ТК  СНТТ

 наступний  Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології

| Структура | Склад | Адреса | Засади | Правопис | Конференція | Семінар | Термінографія | Вісник | Товариство | Комісія | Оголошення | Хто є хто | Архів |


ВІСНИК

Національного університету «Львівська політехніка»

«ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ»

№ 869


Зубков М. Наукові революції як змінювання світогляду / Микола Зубков // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології». 2017. 869. С. 109114.


     

Микола Зубков

Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології

Національний університет «Львівська політехніка»

 

До сторіччя Української революції присвячено

 

Наукові революції як змінювання світогляду*

© Зубков М. Г., 2017

 

За знаним Томасом Куном, постулат гештальт-психології сформульовано таким чином: первинні данки** психології – це цілісні структури «гештальти», які практично неможливо вивести зі складників, що їх утворюють. Гештальтам притаманні власні характеристики й закони, зокрема, «закон групування», «закон відношення» (фігура/тло), та мова, як засіб сприймання світу. Саме остання характеристика і є об’єкт цієї праці.

У 30-х рр. XX ст. американський мовознавець Бенджамін Лі Ворф сформулював теорію «мовної відносности», т. зв. «гіпотезу Сепіра-Ворфа» (Sapir-Whorf hypothesis), згідно з якою структура мови визначає мислення та спосіб пізнавання реальности. Згідно з нею ті, хто говорять різними мовами, по-різному сприймають світ і по-різному мислять. Зокрема, ставлення до таких фундаментальних категорій, як простір і час, залежить першорядно від рідної мови особи. Із мовних характеристик европейських мов (т. зв. «середньоевропейського стандарту») випливають не лише ключові особливості европейської культури, але й найважливіші досяги европейської науки (до прикладу, картину світу відображає класична Ньютонова механіка) [2].

Ворф поєднав цю концепцію з певними поглядами найвідомішого американського мовознавця першої половини XX ст. Е. Сепіра тому вона й отримала назву «гіпотеза Сепіра-Ворфа», хоча подібні ідеї до нього висловлював і Вільгельм фон Гумбольдт.

Отже, за Ворфом, мова – визначальний чинник сприймання світу. Натомісць Т. Кун уважав, що науку треба сприймати на основі ідеї гуманізації, теоретичного плюралізму й історичного контексту. На основі цих двох ідей і, здійснивши реверсивний погляд через працю Т. Куна «Структура наукових революцій», заналізуймо історію розвитку мовознавства, на теренах України, аналізуючи мову сприймання цієї науки, як явища.

Якщо історію розглядати не як сховище оповідок, анекдотів і фактів вибудованих хронологічно, вона могла б стати основою для докорінного перебудовування усталених уявин про науку. Ці уявини виникали (навіть у науковців) переважно на підставі вивчення готових наукових досягів, уміщених у класичних працях або надалі в підручниках, за якими кожна чергова генерація науковців навчається практики своєї справи. Але, головною метою подібних книжок є переконливий і приступний виклад матеріялу. Розуміння науки, виведене з них, певно, відповідає справжній практиці наукового досліджування не більше, ніж відомості, узяті з рекламних проспектів для туриста або з мовних підручників, відповідають реальному образові національної культури [1, с. 10].

Згідно із класичним розумінням, мовознавство – наука про мову в усій складності її вияву; про природну людську мову взагалі та про всі мови світу як особистих її представників.

Предметом вивчання в мовознавстві слугує не лише жива мова, а й людська мова взагалі. Загальновідомо, що можна спостерігати лише факти мови, або мовні явища, тобто мовні акти носіїв живої мови з їхніми результатами (текстами) чи мовний матеріял (обмежений обсяг письмових текстів із мертвою мовою, як основним засобом спілкування).

Згідно з Куном, будь-який історик науки, мав би з одного боку визначити, хто й коли відкрив, або винайшов кожний науковий факт, закон і теорію, із другого – описати й пояснити приявність сили-силенної помилок, мітів і забобонів, які перешкоджали швидшому назбируванню складників сучасного наукового знання. Для прикладу, хто перший уклав кириличну абетку (сам Кирило, його учні, чи вона була до них і назва утвердилась якимось органічним чином)?

Що глибше науковці вивчають, скажімо, історію розвитку української мови часів Речі Посполитої, чи то Російської імперії, то виразніше відчувають, що ці колись узвичаєні концепції мовознавства не були в цілому ані менш наукові, ані більш суб’єктивістські, ніж складені нині. Те ж таки історичне досліджування, що вирізняє труднощі у визначанні авторства ві́дкривків і винаходів, водночас дає ґрунт глибоким сумнівам стосовно того назбирування знань, способом якого, як гадали раніше, синтезують усі особисті внески в науку [1, с. 16].

Аналізуючи ці погляди на розвиток науки, Т. Кун висновує, що вислід усіх сумнівів і труднощів – революція, яка починається в історіографії науки. За приклад візьмімо працю О. Павловського, «Граматика малоросійського наріччя» (1805), яку лише по тривалих перипетіях і благаннях дозволила надрукувати Російська АН (1818). Як свідчить лист автора до згаданої установи, він  неоднозначинно ставився до української мови: прагнучи зберегти її, він усе-таки вважав цю мову діялектом російської. Та попри все, його заслуга полягає у сфонетизуванні (відповідности висловленого написаному) українського правопису, себто у вивільненні живої мови від старослов’янських пут російського взірця [7].

Думка Павловського щодо сучасної реалії мови, звісно ж незрозуміла. Але варто зазначити головну заслугу автора. Він упорядкував й озвучив те, що було в тогочасній народній мові та надав нам можливість побачити цей історичний зріз.

За Куном термін «нормальна наука» – це досліджування, яке міцно спирається на одне або кілька колишніх наукових досягів. Нині такі досяги викладають, хоча і зрідка, у їхній первісній формі, підручники. Де роз’яснюють суттєвість прийнятої теорії, ілюструють численні, або всі її вдалі застосунки та порівнюють ці застосунки з типовими спостерегами й експериментами [1, с. 24].

Як на мене, найцікавішими представниками науковців, істориків мови є Святослав Караванський (1920 р., Одеса – 2016 р. Нью-Йорк) – український мовознавець, поет, журналіст, автор самвидаву, багаторічний політв’язень радянських таборів, й Ірина Фаріон (1964 р., Львів) – українська мовознавиця і політик. Першому вдалося на громадських засадах за всі часи репресій як проти мови (правопис 1933 р.), так і проти нього безпосередньо, зібрати й дослідити чималий обшир матеріялів. А д. філол. н. професор НУ «Львівська політехніка» І. Фаріон удалось зробити популярними результати досліджування багатьох українських мовознавців завдяки своїй викладацькій і громадсько-політичній діяльності. Це вельми знакові постаті, які символічно єднають час і воднораз є промовистими прикладами саможертовности, фаховости й незламности переконів. Працями цих авторів і будемо послуговуватись, аналізуючи стан сучасного українського мовознавства.

Отже, для мови й мовознавства як науки саме правопис, мабуть, слугує тією парадигмовою сутністю, що визначає сучасний стан речей. Відомо, що кожна наука, або система під час свого історичного розвивання ввесь час стикається з т. зв. «науковою революцією». Тобто – змінюванням поточної парадигми. А оскільки для мови парадигмою є правопис, то кожну принципову зміну підходу до вивчання мови супроводжує та чи та зміна правопису спричинена певними історичними чи політичними реаліями.

Проаналізуймо це, виходячи з історичних фактів:

1. Відомо, що кирилицю названо на честь упорядника слов’янської писемности просвітителя Кирила, який остаточно впорядкував т. зв. «кириличну абетку», генетично пов’язану ще з надчорноморською єрогліфікою, себто з алфавітом, що згодом під грецьким впливом і на грецькій основі усталювався протягом тривалого часу (VI–V ст. до н. е. до IX ст. н. е.). Кирилова пропонова – це не початок, а кінець процесу, який водночас став початком нового пристосовування, а далі й часткового звільняння нашої фонетики та морфології від насправді чужої для нас кирилиці в її болгарському варіянті. Адже на початковому етапі становлення своєї писемної традиції більшість слов’янських мов взагалі не користувалися абеткою, створеною саме для них. Ішлося лише про елементарне підлаштування системи чужої мови до потреб власної. Чужа ортографія, себто церква та її мова, за Степаном Смаль-Стоцьким, «тривалий час закривали дійсний стан речей у нас на Русі».

2. Невідповідність між живим і мовним організмом та закостенілим правописом у вже усталеній графічній системі вимагала правописної реформи, і таку реформу здійснив перший митрополит Тирновський Євфимій у II половині XIV ст., під кінець XIV ст., а почасти – і до XIX. Та, на жаль, цей правопис було спрямовано на потреби болгарської мови, і аж ніяк не на инші слов’янські, зокрема українські.

3. Відомо, що XVIII ст. – це золота доба в історії нашої культури: небачений від часів Київської Руси розвій національної самосвідомости, розвій науки, культури, мистецтва. Становим хребтом розвивання всіх цих складників культури – є мова в її зовнішньому правописному вияві. За час XVII ст. жива фольклорно-діялектна стихія могутнім струменем уливається до літературної мови старослов’янського взірця.

4. Як влучно зауважив Іван Огієнко, «небувале революційне потрясіння» правопису: у березні 1708 року з наказу царя Петра І заступлено стародавню кирилицю новою гражданкою, яка задовольняла потреби лише російської мови.

5. Кінець XVIII ст. ознаменовано «Енеїдою» Івана Котляревського, що «стала мостом між старою традицією і новими повівами», тим мостом, де на одному просторі зійшлися рівнобіжні варіянти звукової або морфологічної оформи слова, словосполук тощо, себто суцільний пересит дублетів, який, по-перше, засвідчив просто вибухову потенційність народної мови, а по-друге, ця неусталеність, нестрункість, хаотичність потребували нормалізування на всіх мовних рівнях, і зо-крема ортографічному... [6].

Таким чином принципова зміна правопису виникала із двох основних причин, а саме: потреби мови й намагання втрутитись у природні процеси зовні. Чи то політично, чи банальними заборонами.

Таким чином мовознавство як наука, спирається на парадигму правопису й політичного устрою в якому функціює.

Розгляньмо вивчення сучасної історії мови з позиції живої мови. Адже доволі значний час не можна було пояснити чимало незрозумілих лексичних й ортографічних незбігів в історичних творах. Оскільки за радянщини, панівною була теорія єдиного походження мови, українську ж розглядали як «нарєчіє русского язика». Також туди можна долучити спроби пояснювання невластивих церковно-слов’янської ортографії зворотів і церковної літератури на взір «Пересопницької Євангелії» [7].

Не є таїною, що деякі сучасні викладачі й мовознавці не здатні розгледіти й осягнути проблеми в цілому. Це зокрема і призводить до проблем, на взір так і не прийнятого в сучасній Україні правопису 1999 року (проєкт), до якого було внесено передовсім ті зміни, які враховують сторічні традиції української ортографії. Та не всі науковці спроможні побачити ефект від запровадження цих змін, адже їх виховано на радянській версії правопису й вони зазвичай не бажають щось змінювати, а політики назагал не достатньо освічені, щоб розгледіти й усвідомити користь.

Звісно ж існують якісь окремі, несхожі теорії, але вони мають більш марґінальний характер. Більшість науковців на певному етапі починають схилятись до однієї спільній теорії, концепції, парадигми. Так, до прикладу, за часів Катерини II парадигмою була єдність російської мови й походження її як першоджерела инших слов’янських мов. Це навіть спонукало досліджувати українську мову, як «южнорусскоє нарєчіє». Тобто, достатньо було ствердитись якійсь парадигмі й це знов давало змогу спрямувати мовознавство, як науку в потрібне русло.

Гуманітарні науки цікаві саме можливістю насильницького накидання парадигм, хоча мовознавство тут аж ніяк не виняток.

Прикладом кардинального не сприймання зовнішнього втручання можна вважати правопис 1933 року. Який прийняли всупереч колеґійно ухваленого Харківського правопису 1927 року. І який мав на меті максимально наблизити українську граматику до російської. Спротив було виражено як відмовою друкованих видань послуговуватись новим правописом, так і не сприйманням його широким загалом. Навіть масовані розстріли й штучний голод, не змусили нарід сприйняти нові правила гри. Так офіційні видавництва почали впроваджувати нові слова й відкинули вживання букви ґ, знаної ще від 1619 р. із праці Мелентія Смотрицького «Грамматіки славенския правилноє синтаґма». Але буква від цього ж не зникла, як і нову накинуту мову не було сприйнято в живому спілкуванні. Звісно ж зросійщення на тлі каліцтва офіційної мови мало доволі значні успіхи. Але не будемо вважати зросійщення за змінення парадигми в мовознавстві, адже це була просто зухвало-цинічна спроба знищити мовознавство як науку, так і мову в цілому.

Згадаймо, як із російською революцією в жовтні 1905 р. впали всі заборони на український правопис запроваджені законом 1876 року. Виданий Грінченків «Словарь української мови» вийшов у дещо видозміненій кулешівці з такими новими особливостями: уживання букви ґ для позначання проривного g; позначання м’якости кінцевого ρ; писання – и як на початку слова (иній, инший, ирій), так і в кінцевинах іменників жіночого роду на -сть (людности, радости) й (крови, осени, воли) тощо. Цей «Словарь» справив потужний вплив на поступ нормування української літературної мови, хоча такої мети упорядник і не мав. Але за Дж. Г. Фон Райтом – норми позбавлені значини́ істини, що найважливіше – культурницько й політично знакові. Застановімося на тім, що, по-перше, графіку й ортографію сприймають як невідокремний і потрібний складник самобутности етносу (у середньовіччі мову народу ототожнювали з його графікою); по-друге, письмо пов’язане з релігією: арабська абетка прив’язана до ісламського культурницько-історичного ареалу, латинська й слов’янокирилична розмежовує католиків і православних (до прикладу, серби й хорвати); по-третє, правопис набуває символічної значини́ як в окремих складниках, так і в системі в цілому, стаючи засобом «демонстрування ідентичности». «У цьому розумінні роль письма аналогічна до ролі прапорів, гербів й инших культурницьких гасел»; по-четверте, питоменність правопису випливає з національно-політичного світогляду борців за чи проти нього й завше слугує козирною картою в політичних баталіях [5].

Саме у випадкові мовознавства було створено нову, логічну парадигмомовну норму, що вможливило візуалізувати мову спілкування найширшого загалу, без прив’язу до московської «гражданки». Що дало змогу українській інтеліґенції та науковцям усвідомити, якою насправді є їхня мова.

Тепер у колі фахових науковців усе ширшої визнанности набуває теорія, що вони мають справу саме з аномалією як відступом від напрямів нормальної науки.

Це своєю чергою привертає неабияку увагу з боку дослідників мови.

Якщо аномалію довго не вдається подолати (що зазвичай буває нечасто), для чималої спільноти науковців, вона є самостійний предмет досліджування. Хоч парадигму все ще збережено, мало дослідників доходять згоди в питанку про те, що вона собою являє. Навіть у тих розв’язках проблем, що раніше здавалися звичними, тепер сумніваються [1, c. 98].

Це призводить до того, що деякі науковці кидають свою справу, але, на щастя, є й такі, що долають кризові явища в науці. Та є й ті, хто вкоротив собі віку, не витримавши боротьби із системою, згадаймо наркома освіти УРСР 1927–1933 рр. М. Скрипника, Миколу Хвильового й инших.

Сміливий і відчайдушний виклик системі кинув С. Караванський, котрий узявся розвивати мовознавчі науки саме на тлі насильницького змосковщування 1965 року. За що його невдовзі й заарештували (1969), та навіть в ув’язнені він не припиняв наукової діяльности («Словник поетичних рим»).

Очевидне те, що політичні революції починаються зі зростання усвідомлювання (зчаста обмежуваного певною частиною політичного співтовариства), що чинні інституції перестали відповідно реагувати на труднощі й середовище, яке вони ж таки почасти створили. Наукові революції також починаються зі зростання усвідомлювання, знов-таки зчаста обмеженого вузьким підрозділом наукової спільноти, що суща парадигма перестала адекватно функціювати в досліджуванні того аспекту природи, до якого сама ця парадигма раніше вторувала шлях. І в політичному, і в науковому розвитках усвідомлювання порушености функції все, що може спричинити кризу, складає передумову революції [1, с. 107]

Тобто кожне революційне змінення в мовознавстві відбувалось саме тоді, коли кількість кризових чинників перевищувала припустимий рівень. І потрібна була логічна зміна умов існування.

У VI–VII ст. цим чинником стало виникнення кириличної абетки, потім постання живої друкованої літератури, й уже в наш час – з’ява нового правопису.

Захоплені новою парадигмою науковці отримують нові засоби досліджування й вивчають нові галузі. Це виглядає так, буцімто фахове співтовариство в одну мить опинилося на иншій планеті, де сила-силенна об’єктів їм незнайомі, та і знайомі об’єкти постають в иншому світлі. Отже, після революції науковці мають справу з иншим світом. Адже кожної зміни парадигми, наукова революція змінює сприйняття довкілля, а як послідовний вислід – і світогляду в цілому.

До прикладу, на кінець 80-х українцями себе усвідомлювало понад 80 % мешканців України, за незалежність проголосувало 91 %, але ж тоді загал був майже на ті ж 80 % російськомовний. Хоча, не тому, що не знали української – просто психологію було так сформовано за часи рад. Наразі ми маємо майже три чверті українськомовного загалу і прагнення до навчання рідною мовою в молоді. Це звісно не тому, що в державі відбулась політична революція, а радше навпаки, завдяки саме революції науковій. Тихо й непомітно ми отримуємо те, що нарід починає себе усвідомлювати й самостійно доходити думки про національну державу, а звідси – і мову.

Кун зазначає, що революція закінчується, коли науковці починають упевнюватись в авторитетах. Під авторитетами розуміють книжки, підручники тощо, що уособлює нове світобачення, яке сприймають без жодних докорів і критики. Можливо не в повному обсягу, але тут знов випливає та сама виознака гештальт, як цілісного бачення.

На прикладі змосковщеного Харкова – це красномовно засвідчив приїзд Ліни Костенко, і шалений попит на її «Записки українського самашедшого» – книжки, що вже витримала понад 10 накладів. А для Харкова такий попит ще кілька років тому вважався б зовсім не реальним.

Та якщо революція – це докорінне змінювання, то як може відбуватися якесь поступання за браком сталого розвивання?

За Куном наука розвивається за прийнятою сталою парадигмою. І власне йде певне назбирування знань, фактів, дослідів. У мові стверджують правила, ортографію, артикуляцію, вимову. У мовознавстві створюється сталий погляд на речі, але всі ці знання просто назбирують.

Науковці просто не здатні побачити, що може бути не так, оскільки вони все розроблять у межах певної парадигми.

Так, захопивши владу в Росії, більшовики залучили ту російську мову, що створювала Катерина II з Петром I, і як не дивно, але вони створили нову легшу щодо сприймання по суті народну мову. Лікнепи, робітфаки й народні школи, були не найгіршими наслідками революції, що об’єктивно не могло статися за царату.

Теж саме й у мовознавстві. Якщо російська наука створила образ Києва, як матері міст руських. Не можливо було вивчати ані тюркські, ані угро-фінські залишки культури в Росії, хоча власне вони й були рідними. Бо існувала єдина теорія спільности народів – штучна, тенденційна й недостатньо розшифрована.

По суті це все наслідок заізолювання дозрілого наукового товариства. Хоча заізольованість ніколи, за виознакою, не може бути повною Але тут ми наштовхуємося ще на бар’єр парадигм, що стримує розвивання науки.

Наслідки заізолювання від суспільства значною мірою посилює инша характеристика фахового наукового співтовариства – природа його наукової освіти з метою готування до участи в самостійному досліджуванні. У музиці, образотворчому мистецтві й літературі особа отримує освіту, ознайомлюючись із працями инших митців, передовсім попередників. Підручники, за винятком посібників і довідників з ориґінальних творів, мають тут лише другорядну роль. В історії, філософії та суспільних науках навчальна література має важливу значину. Але навіть у цих галузях елементарний університетський курс припускає рівнобіжне читання ориґінальних джерел, деякі з яких є класичні для певної галузі, инші – сучасні дослідницькі повідоми, що їх науковці пишуть одне для одного. Унаслідок цього студент, який вивчає будь-яку з цих дисциплін, постійно усвідомлює неймовірну різноманітність проблем, які члени його майбутньої групи із плиненням часу мають намір розв’язати. Ще важливіше, що студент повсякчас перебуває в колі численного й несумірного розв’язування цих проблем конкурентів, розв’язування, яке він, зрештою, сам і має критично оцінювати [1, с. 178].

Отже, нема чіткої виознаки для парадигми та і власне наукової революції. Воно є логічний та природний процес, що відбувається в будь-якій науці й мовознавство, як гуманітарна дисципліна, не є виняток.

Навіть у своїх доповнинах до праці «Структура наукових революцій» (1968) Томас Кун зазначає, що отримав шалену критику саме за ці виознаки. Але він не прагнув щось вигадати, а лише дав інтуїтивні виознаки доволі логічним процесам. За Куном: парадигма – це те, що об’єднує членів наукового співтовариства, а наукове співтовариство гуртує тих, хто визнає парадигму.

Тобто мовознавство як науку визначає певна кількість осіб, наукової спільноти, які мають певний погляд на сучасний та історичний стан мови у рамцях чого, вони і працюють.

Розвиток науки відбувається доволі повільно під час сталої парадигми й пошвидшено, під час наукових революцій завдяки новому поглядові на речі, за рахунок зміни поточної парадигми. Тобто, коли стала парадигма не в змозі дати розв’язки завданків, що постають перед науковою спільнотою на етапі пізнавання світу.

Головним рушієм наукових революцій є молодь, із власним свіжим поглядом на речі, що за Ф. Беконом не обтяжені привидами, але воднораз цілком обізнані в чинній парадигмі.

Таким чином розвивання науки умовно ділимо на кілька етапів:

– шлях до нормальної науки;

– природна, нормальна наука;

– аномалія і поставання ві́дкривків;

– криза й поставання наукових теорій (екстраординарна наука);

– наукова революція.

Підсумовуючи викладене, висновуємо, що головним чинником у розвиванні науки, науковій революції та прийманні нової парадигми відіграє наукова спільнота.

 

1. Кун Т. Структура наукових революцій / Томас Кун. – К. : Port-Royal, 2001. – 228 с. 2. Уорф Б. Л. Отношение норм поведения и мышления к языку [Електронний ресурс] / Б. Л. Уорф // Новое в лингвистике. – Вып. 1. – М., 1960. – Режим доступу : http://www.philology.ru/linguistics1/whorf-60.htm. 3. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства / М. П. Кочерган. – К. : ВЦ «Академія», 2001. – 268 с. 4. Тищенко К. Метатеорія мовознавства [Електронний ресурс] / Костянтин Тищенко – К. : Основи, 2000. – 350 с. – Режим доступу : http://www.law.univ.kiev.ua/lingvo/book/. 5. Фаріон І. Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір / Ірина Фаріон. – Л. : Свічадо, 2010. – 120 с. 6. Караванський С. Пошук українського слова або боротьба за національне «Я» / Святослав Караванський. – К. : ВЦ «Академія», 2001. – 240 с. 7. Фаріон І. Мова – краса і сила : Суспільно-креативна роль української мови в ХІ – середині ХІХ ст. : III вид. / Ірина Фаріон. – Л. : НУ «Львівська політехніка», 2010. – 212 с.

 

*  nекст подано в авторській редакції

**  данки – відомості

 

 

наверх Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології