| Структура | Склад | Адреса | Засади | Правопис | Конференція | Семінар | Термінографія | Вісник | Товариство | Комісія | Оголошення | Хто є хто | Архів |

Полюга Л. Нічого в них не вийде / Левко Полюга // Аудиторія. – ч. 8 (2568). – 22–28 березня 2007 р.

резонанс

Нічого в них не вийде!

Безперечно, це принизливо відповідати на нісенітниці закомплексованої людини, але коли з нею носяться, як з тухлими яйцем, майже по всіх каналах Українського телебачення, і вона продовжує городити несусвітню маячню, що не тримається купи, то вже, як кажуть, стриматися годі. Йдеться про секретаря Донецької міської ради. Ви тільки послухайте, що белькоче цей невіглас: українську мову в Українській державі треба ліквідувати як державну, а ввести російську. Українську ж можна залишити для фольклору, бо він не знає жодного російсько-українського технічного словника.

Як фахівець хочу нагадати, що українській лексикографії виповнилося понад 400 років (перший український словник вийшов друком 1596 р., росіяни досі пишуть, що то… і їхній перший словник), що церковнослов’янсько-український словник Памви Беринди (Київ, 1627) обслуговував майже весь кирилично-слов’янський світ, що в часи російських заборон української мови (а їх було більше ста!) лише у другій половині ХІХ — початку ХХ ст. вийшло понад 160 лексикографічних праць, що українські термінологічні словники появилися у середині ХІХ ст., тоді ж, як в Европі, і раніше, ніж російські, що ці словники видавалися за радянського тоталітаризму, хоч українська мова була переважно відсунена партійними функціонерами від провідних сфер (науки, освіти) використання, що лише за роки української незалежности вийшли у світ, за повідомленнями Книжкової палати, понад 550 термінологічних словників, а всіх — понад 1000, зокрема з медицини — 63 словники, з юриспруденції — 34, інформатики, комп’ютерної техніки — 32, хімії — 21, ділового спілкування — 20. По 14 словників видано з програмування, математики, техніки і будівництва, по 12 — з екології, машинознавства, по 9 — із сільського господарства, політології, економіки, по 8 — з біології, педагогіки, 7 — з мовознавства, по 6 — з військової справи, електроніки, авіації, ракетно-космічної техніки, з автошляхової справи, електротехніки, рільництва, музики, геодезії тощо.

І чого б цього вбогого ще навчити? Хіба за професором І. Огієнком додати, що цар Петро І, який 1720 р. видав перший указ про заборону друкувати українські книжки, посилав московських священиків учитися читати до Києва, що в Київо-Могилянській Академії навчався сам М. Ломоносов, що там, наприклад, 1736 р. налічувалося 127 студентів із-за кордону, що чи не в кожному селі була школа, а на початку ХІХ ст. їх майже не стало в Україні, що російський академік О. Пипін писав: у ХVІ — ХVІІ ст. „Москва долго не хотела сознаваться в недостатке своих образовательных средств“, що „киевская наука была в Москве делом неслыханным“ і тому українських учених насильно вивозили до Москви навчати царських дітей, що вплив українців відбивався на культурі, мові, що до Москви їздили наші малярі, ковалі, гончарі, каретники, шевці, що 1649 р. українці заснували в Москві першу школу, що Московська Церква використовувала не лише український церковний мелос, а й українські книжки, що російська мовознавча термінологія започаткована українцем М. Смотрицьким, що в Московщині запанувала українська вимова, що навіть на початку ХІХ ст. сам критик і монархіст В. Бєлінський обурювався: „Почему же нам необходимо сообразоваться в нашем правописании с выговором только малороссиян“, не знаючи, що весь цей правопис завезли їм ці ж українці. П. Цимбалістий у книзі „Українські мовні елементи в російській мові 1680 — 1760 рр.“ (Лондон, 1991) на основі архівних і наукових досліджень довів, що Україна тоді була европейською державою, чого бракувало Росії.

Так, українська мова — мова багатющого фольклору (має понад 100 тисяч записів народних пісень!). Його, бачите, і це пече! Українці мають неперевершений дар створювати сміховинки. Згадаймо тих двох селян зі сміхомовки С. Руданського, які ходили по крамницях Петербурґа дьоготь купувати, або візьмімо за приклад нашого неперевершеного М. Гоголя, котрий з убивчою іронією насміхався над недолугими москвовитами. А народ, який здатен сміятися, непереможний!  

А ще він варнакає, що треба ліквідувати українську державну мову, бо по-російському писав Т. Шевченко. Кожна хоч трішки освічена людина знає причини того. Але наведу тут ще і слова самого Генія України: „…аж землячок, /Спасибі, признався, /З циновими ґудзиками: /„Де ты здесь узялся?/ З України“. — „Так як же ты /Й говорыть не вмиеш/ По-здешнему?“ — „Ба ні, — кажу, — /Говорить умію, /Та не хочу. — „Экой чудак!“. Це з поеми „Сон“, за яку він з „ласки“ російського царя пробув 10 років у неволі-солдатчині.

Зрозуміло, що ця круговерть затіяна „реґіоналами“ як чергова акція, щоб відвернути увагу української громадськости від економічних труднощів своєї партії, яка чимдалі виявляє свою неспроможність керувати такою великою країною, як Україна, і всі дірки в мішку силкується заткати новими позиками, затягаючи зашморг на шиї українських платників податків. Дивує мене також, що ніхто зі справжніх росіян не відреагував на такі нісенітниці, які ображають передусім російську націю і культуру.

Скільки може тривати оця жорстока і така суто імперська, з піною на губах балаканина? Скільки треба мати ненависти до землі, на якій вони живуть, до народу, який годує отаких нащадків славних колись прадідів великих Левків, Симонів, Голубів! Та дарма старатися: нічого в них не вийде! 

Левко ПОЛЮГА

професор кафедри української мови Львівської політехніки

АУДИТОРІЯ, 22–28 березня 2007 р., ч. 8 (2568)