель пропонує свою першу розвідку для ЗНТШ «Про міряннє ріжниці фаз двох перемінних електричних прудів» [6, с. 102] і цитує Шевченкове «Подражаніє. 11 псалом» як дуже доречний твір, використаний у промові О. Барвінського з нагоди заснування НТШ: «Возвеличу / Малих отих рабів німих! / И на сторожі коло іх / Поставлю слово». Водночас мислитель підкреслює, що «Не багацько людей зрозуміє її, але не для теперішнього покоління працюємо ми, а для будущих поколінь» [6, с. 102].

Із наступних листів до О. Барвінського можемо відтворити творчу лабораторію Пулюєвої наукової мови, де він, зауважуючи на труднощах перекладу науковою мовою, знайомить із власними новотворами в царині електротехнічної термінології: «Elektrischer Strom переложив я «елєктрична протока». Слово «струя» здаєсь мені наче б чуже. Кажуть у нас «патока» (flüssige Spannung) «протікати», так зробив я слово «протока». Як би не подобалось те слово, то можна б приняти «пруд», котре слово уживають наші люде. «Великий пруд води, вода прудить», – і порівнює ці лексеми й поняття з німецькими та чеськими [6, с. 105]. Разом із розвідкою І. Пулюй надсилає до редакції окремий перелік термінів, використаних у статті, і закликає створити в «Записках» спільну рубрику «Додатки до руськоі термінольогіі» [6, с. 105]. Про винятково уважне ставлення мислителя до мови свідчить його прохання власним коштом передрукувати ці частини своєї статті, де допущено «кілька похибок»: «Я готов заплатити половину коштів, щоб тілько росправа без помилок була напечатана» [6, с. 106].

До терміна «пруд» у значенні «Strom» науковець повертається в листі від 16 квітня 1904 року, заперечуючи його польське походження: «Пруд» се руське подільське слово. Вода має великий пруд, вода прудить із жерела, або б’є із ж[ерела]. Струм = Strümmung». А далі додає: «Нехай би поляк попробує сказати: Woda prądzi ze źródła; не перекабатить (відтворить, перекладе – Зб., 286) нашого слова «прудить»! [6, с. 286]. Надсилаючи 14 квітня до ЗНТШ статтю «Круговий діаграм і його вжиток до генераторів для перемінних прудів», він у наступному листі на адресу В. Левицького просить вжити слово «діаграма» замість «діаграм», що буде більше відповідати складнї нашої мови» [6, с. 286], а вже в листі від 21 січня 1905 року лексема має инший правопис: діяграма [6, с. 329].

У грудні 1898 року науковець дякував М. Павликові за його переклад із німецької «Історії боротьби між релігією і наукою» Джона Дрепера як доброї послуги для української інтелігенції [6, с. 158, 157], а 1902 року доручає йому перекласти з англійської твір Олівера М. Нориса на релігійну тематику «Nadya a tale of the Streepes» [6, с. 232, 235].

Першого року ХХ століття Пулюй висловлює радість, що Українсько-руська видавнича Спілка у Львові, заснована 1898 року (проіснувала до 1914 р.), має намір видати його природничі праці «Непропащу силу» і «Перемінні звізди»: «Бо вже ж бо й час братись Русинам і до такого діла» [6, с. 186]. Нагадаємо, що перша праця науковця вийшла ще 1879 року в товаристві «Просвіта».

У листі від 4 січня 1904 року до дійсного члена НТШ, математика й фізика Володимира Левицького, Іван Пулюй ділиться своїми науковими досягненнями в царині електроенергетики, зокрема роботою найбільшої електроцентралі в Чехії, що працює «при незвичайно великому спаді води 94.5 метрів висоти» [6, с. 255]. Про це німецькомовна розвідка фізика, яку згодом він переклав і надрукував у збірникові «Математично-природничо-лікарської» секції НТШ, що вийшла під назвою «Електрична централка Гогенфурт фірми Г. Спіро і синове в Крумляві» (1905, т. 10, с. 1–30), не без роздратування зауваживши: «…правду сказавши, менї жаль тратити свій час, не на наукові речі, а на переклади. Та що ж робити, коли нема в нас таких людей, що б брались за наукові речі і вміли добре свою мову. Перекладати розвідки про машини на нашу мову річ дуже тяжка, але мусимо показати, що вона можлива» [6, с. 255].

Знаменним є лист Пулюя до В. Левицького від 26 квітня 1904 року, де науковець порушує проблему вироблення і формування нашої термінології, що «дуже недостаточна і хистка», «в нас нема свого наукового вислову […] своєї наукової фрази» […], щоб нею писати про математику, астрономію, фізику, хемію, елєктротехніку і т[ак] д[алі]» [6, с. 290]. Подібні думки розгортає Пулюй і в наступному листі (21 січня 1905 р.): «Наша мова здаєть ся багата, а станеш писати про наукові речі, то й бачиш, яка вона вбога. Не те, що нема термінів, нема ще й щось більше. Ту треба творити свій спосіб вислову. Фотографуючи нїмецький або який инший чужонародній вислів вийде така тарабарщина, якою славить ся московська наукова література» [6, с. 329].

З огляду на це, невгамовний Пулюй ініціює створення «повного руського словаря»: «Се дїло язикової секції, і треба заставити до тої працї багацько людей в Галичині і на Українї» [6, с. 290]. Такий словник, на думку Пулюя, буде джерелом для українських термінів, бо, читаючи його, науковець неминуче знаходитиме там потрібні лексеми для оперованих ним понять чи щойно створюваних: «Роблючи собі такі записки можна б, збираючи зерно до зерна, зготовити помалу і цїлу термінологію» [6, с. 290]. Водночас, читаючи такого словника, наші науковці навчалися б своєї мови йсаме на неї взорувались би, на відміну від московської мови, що, відбившись від народної, – поросла лободою [6, с. 290–291].

Без І. Пулюя не обходилося заснування жодного освітньо-наукового товариства, зокрема «Товариства наукових викладів ім. Петра Могили» (1908–1939) з метою популярного поширення знань у всіх царинах життя. Читаючи статут цього товариства,науковець рекомендував обов’язково вилучити пункт, який дозволяв «виклади иньшою мовою» і наголосив: «Популярну науку і осьвіту можна нести між широкі маси народу тілько живою рїдною мовою, а не чужою. Лінгвістерія і мертвеччина, якою русини за поморочували собі голови, наробили багацько шкоди народній просьвітї. Треба вже раз покинути чужі мови а взятись добре до науки своєї» [6, с. 385, 24.01. 1906 р.]. Цю саму думку він пропагував і в листі до О. Куліш на її повідомлення про побудову школи імени П. Куліша: «Радію, що «козаче общество» будує школу ім[ени] Кулїша, але тілько в тій певній надїі, що патріоти подбають, щоб в школї вчили дїтей на рідній україньській а не московській мові» [6, с. 395].

Ця людина-самоцвіт, за висловом П. Куліша, розуміла, що «одна тілько культура може обезпечити не тілько добробут і красну долю великих мас народу, але й удержати добрий лад в державі» (Діло, 1906, ч. 159). Прикметно, як підтвердила історія, тільки ті держави, що з особливим трепетом ставляться до своєї культури, передусім національних мов, досягли найвищого добробуту для своїх громадян (наприклад Японія, країни Скандинавії…) [2, с. 215].

Своє життєве кредо світової слави фізик і електротехнік найповніше виповів на святкуванні свого 70-тиліття перед українською громадою у Празі 5 травня 1915 року: «Елєктротехніка, тая найновіша і величава наука, на котрої полї і я чимало потрудився, близька і дорога моєму серцю, але ще близша і дорожша наша мова, наша лїтература і доля народа нашого» [6, с. 471].

Отже, І. Пулюй ще на переламі ХIХ–ХХ століть сформулював завдання творити українську наукову мову на основі народної мови – «твердині» народу, і сам втілював їх у життя: писав свої розвідки українською мовою і пропонував власні новотвори з електротехніки, фізики, астрономії. Сам перекладав навчальні підручники з пляніметрії, стереометрії, ботаніки й рекомендував до перекладу підручники з аритметики, фізики та релігійної літератури. Він наголошував, що популярна освіта й наука мають бути винятково рідною мовою. У III тисячолітті ці посили видатного науковця в час безпрецедентного засилля англійської мови в науці набувають особливої актуальности.

1. Бурдіна Галина. Вплив Біблії та конфесійного стилю на збагачення української лексики та фразеології / Галина Бурдіна // Християнство й українська мова. Матеріали наукової конференції. Київ, 5-6 жовтня 2000 року. – Л., 2000. – С. 259–265. 2. Ґайда Роман, Пляцко Роман. Іван Пулюй 1845–1918. Життєписно-бібліографічний нарис / [відповід. ред. Олег Купчинський] / Роман Ґайда, Роман Пляцко. – Л. : НТШ у Львові, 1998. – 284 с. 3. Лозинський Михайло. Українство і москвофільство серед українсько-руського народу в Галичинї. Репринтне видання / Михайло Лозинський. – Стрий, 1994. – 93 с. 4. Мороз Т. В. Лексика перекладів книг Святого Письма у контексті розвитку української літературної мови в другій половині ХХ – на початку ХХ століття : автореф. ... канд. філол. наук. – Чернівці, 2007. – 20 с. 5. Німчук Василь. Іван Пулюй – перший перекладач молитов сучасною українською мовою / Василь Німчук // Біблія і культура: Збірник статей. – Випуск 1 ; [відповід. ред. А. Є. Нямцу]. – Чернівці : Рута, 2000. – С. 174–179. 6. Пулюй Іван (1845–1918). Листи / [збір, упорядкування, пояснення та «Слово до читача» Ольги Збожної]. – Т. : Воля, 2007. – 544 с.