| Структура | Склад | Адреса | Засади | Правопис | Конференція | Семінар | Термінографія | Вісник | Товариство | Комісія | Оголошення | Хто є хто | Архів |

Полюга Л. Проблеми української лексикографії в освітянському процесі / Левко Полюга // Українська мова в освіті: зб. мат. Всеукр. наук. конф. «Українська мова в освіті». – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – С. 141–153.

Левко Полюга

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКОГРАФІЇ В ОСВІТЯНСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

Багато з того, що стосується лексикографії, для працівників освіти є доступним та зрозумілим, бо всі знаємо, що переважній більшості представників освітянської інтелігенції відомо: у словниках скупчено неоціненний запас людських знань та різноманітна інформація і що вони, ці лексикографічні праці, таять у собі глибинні джерела освіти та пізнання. Латвійський професор Ян Лоя часто говорив, що читає словники, як поезію, а крилатий вислів Анатоля Франса про те, що словники – це всесвіт, побудований за абеткою, напевне, завжди буде доречним, коли йтиме мова про вичерпний словник певної ділянки знань чи мови. А зрештою, чи можливо взагалі створити вичерпний словник будь-якого типу? І чи мрія кожного словникаря – якнайдетальніше визбирати ті чи інші вислови з тієї чи іншої ділянки знань можлива до здійснення? Такі запитання виникають, але навряд чи зможемо їх легко розв’язати, хоч вони дуже доречні і варті уваги, цікаві і для школи, і для вищих навчальних закладів.

Подібні запитання завжди будуть виринати, поки існуватиме непереборне прагнення лексикографа – досягти досконалості, створити і передати людям корисну і потрібну книгу. Цього бажали ще праотці нашого словникарства – Лаврентій-Зизаній Тустановський та Павло-Памво Беринда. А з історії людської культури знаємо, що праця, яка створюється із захопленням, на піднесенні, зі знанням справи, приносить насолоду не лише творцеві, а і користь та задоволення людям, незалежно від того, чи вона є палкою поезією, чи музичною симфонією, чи живописним полотном, чи вдало створеним словником.

Авторів лексикографічних праць інколи запитують, скільки вони працювали над тим чи іншим словником? Хіба можна конкретно відповісти на таке запитання? Якщо учитель, вийшовши з класу, почувається щасливим, бо йому вдався урок, то чи можна визначити час, скільки він до нього готувався? На це йдуть роки праці, підготовки, роздумів, прийнятих вирішень і їх удосконалень, перемін і ще щось таке, чого не вдається зразу визначити. Така підготовка триває щодня, якийсь момент цього аспекту бувало мучить тебе тривалий час, інколи непомітно підкрадеться, але це триває поступово і послідовно. Багатолітній професор Прикарпатського університету ім. В. Стефаника Іван Ковалик якось заявив: для того, щоб бути добрим лексикографом, необхідно бути всім одночасно – і етимологом, і лексикологом, і фразеологом, й істориком мови, мати знання з історії народу, культури, економіки, різноманітних галузей знань. Звичайно, це перебільшення, бо енциклопедистом бути не так легко, але лексикограф повинен чи навіть зобов’язаний мати мовне чуття і знати, де і що треба прочитати для того, щоб зробити словник найдосконалішим.

Україна славилася і славиться словниками, тому що вони безпосередньо пов’язані з історією культури народу. У зв’язку з цим узагальнене осмислення історичного досвіду української лексикографії може стати цікавим і дуже вдалим засобом національного та патріотичної виховання ї освіти. Сучасний видатний дослідник українського мовознавства та лексикографії як науки взагалі професор В. Німчук писав: «Історія науки невід’ємна частина історії культури...Спадковість і контакти в духовній культурі (в тому числі й лінгвіс­тичній) не може оминути ні загальна історія мовознавства, ні історія лінгвістики окремого народу. А загальна історія лінгвістики (до якої належить й історія словництва – Л. П.) повинна базуватися на історії окремих народів» [1]. В іншому місці він відзначав, що українська філологічна думка була популярною в багатьох країнах Європи. «І в теоретичному, і в кодифікаційному аспектах староук­раїнське мовознавство вийшло далеко за межі української культури. Здобутки його стали надбанням усієї слов’янської й європейської культури» [2].

Історія українського словництва дає змогу виявити цікаве явище: у минулих часах колоніального пригнічення і української бездержавності, у часи переслідувань та заборон наша рідна мова і культура, до якої належали і лексикографічні праці, допомагали зберегти народові свою національну самобутність, а словники, що появлялися часто напередодні певних визначальних, переломних моментів української історії, ставали ніби неофіційними політичними маніфестами національного пробудження, підтримували духовність етносу, були виразниками ідей, утверджували власну національну гідність, почуття самобутності та повноправності рідної мови, її історичну тяглість. У часи посиленої русифікації, полонізації, германізації, румунізації, мадяризації української національної мови словники належали до тих видань, які легально засвідчували, захищали і навіть утверджували повноправність української нації. Нехай це не виявлялося у політичних заходах, але все ж і така форма національного вияву засвідчувала свідомість нації, сприяла витворенню національного духу. Це можна підтвердити, зіставляючи різні етапи розвитку українського словництва з відповідними періодами історії народу, зокрема його національного пробудження. Підготовка і видання окремих цих праць або їх серій, як правило, збігалася з відповідними етапами історії українського народу або попереджувала їх:

1) Напередодні або в час виникнення та підготовки Визвольної війни українського народу 1648 р. виходили або готувалися найкращий словник свого часу «Лексикон» П. Беринди (1627), а також «Лексикон латинский» Є. Славинецького (1642), «Лексикон словено-латинский» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (1650).

2) Виникнення українського літературного відродження супроводжувалося появою низки словників, які представляли тогочасні збірники історичних пісень М. Максимовича (1827), М. Цертелєва (1819), І. Рудченка (1847), граматику О. Павловського (1818) та видавані твори І.Котляревського (1798, 1808, 1809 і 1842), А. Могили (А. Метлинського, 1839), М.Гоголя (1831 і 1832), а також пояснення окремих слів у виданнях Ф. Туманського (1793), П. Данилевського (1813), І. Войцеховича (1823), І. Кулжинського (1827), П. Білецького-Носенка (1843) тощо.

3) У період розгулу російського великодержавного шовінізму, появи нових царських заборон українського слова – недільних українських шкіл, друкування українських книг, книг для дітей, хрещення дітей українськими іменами (1862, 1863, 1876, 1888, 1895) –готуються словники, яких не вдалося опублікувати (М. Руберовського – кін. XIX ст.) або ж видаються праці Ф. Піскунова (1873 і 1882 ), М. Левченка (1874), «Словарь російсько-український» (1893-1898) М. Уманця і А. Спілки, «Русско-малоросский словарь» (1897–1899) Є. Тимченка і один з найкращих словників цього часу «Словарь української мови» Б. Грінченка (1907–1909) і багато інших.

4) Незважаючи на національне пригнічення, засилля москвофільства, польського шовінізму, в Галичині в кінці XIX ст. виходять лексикографічні видання Є. Желехівського та С. Недільського (1885–1886), І. Верхратського (1864–1872, 1879, 1892, 1899, 1894, 1908, 1912), та ряду інших словникарів: І. Вагилевича (1838–1842, 1849), О. Поповича (1867, 1904, 1911), О. Партицького (1867), Л. Чопея (1883), Ю. Кобилянського (1907), В. Кміцикевича (1912), І. Свєнціцького (1890), І. Голубовича (1909, 1911), І. Левицького(1898–1901) та інших.

5) Українське національне відродження 20–30-х років знаменувалося виданням різноманітних словників, зокрема термінологічних. За неповними даними, з 1920 по 1932 pp. в Україні вийшло в різних видавництвах 15 медичних термінологічних словників, 13 –з питань ботаніки, 10 – з математики і механіки, 8 – з діловодства, 8 – з правознавства, 9 – з фізики, 4 – з хімії та ін. Загалом за планами Інституту наукової мови, який був ліквідований за часів сталінського геноциду, планувалося видати сто лише термінологічних словників, появилося 24.

6) Лексикографічні видання 60–80 pp. цього століття, хоч і виходили при обмеженні сфер використання української мови, все ж вони ніби готували ґрунт для сучасного національного відродження.

7) Сучасний етап піднесення національної свідомості характеризується бурхливим розвитком лексикографічної праці, що є виявом і розвитку освіти, культури та інтелектуального потенціалу народу. Наскільки це важлива і потрібна справа, свідчать роки першого неповного десятиліття нашої незалежності. Словникарська справа стала одним із необхідних компонентів розбудови державності. Це яскраво демонструють видання термінологічних словників. На основі повідомлень «Книжкової палати України», яка регулярно видає «Літопис книг», спостерігаємо, що, починаючи з 1990 р., в Україні опубліковано 331 лише термінологічних словників. Водночас щороку видається по 6–10 загально-мовних і перекладних лексикографічних праць (дані за останні роки ще не остаточні) (4). Таким чином, у загальному за вказаний період вийшло понад 400 самих лише словників – потужного джерела знань. (Для порівняння нагадаємо, що до 1990р. Всіх видано близько 1300 (5)).

За роками ця статистика виглядає таким чином: 1990 видано 5 термінологічних словників, 1991р. – 8, 1992р. – 23, 1993р. – 64, 1994р. – 47, 1995р. – 49, 1996р. – 42, 1997р. – 61, 1998р. – 28, 1999р. – 9 (неповні дані). Цими термінологічними словниками представлені різноманітні ділянки знань: медичні науки – 51 словник, економіка, фінанси – 46, промисловість – 25, обчислювальна техніка – 16, понад 10 словників пояснюють терміни з хімії, фізики, математики, будівництва, екології, машинобудування, юриспруденції, політології, екології. По 5 словників присвячено сільському господарству, біології, зоології, геодезії, радіотехніці, педагогіці і низці інших ділянок знань та наук. Зокрема є словники з таких дисциплін, яким в школі приділяється багато уваги: до них належать літературознавство, мовознавство, географія і ін. Серед виданих словників є дво-, три-, чотири- і навіть п’яти-і шестимовні словники. Щодо географії видань, то як і в минулому(6), першість належить Києву – видано 172 словники, Харкову – 45, Львову – 39.

Однак навчальна функція слова розпочиналася не зі створення самих словників, а з пояснень окремих слів і виразів у середині або на полях відповідного тексту, які називалися глосами, тобто від початку здійснювалася основна функція словникарства збагачувати знаннями читачів. Офіційно ж початок української лексикографії розпочинається з 1596 p., коли появився словник Зизанія. Протягом 400 століть, за дослідженням Т. Кульчицької (7), підготовлено в Україні близько 1400 лексикографічних праць, які знайшли і знаходять своє широке застосування в життєвій практиці.

Словництво є невід’ємним чинником освітньої сфери. У лексикографії можна виділити кілька напрямків використання словників з такою метою. Ними можуть бути:

1.  Загальноосвітній процес;

2.  Культурно-освітня потреба;

3.  Науково-освітні вимоги.

Окреслення таких сфер, на перший погляд, може видатися чисто умовним, однак якщо розглядати типи словників під цим кутом зору, то вказані розряди наповнюються відповідним змістом.

Ad 1. До аспекту загальноосвітньої діяльності зачисляємо перш за все словники, які сприяють підвищенню грамотності та розвитку філологічної освіти.

а) Це перш за все загальноодномовні орфографічні словники академічного та шкільного типів ( для учнів молодших класів, для середньої школи в цілому тощо). Тут варто приєднати і праці довідкового зразка С. Головащука та цікаве видання «Орфографічний словник українських медичних термінів» (Львів, 1993). Протягом української історії їх видано 72. Та саме ці словники в найбільшій мірі відбивають недосконалість українського правопису. Правописні норми ще і досі обговорюються на засіданнях Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, що створена Постановою KM 15.06.1994 p.

б) До словників, що сприяють підвищенню грамотності та удосконаленню знань з української мови, належать словотворчі та морфемні словники. Це, зокрема, праці З. Сікорської, Т. Яценка, Л. Полюги, а також Н. Клименко та та її співробітників «Словник афіксальних морфем» (1998), в якому подається 145 префіксальних та 672 суфіксальних морфеми у складі понад 130 тисяч простих українських слів. Останній можна вважати повним словником українських афіксальних морфем.

в) До словників, що приходять на допомогу при підвищенні грамотності належать видання про труднощі написання та вимови Є. Чак, праця Б. Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо» (1991), «Словник труднощів української мови» за ред. С. Єрмоленко (1989) та «Словник-довідник з культури української мови колективу авторів та інші (1996).

г) Словники тлумачного типу, що сприяють збагаченню лексичного складу учнів. Таких словничків немало при самих навчальних посібниках. Але українські мовознавство має і солідні видання. Це «Словник української мови» в 11 томах, а також публікації шкільного типу, зокрема «Тлумачний словник українське мови» за ред. Д. Гринчишина (1999) і скорочений варіант одинадцятитомного «Словника української мови» так званий «Новий тлумачний словник української мови» у чотирьох томах (1998). Користуватись ним можна, але окремі значення слів та відтінки значень треба перевіряти за фундаментальним академічним словником.

ґ) Окрему групу загальноосвітніх словник представляють видання лексико-стилістичних категорій української лексики (їх понад 30 в історії української лексикографії) та фразеології (в Україні їх 15). Це видані словників українських синонімів П. Деркача, С. Караванського, А. Багмета і ін., антонімів Л. Полюги, паронімів Д. Гринчишина і О. Сербенської, низки фразеологічних словників двомовного та тлумачного типів.

д) Окрему групу в цьому ряді представляють словники слів чужомовного походження. їх в Україні 37. Найкращим наразі та найдоступнішим є «Словник іншомовних слів» за ред. О.Мельничука (1-ше видання 1977 р., 2-ге – 1985). До розряду перерахованих зразків словників слід віднести і ті, що пояснюють лексеми діалектного походження, видання, що тлумачать слова різних арго. До них належать «Короткий словник гуцульських говірок» за ред. Я. Закревської, а також праця такого типу, який в українському мовознавстві давно не з’являвся. Це «Словник жаргону злочинців» О. Поповченка, що вийшов 1996 р.

Ad 2. До культурно-освітнього розряду можна зачислити дво- і багатомовні загального типу перекладні словники, які використовуються в навчальному процесі при опануванні чужих мов. Останнім часом цей процес значно покращився у порівнянні з радянськими роками. Вивчення чужих мов може ще не доведене до найдосконаліших вимірів, але потреби у словниках для опанування цих мов є дуже великі. У цьому напрямку на першому місці постає українська мова, яку прагне опанувати значна частина громадян України. Більше того, виникає навіть потреба опрацювання методики української мови як іноземної. А ця потреба знову ж буде спричинятися до розробки нової серії словників. У зв’язку з цим є необхідність опрацьовувати українсько-російські та протилежні, російсько-українські, словники. Водночас готується або ж і видано немало чужомовно-українських та українсько-чужомовних праць з лексикографії. До цієї групи відносимо і дво- та багатомовні фразеологічні словники.

Ad 3. Розряд науково-освітніх лексикографічних видань напевно охоплює найбагатшу кількість праць спеціального типу. Сюди можна віднести лексикографічні публікації, що сприяють розвитку загальної освіти тих, що навчаються, видання, які допомагають зрозуміти або перекласти наукові поняття. До цих праць належать:

а) Повні енциклопедії всіх наявних в Україні видів (УРЕ, Енциклопедія українознавства_; Українська загальна енциклопедія).

б) Енциклопедичні словники.

в) Спеціальні наукові енциклопедії (мовознавства, історії, літературознавства).

г) Галузеві словники (філософський, економічний, етики, літературознавства, мовознавства, музики, обчислювальної техніки та інформатики і т. ін.) та довідники з усіх ділянок знань (математики, географії, фінансів) тощо.

ґ) Термінологічні словники усіх типів (перекладні двомовні та багатомовні, термінологічні перекладні довідники і ін.).

е) Окремо слід назвати словнички, що подаються в кінці підручників з поясненнями тих чи інших спеціальних термінів. Правда, доволі часто доводиться бажати, щоб вони були вищої якості.

Таким чином, навіть з цього короткого нарису видно, що в українському мовознавстві немало лексикографічних праць, які так чи інакше дотичні чи беруть дієву участь у складному навчальному процесі. І одночасно можна спостерегти, що таких видань ще недостатньо, щоб задовільнити всі потреби нашого національного розвитку. З цього можна і навіть треба робити висновок, що далі існує пекуча потреба розвивати і видавати лексикографічну справу викладачам-філологам та спеціалістам різних галузей знань та виробництва, але разом з філологами, щоб словник став фаховим, готувати і видавати лексикографічні видання різних типів, бо завжди слід пам’ятати афоризм: словник, що підготовлений сьогодні, завтра вже застарів. Тому лексикографічну бібліотеку постійно треба поповнювати, а словники - видавати.

До активного теперішнього словникарського піднесення спричинилися різні чинники, але серед них найважливішим є державність української мови і потреба розширяти сфери її використання, які до цього часу наполегливо заповнювалися російською мовою. Крім того, українська мова поступово виходить на глобальний простір. Це особливо яскраво проявляється при публікації документів міжнародних стосунків, зустрічах дипломатів різних рангів, підписанні міжнародних протоколів, підготовці державних стандартів, при оформленні документації внутрішньодержавного та міжнародного зразків. Звичайно, дехто може закинути, що тут ще багато недоліків. Так, але сам факт існування таких речей вимагає мобілізувати сили в лексикографічному виробничому напрямку. Якби там не було, та час вимагає від багатьох урядовців розмовляти українською мовою, видавати документацію по-українському, а це знову ж ставить вимогу створювати відповідні загальномовні та довідкові спеціальні термінологічні лексикографічні видання, бо вся документація має вестися українською мовою як державною. Сьогодні лексикографія є важливою і потрібною, вона стала одним із необхідних компонентів розбудови державності. Це, як було показано, яскраво демонструють видання термінологічних та інших словників, які здійснюють колективи авторів, а також окремі особи.

Методика використання цих різноманітних лексикографічних видань та багатьох подібних у навчальному процесі залежить від досвіду викладачів чи учителів, їх ерудиції. А усім нам слід пам’ятати, що найважливіше:

1) Навчити всіх учнів та студентів української абетки. Така вимога може видатися смішною, але її, на жаль, наразі доводиться ставити, особливо для студентів технічних вищих навчальних закладів.

2) Звідси друга вимога: навчити студентів користуватися словниками. Бувало, доручаєш якомусь спеціалістові знайти слово, а він починає карткувати словник від початку, шукаючи потрібну літеру.

3) Довести до відома учнів, які словники є, які можуть бути, в яких що можна знайти та які ще можна і слід створити.

Крім того, багато залежить від кваліфікації учителів. Я знаю педагогів, які навчають учнів складати словнички: словничок синонімів, епітетів, антитез, словничок образних висловів вірша, словничок імен своєї родини, тлумачний словничок якогось вірша – одним словом, словничок, на який дозволить лише фантазія і час. Методика таких вправ може розширитися до безмежжя. І навіть не уявляєте, з яким захопленням діти їх творять.

Створення словника – справа дуже трудомістка. Усі знаємо вірш П. Беринди, в якому говориться, що злочинця не слід карати, а посадити його словник робити. Або порівняння словникаря з каменярем... Ось би сучасних представників тіньової економіки посадити робити словники, напевно відразу почали б платити податки. Справа підготовки, опрацювання та видання словників має багато проблем і не менше їх при використанні в освітянській діяльності, з якою завжди асоціюються слова Максима Рильського:

«Не бійтесь заглядати у словник...»

1. Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія у її зв’язках з російською та білоруською. – К., 1980. – С. 3– 4.

2. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV–XVII ст. – К., 1985. – 201 с.

3. Про розвиток української лексикографії див.: Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. – К., 1961; Горецький П. Й. Історія української лексикографії – К., 1963; Паламарчук Л. С. Українська радянська лексикографія: Питання історії, теорії та практики. – К., 1968; Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія...; Горбач Олекса. Українська лексикографія // Енциклопедія українознавства. – Окрема відбитка.

4. Дані підготовлено в Науковій бібліотеці Державного університету «Львівська політехніка» заст. директора, кандидатом філологічних наук М. Сташко.

5. Кульчицька Т. Українська лексикографія XIII–XX ст.: Бібліографічний покажчик. – Львів, 1999. – С. 17–214.

6. Там само. – С. 306–308.

7. Там само. – С.224.