| Структура | Склад | Адреса | Засади | Правопис | Конференція | Семінар | Термінографія | Вісник | Товариство | Комісія | Оголошення | Хто є хто | Архів |

Христина Бурштинська

Світоч українського слова і духу

(пам’яті Бориса Грінченка)

 (виступ на пленарному засіданні XI Міжнародної наукової конференції «Проблеми української термінології СловоСвіт 2010», м. Львів, Національний університет «Львівська політехніка», 1 жовтня 2010 р.)

© Бурштинська Х., 2010

Стало доброю традицією наших термінологічних конференцій вшановувати імена великих українців, сподвижників на ниві українського слова.

І подібно до того, чим чорнішою є глибина нічного небозводу, тим яскравіше сяють-мерехтять на ньому небесні світила, так і в українській культурі другої половини ХІХ ст. зійшла велика могутня зоря – постать Бориса Грінченка, сто літ від смерті якого проминуло у квітні цього року.

Отже, позбудьмось зневіри і песимізму, які опанували частиною нашого українського загалу, і вдумаймось у діяльність людини-феномена Б. Грінченка, який залишив значний слід в українському письменстві, педагогіці, лексикографії, літературознавстві, етнографії, історії, публіцистиці, громадсько-політичній діяльності. Власне його титанічна діяльність дала підстави І. Франкові писати, що Б. Грінченко «працює без віддиху..., проявляє... гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності.»

Великий українець Борис Грінченко жив і творив в епоху, яка була однією з найтрагічніших в історії нашої культури.

Емський указ 1876 р. разом із низкою цензурних розпоряджень 1880–1900 рр. завершував розпочату ще Петром І політику денаціоналізації української суспільності і культури. Забороні підлягали книжки з історичної тематики і навіть українські книжки для дітей. Заборонялося вживання слів «Запорізька Січ», «козак», «воля», «Україна», йшлося про формування манкуртів без національного чуття і коріння. Найбільшого утиску зазнала українська мова. Для порівняння: в 1870 р. було видано «Капітал» К. Маркса російською мовою, але заборонявся «Новий завіт» Євангелія мовою українською. Мова стала найпершим ворогом імперії, адже ті, які навчились читати українською навіть «Святе письмо», — тим самим стали небезпечними для імперії. Ті поодинокі твори, яким вдавалось прорватися через цензуру ні в Україні, ні в Росії не знаходили видавців. «Серед українських авторів і видавців, — писав С. Єфремов, — настала ще й просто психічна депресія, зневір’я було охопило людей до письменства причетних і одні замовкали надовго, другі ж подалися з своїми творами до Галичини.

Чи й не тому так не полюбилась нашому теперішньому міністрові освіти й науки Галичина? Вона ж бо була вікном у світ.

Наведу ще цитату П. Куліша, яка добре характеризує тогочасну епоху «русского мира» для українців: «Настане час, як не буде нас, — що повинишпорюють і посписують усяку всячину нашу, та й дивуватимуться: як ... в такій темряві працювали й при такому темрявому світлі писали.»

Ось у таких умовах імперської українофобської сваволі довелося жити і працювати великому трудівнику на ниві українського слова.

Та й у родині українську мову і його носія – народ, м’яко кажучи, зневажали.

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 р. на Харківщині на хуторі Вільховий Яр. Його батько, відставний штабс-капітан, хоч і пишався родинними зв’язками з Г. Квіткою-Основ’яненком, виховував у родині великопанські звички. Літературними творами, на яких виховувався Б. Грінченко, були кращі зразки світового письменства. Його художню естетику формували Дж. Байрон, В. Скот, А. де Віньї, М. Гоголь, О. Пушкін, В. Гюго.

Хто ж привів його у зневажений, але дивовижний пристрасний світ українського слова. Відповідь однозначна і не є несподіваною — Тарас Шевченко. Ще учнем Харківської реальної гімназії Б. Грінченко пізнав силу Шевченкової пристрасті і величність поетової душі. Під впливом «Кобзаря» Шевченка формуються світоглядні позиції, які базуються на ідеях демократизму, гуманізму, критичному ставленні до суспільного устрою.

За читання і розповсюдження забороненої літератури (а саме творів М. Драгоманова, С. Подолинського) Б. Грінченка у 1879 р. виключають із п’ятого класу реальної гімназії і заарештовують. Як не трагічно, до цих подій був причетний батько, наляканий синовим вільнодумством. Як наслідок — півторамісячне тюремне ув’язнення, заборона продовжувати освіту, підірване здоров’я.

З цього часу Б. Грінченко займається самоосвітою, вивчає декілька іноземних мов. У 1881 р. у Львові в журналі «Світ» І. Франко друкує перші вірші молодого поета.

Склавши іспит на народного вчителя, Грінченко більш як десять літ працює у приватній школі Христі Алчевської в селі Олексіївка на Слобожанщині, а згодом на Катеринославщині. Це були продуктивні роки: Грінченко пише низку праць із педагогіки, обстоюючи викладання рідною мовою, він автор «Української граматики до науки читання й писання», згодом разом з дружиною Марією Загірньою написав книжку «Рідне слово» (1912 р.) — першу книжку для читання в школі українською мовою. Тоді ж Грінченко утвердився як письменник, писав під псевдонімами Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе.

Вельми цікавою з художнього досвіду з елементами модерністського стилю є велика проза письменника, зокрема дилогія «Серед темної ночі», «Під тихими вербами». До речі, ці твори, як і критичні матеріали про творчість Грінченка, є в бібліотеці університету «Львівська політехніка»

З 1893 р. Б. Грінченко переїздить до Чернігова, де працює на різних посадах у Чернігівському земстві.

Тут разом з дружиною реалізує свою освітню програму, видаючи в умовах жорсткої цензури книжки для народу. У заснованому в 1994 р. і згодом відновленому в 900-х роках у Києві видавництві Грінченка вийшли у світ тиражем понад 200 тисяч примірників понад 50 книжок для народного читання. Б. Грінченко був одним із організаторів і керівників Чернігівської філії товариства «Просвіта».

Цензурні утиски, безправ’я українського народу та його культури спонукали Б. Грінченка до активної політичної діяльності. Ще у 1892 р. спільно з І. Липою, М. Міхновським, М. Вороним, О. Черняхівським Б. Грінченко заснував Братство Тарасівців, а згодом у 1904 р. Українську радикальну партію.

У 1902 р. Б. Грінченко оселяється у Києві. Громадським і творчим подвигом можна назвати роботу письменника над словником української мови. Більше ніж два роки тривала напружена праця.

Відомо, що історія словника, який приніс Грінченкові особливе визнання, сягає часів «Основи» — першого українського громадсько-політичного та літературно-мистецького журналу, що виходив у 1861–62 роках у Петербурзі. Власне П. Куліш, оголосив про намір надрукувати український словник. Він вже повідомив прізвища осіб, які сприяли йому в зборі матеріалу — Т. Шевченко, М. Костомаров, О. Маркович та інші. Однак робота затрималась, а зібрані матеріали потрапили 1864 року до Києва. Тут під керівництвом П. Житецького їх почали опрацьовувати місцеві літератори й вчені.

Робота над словником то жвавішала, то затихала. На кінець XIX століття вже важко було назвати когось із відомих українських діячів, котрі не внесли своєї частки у формування картотеки (В. Білозерський, Ганна Барвінок, А. Свидницький, І. Манжура, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, П. Чубинський, М. Старицький та багато інших).

На той час Борис Дмитрович Грінченко був широко відомий по всій Україні як громадський діяч, літератор, знавець української мови. Але він мав лише звання народного учителя, а не був дипломованим ученим. Через це «патентовані філологи» не погоджувалися передати редагування словника «самоукові». Та це були формальні причини. У першу чергу на перешкоді стала нетерпимість Б. Грінченка до «старих українофілів». Однак багато хто розумів, що Б. Грінченко «як окремий робітник – однак не має собі тепер рівного».

Слід зазначити, що словникарська праця здавна перебувала у колі інтересів письменника. Ще тринадцятирічним, будучи учнем третього класу Харківського реального училища, він почав складати український словник. Вчителюючи у приватній школі X. Д. Алчевської, разом з дружиною М. Загірньою збирав народну лексику, а 1888 року на сторінках журналу «Зоря» порушив питання про необхідність прискорення роботи над словником. Разом з дружиною вони опрацювали в той час 16 тисяч слів і довели словник до літери Д. Збереглися й списки 113 джерел, з яких подружжя, працюючи в Олексіївці, вибирало слова. Нарешті великий працелюб отримав можливість здійснити звою мрію. Беручись до словника, зізнався він у листі до Д. Ткаченка від 34.06.1902 року, «думав я, що се справді буде редактування, однак зараз же виявилося, що се буде складення нового словаря з того матеріалу, який дали «Киевская старина» та з свого...». І далі: «Бачите, в сьому словарі тільки 52 тисячі слів, а се ж мізерія перед справжніми скарбами нашої мови».

Починаючи роботу, Грінченко зробив підрахунок щоденного обсягу матеріалу, який необхідно було опрацювати, щоб своєчасно завершити справу. Але виявилося, що отриманий від «старої громади» матеріал потребує первинної обробки, тому на початку він планував «щодня робити 120 слів», та, боячись не встигнути до строку, він з 8 жовтня 1903 року переходить на ще більш напружений графік: « 157 слів на день треба робити», а з 26 січня 1904 року планує перейти на 173 слова на день.

Красномовно характеризують обсяг вкладеної Б. Грінченком праці його примітки на полях словника: «З початку літери Б... все написано наново», «На Д додатків до 500 слів», «Е... мало одне слово», «Літери Ф не було взагалі «. Він додав до словника багато свого матеріалу, а все зроблене до нього, грунтовно переглянув, від чого кожна з «готових» карток, як свідчили його сучасники, була густо змережена червоним чорнилом. За угодою з редакцією, словник не повинен був вийти за межі 52–53 тисяч слів, а «старогромадівці» наполягали на тому, щоб була використана лексика лише письменників, які увійшли в літературу не пізніше 1870 року — мовляв, пізніше мова стала «нечистою».

Борис Дмитрович переконував видавців, що у заданих межах словник буде «бідним в порівнянні з дійсними лексичними запасами мови». Він закликав «Киевскую старину» прийняти рішення, яке дозволяло б йому виправити стан справ зі словником, зауважував, що в одержаних ним картках слова були вписані навіть далеко не з усього виданого по-українськи до 70-х років XIX століття. Серед невикористаного матеріалу, опрацювати який і випало Б. Грінченку та його дружині, письменник називав такі видання, як «Труды этнографическо-статистической зкспедиции в Западнорусский край» П. Чубинського, «Малорусские народные предания и рассказы» М. Драгоманова та В. Антоновича, «Чумацкие народные песни» І. Рудченка, фольклорні записи, видані І. Манжурою, В. Милорадовичем, Науковим товариством імені Т. Шевченка, Краківською академією наук, Харківським історико-філологічним товариством, а також твори цілого ряду відомих письменників.

Охоче вводив упорядник у словник матеріали власних кореспондентів. Так, у листі до І. Франка він просив надіслати йому «терміни, що в'яжуться з добуванням нафти». У редагований ним словник він збирав мовне багатство всієї тогочасної України — як Східної, так і Західної. Його друзі та однодумці подивляли, з якою посвятою, наполегливістю працював Б. Грінченко над словником. У його київському помешканні, здавалося, не було незайманого місця, скрізь: на столі, кріслах, канапі, на підлозі, наче очікуючи, коли їх позбирає великий сподвижник українського слова, позліталися диво-птиці — слова великого європейського народу. В листі до В. Гнатюка Б. Грінченко напівжартома писав: «Словарь роблю... і руками, і ногами, і зубами.»

Знаменно, що і цей словник, як і мовознавчі праці Б. Грінченка «Огляд української лексикографії», «Три питання нашого правопису», не втратили своєї актуальності та наукової цінності і в наші дні.

Б. Грінченко не тільки упорядкував призбирані матеріали, але й додав тисячі нових слів, коментуючи їх за найавторитетнішими виданнями. Праця, завершена у 1904 р., здобула високу оцінку фахівців, а 1906 р. Російська Академія відзначила «Словник» другою премією ім. М. Костомарова.

Як приклад можна навести слова академіка О. Шахматова, який писав: «Працю, упорядковану Б. Д. Грінченком, можна визнати найкращим малоросійським словником, порівняно з усім, що досі вийшло. Безпосереднє знайомство з джерелами, багатство матеріалу, добутого як з них, так і з живих народних говорів, ретельна обробка кожного слова, що супроводиться поясненням його значення, посиланнями на всі джерела й приклади, — усе це виділяє «Словарь української мови» з усіх спроб лексикології цієї мови, які йому передували». У 1907–1909 роках 4-томний «Словарь української мови» обсягом 68 тисяч слів побачив світ.

Трагічним став для Б. Гріченка 1909 р. Майже одночасна смерть єдиної доньки Насті, яка теж працювала на ниві української культури, внука і матері загострили набуту у в’язниці хворобу легень. Б. Грінченко їде на лікування до Італії, там дізнається про закриття «Просвіти», розгул реакції.

Помер Борис Грінченко 6 травня 1910 р. в м. Оспедалетті в Італії. Тіло його перевезено до Києва й поховано з великими почестями на Байковому кладовищі. Безсумнівно — творчість Б. Грінченка є значним художнім явищем нашої культури.

Усім своїм життям, творчим подвигом Борис Грінченко підкреслював значущість, важливість учинків кожного для загальної справи.

Хочу завершити виступ словами вірша Б. Грінченка «До праці», в якому він висловив свою громадянську позицію:

1. Грінченко Б. Д. Вибрані твори в 2-х т.: Т. 1 (Класики української літератури). — К.: ІНТЕЛЕКТ-АРТ», 2008. — 448 с. 2. Історія української літератури ХІХ століття: У 2 кн. Кн. 2: Підручник / за ред. М. Г. Жулинського. — К.: Либідь, 2006. — 712 с. 3. Каленюк С. Словник Української мови [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.library.lg.ua/grin/sl_kr.htm.