| Структура | Склад | Адреса | Засади | Правопис | Конференція | Семінар | Термінографія | Вісник | Товариство | Комісія | Оголошення | Хто є хто | Архів |

Тимошик Микола Степанович

д філол. н., професор,

завідувач кафедри видавничої справи та редагування

Інституту журналістики

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

е-адреса: nkin@ukr.net

ПО-МОДНЬОМУ, ОТОЖ, НЕ ПО-НАШОМУ?

(про тривожні тенденції у українському термінотворення і байдужість наукового загалу до цієї проблеми)

Наголошується на необґрунтованості й недоцільності спроб деяких сучасних українських учених запроваджувати в українську термінологію кальковані з іноземних мов терміни та поняття.

Groundless and unsuitable attempts to introduce word for word translations or borrowings of foreign terms or concepts into Ukrainian terminology are being accented here.

Ключові слова: редагування, видавнича справа, журналістика, соціальні комунікації, едитологія, едиторика, наукова термінологія, термінотоврнення

Приводом до написання цієї статті стала дискусія довкола гуманітарних проблем новочасного українського державотворення, що розгорілася після виступу академіка Б. Олійника  на загальних зборах академіків Національної академії наук України у березні 2009 року. Домінантою виступу відомого поета й громадського діяча, виклад якого вмістила «Літературна Україна» (1),  стала тривога автора про те, чому без найменшого нашого спротиву рідний духовний простір тріумфально окуповує знахабніла іноземщина, чому, здебільшого, нашими ж руками, вихолощує вона з наукового вжитку  душу  нації - українську мову.

Гострота й загрозливість проблеми полягає в усвідомлені всенаціональним загалом простої істини: коли державна мова повнокровно не функціонує в науці, як також у суспільно-громадському житті, в такої мови немає перспективи; вона, за влучним визначенням палкого оборонця нашої мови Івана Огієнка, «геть розпорошиться поміж сильнішими мовами й націями» (2).

Аналізуючи процеси, що відбувалися в цій царині протягом усієї підросійської, підрадянської і власне української нашої історії, приходиш до висновку про системність, наступальність, агресивність і результативність керованих якоюсь «невидимою рукою» сил, спрямованих на нищення українського в Україні, на нівеляцію її найголовнішого оберегу – української мови. 

Про специфічний підтекст валуївського та емського указів знає вже й непересічний читач: згідно з цими, санкціонованими на «височайношому» рівні, документами, писати й показувати привселюдно різноманітні водевільчики, де виставлялися на загальне посміховище усілякі пришелепкуваті стецьки-вареникоїди, охоче русифіковані шельменки-денщики та возні з виборними, можна було, проте видавати мовою українців навчальні підручники чи базовані на історичних джерелах наукові тексти – зась. А от про небувалий досі в історії світової цивілізації розгром більшовицькою владою значного числа українських учених, які об’єдналися 1921 року з двох Термінологічних комісій в єдину академічну установу – Інститут Української Наукової Мови (ІУНМ) і протягом 20-х років закладали підвалини національного термінотворення, нагадати варто (3).

Адже чи не звідси (у контексті окресленої теми цього матеріалу) вбачаються витоки отих тривожних тенденцій, які виокремив у своєму виступі шанований академік?  Чи не звідси слід шукати  відповіді на відвічні наші питання: чому ми такі, що з нами сталося, хто винен і що робити?

При цьому унікальному Інституті було утворено 34 секції, головним завданням яких було підготовка до видання термінологічних словників за всіма галузями знань. В основу створення таких словників учені брали  передусім споконвічно свою, національну, термінологію, а не чужомовну. І в цьому був один із засадичних методологічних підходів творців концепції нового українського словникотворення. Українська термінологія вже тоді розійшлася з російською.

Скажімо у природничому відділі ІУНМу працювали такі секції: ботанічна, геологічна, географічна, зоологічна, математична, медична, фізична, метеорологічна, хімічна. Технічний відділ об’єднав провідних  учених за дев’ятьма секціями: шляхів та мостів, гідротехнічної, механічної, будівельної, електромеханічної, гірничої, сільськогосподарської, машинознавства, автомобілів та авіації. Наслідком такої одержимої праці справжніх фахівців своєї справи  стало створення понад двох мільйонів термінологічних краток. Вже у 1926 році Інститут уклав угоду з Державним видавництвом України на випуск 34 словників загальним обсягом понад 600 друкованих аркушів (4).

Деякі із цих словників встигли побачити світ. Однак, із швидким згортанням українізації, усе, що було надруковане у цій царині, знищувалося (за винятком одного-двох контрольних примірників), а колосальний матеріал для майбутніх видань надійно й надовго запроторювався у своєрідні рукописні концентраційні табори для особливо шкідливих, на думку носіїв нової ідеології, українськомовних текстів – так звані  спецфони. Більшість українських учених-термінотворців проходили незабаром у справі Спілки Визволення України як шкідники радянської влади. Та й саму цю академічну інституцію було також знищено. На його уламках за вказівкою Москви було створено прообраз майбутнього Інституту мовознавства ім. О. Потебні, керувати яким, як знущання над українством, було призначено горезвісного Лазаря Кагановича.

З роками усі напрацювання попередників у царині національного наукового термінознавства були забуті. Більше того, з остаточним розгромом українського національного руху наприкінці хрущовської відлиги і прискореного форсування запланованого на верхах злиття націй у єдину спільність - радянський народ - усе частіше стали звучати заяви про неможливість творити українською мовою не тільки богослужбові, а й наукові тексти, особливо в негуманітарних галузях знань.

Пізніше, на виконання партійної постанови про поліпшення вивчення російської мови в національних республіках (правильніше було б сказати – про посилення русифікації  околиць радянської імперії), в Україні було видано значними накладами трьохтомний «Російсько-український словник». Цим виданням влада зробила широкомасштабну спробу максимально наблизити мову «старшого брата» до «молодшої сестри»: на першому місці перекладений з російської на українську відповідник терміна чи поняття подавався у калькованому варіанті, істинно ж українське слово, що набиралося другим після кальки, позначалося курсивною вказівкою «устар.» – «устаревшее».

Йшлося не про репресовані ще в 20-ті роки мокроступи чи лямпу, а про переважну більшість власне української лексики. Особливо руйнівним цей словник виявився для редакторів освітніх і наукових видавництв. Хоча, з досвіду багаторічної роботи автора цих рядків на посаді головного редактора видавництва «Либідь» при Київському університеті, можна навести чимало прикладів, коли патріотично налаштовані редактори (втім, таких було небагато) свідомо брали за основу другі чи треті за порядком перекладені з директивного словника  визначення якогось терміна чи поняття, прагнучи бодай таким вчинком відновити історичну справедливість щодо політичної кастрації нашої мови.

Здавалося, з набуттям незалежності у нас з‘явилася реальна можливість не лише ствердити українську наукову термінологію, а й захистити її неповторність, красу і силу. На початку,  за президентства Л. Кравчука, дещо було зроблено. В колишньому Держкомвидаві України народилася і  частково зреалізувалася ініціатива щодо видання всіма державними видавництвами мільйона примірників нового «Російсько-українського словника» (5). До планів деяких видавництв було включено й ряд репресованих у 30-ті роки двомовних словників із природничих наук. Верховна Рада України затверджує живильну для українського друкованого слова законодавчу норму: звільнявся від податку на додану вартість той видавець, який продукував на ринок  не менше 75 відсотків українською мовою. Проте незабаром, з обрання нового президента України Л. Кучми, розбурхана хвиля українського відродження стала помітно приглушуватися адміністративними методами (6).

В останні роки ми стали свідками не лише свідомого спротиву пущених на початку 90-х років паростків українізації, а й відвертої русифікації України, особливо її центральних та південно-східних теренів. Наша наука знову почала русифіковуватися. Скажімо, обов‘язковою вимогою для оформлення авторефератів дисертацій стає розлога анотація російською (поряд із скороченою вдвічі англійською). Що вже говорити про розроблений у Москві (без участі українських фахівців) і несподівано нав‘язаний нам два роки тому новий стандарт із бібліографічного опису (з посиланням на підписантів - керівників країн-учасниць СНД про обов‘язковість вживанням на всій території СНД), який фактично поставив на коліна не лише науковців, а й видавців, бібліотекарів, і який за суттю своєю веде нас не до Європи, а в протилежний бік (7).

Саме на цей період і припадає зародження тенденції, розвиток якої сьогодні набирає загрозливого характеру: на фоні посилення нової хвилі зросійщення української науки посилюється і суржикізація наукової мови недоладно перекладеними термінами і поняттями із західних мов - передусім англійської.

Візьмемо журналістику, в "тіні" якої певний час перебувала наука про видавничу справу та реагування. У наукових публікаціях представників нового покоління дослідників-журналістикознавців усі рідше стали звучати терміни "журналістика", «журналістський», натомість усе частіше – нові, незвичні й неприродні для української мови: медіа, комунікація, медійний, комунікативний, масмедійний, ньюз-румний. Складається враження, ці новотвори вже поглинули традиційне уявлення про журналістику як літературно-публіцистичну діяльність у газетах, журналах, видавництвах, органах масової інформації, радіомовленні і телебаченні (8, с. 79) і перетворили її лише в одну із форм масово-інформаційної діяльності (9, с. 39). Напрошується запитання: а чому тільки інформаційної, куди поділася аналітика, яка і за жанрами, і за обсягом газетно-журнальної площі чи ефірного часу, і за увагою читачів (глядачів чи слухачів) посідає значне місце в діяльності журналістів?  

Про те, що тенденція до англізації, чи іноземізації термінів у сучасному журналістикознавстві стала набирати загрозливого характеру, свідчить і проблематика наукових конференцій, що відбуваються в різних інститутах чи факультетах журналістики України останнім часом. Для прикладу,  назвемо деякі із тем, які були озвучені на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Комунікативна ідентифікація в інформаційному просторі України» у Львові 5–6 березня 2009 року, що проходила на базі факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка (виділення мої – М. Т.): «Трансформація стендапу на українському телебаченні» (В. Головецький), «Брендинг як основний вид комунікації у сучасному медіасвіті» (І. Мельник), «Дилема медіатизації та демократизації» (С. Блавацький), «Онлайнова журналістика: вербальні форми експресивності мультимедійних проектів» (Н. Драган), «Емаіл-маректинг та особливості розвитку бренду як фактора реклами» (Н. Фурманевич), «Нова українська медіаеліта» (О. Квасниця), «Чат як форма масової комунікації» (А. Грабська). Делікатність ситуації полягає в тому, що такі теми х такими неприродніми для української мови новотворами були заявлені на конференцію, присвячену  ювілею  Заслуженого професора Львівського університету Олександри Антонівни Сербенської – неповторної особистості в нашому науковому цеху, багатолітнього борця за культуру українського мовлення, безкомпромісного оборонця душі нації – української мови (10).

Нині, із відкриттям у цьому блоці наук спеціальності «Реклама та зв’язки з громадськістю», все настирливіше і все нав’язливіше зазвучали й такі терміни як паблік рілейшен, джинса, копіедитор, тінейджер тощо.

Спостерігаючи за процесами термінотворення в журналістиці, рекламі та зв’язках з громадськістю, приходиш до невтішного висновку, що черга до необґрунтованого і невиправданого науковою доцільністю витіснення істинно українських термінів іноземними прийшла й до суміжної з цими науками блоку соціальних комунікацій -  видавничої справи та редагування.

Початок такої тенденції в редакторсько-видавничій проблематиці  проглядається із середини 90-х років минулого століття і пов’язаний із так званою революцією в редакційно-видавничій справі. Саме ця обставина й спонукала, за висловом деяких дослідників, до так званої революції в теорії видавничої справи та редагування.

Справді, з технологічного боку для великих і малих видавництв усього пострадянського простору саме в ту пору розпочалася досі незвідана доба суцільної комп’ютеризації усього складного й тривалого в часі редакційно-видавничого процесу, пов’язаного із створенням та тиражуванням того чи іншого виду видавничої продукції. Деякі керівники видавництв, особливо з числа новоутворених, де не була достатньо відпрацьована стара, або класична, як її тепер називають, схема цього процесу, поспішили  змінити перевірену століттями технологію редакторської роботи з авторським оригіналом: ліквідовувалися коректорати, запроваджувався безпаперовий (лише на електронних носіях) обмін між редакторами, авторами та поліграфістами перших, других і підписних версток, стискувалися в часі нічим не обґрунтовані графіки проходження у видавничих підрозділах оригінал-макету майбутнього видання, замінювалися назви посад у штатному розписі.  

У такому суцільному «комп’ютеризаційному запалі» (який на пострадянських теренах, на відміну від західноєвропейських, розвивався із запізненням, а тому стверджувався в коротшому часовому діапазоні) й серед науковців знайшлися бажаючі поставити з ніг на голову не лише окремі теоретичні постулати, а й оголосити в цілому революцію в теорії видавничої справи та редагування.

Сутність «революційної» теорії полягала найперше в прагненні запровадити кардинальні зміни за двома напрямками.

Перший. Змінити сутність традиційного розуміння редагування як процесу передусім творчого, спробувати його математизувати та формалізувати, цілковито ігноруючи видовими, типологічними, творчими, культурологічними ознаками того чи іншого видання.  

Другий. Ствердити в теорії видавничої справи та редагування нові терміни. А відтак підвести під них нову систему понять і, відповідно, термінів.

Щодо першого напрямку, то тут важливо акцентувати увагу на такій деталі. Спроби формалізувати творчість (письменника, журналіста, редактора, митця взагалі), поділити й полічити «творчі й нетворчі операції» робилися неодноразово (11, с. 12). Але вони щоразу зазнавали невдачі. З тієї простої причини, що в подібних підрахунках ігнорується Особистість, нівелюються критерії Творчості (12, с. 32-33).

Протягом століть сенс редакторської професії полягав у вдосконаленні тексту, намаганні зробити його доступнішим, зрозумілішим, лаконічнішим, достовірнішим для сприйняття читачем. І не важливо, за допомогою яких засобів редактор досягав таких цілей. Усілякі виправлення, скорочення, дописування, переробки й перестановки, що було, є і залишатиметься назавжди серцевиною редагування, на початку робилися гусячим пером, далі – спеціально виготовленими для цього перами й чорнилами, ще пізніше – кульковими ручками чи за допомогою друкарських машинок. А в новітню добу незамінним атрибутом робочого інструментарію редактора став комп’ютер. Таким чином, курсор на екрані цієї чудо-машини уособлює своєрідне перо (назвемо його електронним) у руках спеціально підготовленого редактора. Завдяки такому перу в організації роботи редактора з авторськими чи видавничими оригіналами сталися зміни. Отож, у питанні: що ж є основою цих змін - методика самого редагування чи його технологія – відповідь напрошується однозначна - технологія.

Зміна технології виготовлення друкарського продукту вплинула й на перерозподіл обов’язків, які віддавна склалися між видавництвами і друкарнями. Процес набору змістової та службової частин майбутнього видання, його верстки, виготовлення художнього оформлення й кольороподіл у відповідному форматі та за іншими художньо-технічними параметрами перейшов від поліграфістів до видавців. Додрукарським етапом, таким чином, став не придатний для набору в друкарні машинописний видавничий оригінал, як це було раніше, а виведений на плівки, або записаний на електронному носії у видавництві оригінал-макет майбутнього видання. Із постійною „пропискою” настільних видавничих систем на робочих столах редакторів поліграфісти стали займатися тепер лише тим, що вони й повинні робити, – друкувати, відтворювати підготовлені видавцями оригінал-макети.

Таким чином, у результаті автоматизації багатьох рутинних процесів редакторської роботи, що стали можливими завдяки комп’ютеру, змінилися не методика, а техніка редагування. Звідси випливає, що спроба змінити сутність традиційного розуміння редагування як процесу передусім творчого ні з практичної, ні з наукової точок зору не є обґрунтованою.

Тепер детальніше зупинимося на спробі змін за другим напрямком –  нового термінотворення. Ініціатором таких спроб, як і в першому випадку, витупає доктор філології З. Партико, який поспішив створити «едитологію як прикладу суспільну науку, яка досліджує методологічні засади готування в ЗМІ повідомлень (видавничого процесу)» (13, с. 26). В навчальному посібнику цього автора  «Загальне редагування» зустрічаємо цілих два параграфи, у заголовку яких зазначено незвичний досі термін – едитологія: «Едитологія та її складові» і «Навчальні дисципліни едитології».

Об’єктом дослідження едитології автор вважає видавничий процес, а предметом – методологічні засади (аксіоми, закони, закономірномсті, постулати, методики, норми, творчі процеси) цього видавничого процесу. За автором,  метою едитології є вироблення наукового обґрунтованих рекомендацій працівникам ЗМІ для суспільно ефективного опрацювання повідомлень.

Звідки взявся цей термін, чим обумовлена його поява в навчальному виданні, що отримало, до речі, гриф Міністерства освіти і науки України?

Перш ніж відповісти на ці запитання, спробуємо розібратися в етимології іноземних слів, що мають найбезпосередніше  відношення до теорії видавничої справи та редагування - українських термінів редагування, та видавнича справа.

В англомовному перекладі редактор, редакційний матиме відповідники editor, editorial, а видавець, видавнича справа – відповідно publisher, publishing.

Ці ж поняття в німецькій мові звучать так: редагування, редактор - redigierung, redaktoren,  видавець, видавництво – відповідно verlager, verlag.

Отож, чітко розрізняємо іншомовне звучання в термінах редактор і видавець. «Редагувальний» англійський корінь edit ніяк не може перекивати «видавничий» – publish.

Якщо припустити, що латинське educio означає видання, то знову виходить неув’язка. Адже видання – це і не редагування, і не видавнича справа.

Очевидно, глибоко не усвідомлюючи, що і спеціальність видавнича справа та редагування, і наука про видавничу справу та редагування складається з двох різнопланових, але тісно між собою пов’язаних  складових, кожна з яких не може існувати осібно, вищезгаданий дослідник вирішує англінізмом едитологія, що має пряме відношення лише до редагування, назвати всю теорію видавничої справи та редагування. Інакше як зрозуміти наступну сентенцію дослідника , взятого із цього ж посібника: «В едитології слід виділити такі складові як теорія видавничої справи й теорія редагування» (14, с. 26).

Далі – більше. В різних публікаціях автора на цю проблематику знаходимо різні тлумачення самої едитології (наука про видавничу справу; наука про теорію та практику редагування; наука, яка описує закономірності видавничої справи.

Характеризуючи складові едитології, автор в одному місці називає теорію видавничої справи та теорію редагування, а в іншому – теорію редакційної справи та теорію редагування.

Остаточно заплутавши читача в тлумаченні нюансів двох рівноправних складових видавничої справи та редагування, без однієї з яких не може існувати процес написання, удосконалення і тиражування того чи іншого виду видавничої продукції, розробник нової теорії пропонує чітко розрізняти два поняття: для назви виробничого процесу використовувати термін редагування, а для назви науки про видавничу справу – термін едитологія.

За всім цим проглядається не зовсім чітке усвідомлення тієї ж таки теорії і практики видавничої справи та редагування, незнання самого редакційно-видавничого процесу, його основних етапів – підготовчого, редакційного, виробничого та маркетингового. Адже саме за цими етапами чітко проглядається межа між творчістю і рутиною, між організацією усього редакційно видавничого процесу і виробництвом.

Таким чином, термін «редагування» оголошується З. Партикою завузьким, неспроможним означити певний науковий напрям, тому авторові видається ліпшим замінити його на  едитологію. Справді, звучить коротко, чітко, науково, по-новатрськи і що найголовніше, не по-нашому (за аналогом, партологія, тюркологія, валеологія).

Все ж розуміючи, що є в такому категоричному ствердженні терміна є щось надумане, часткове, силуване, автор посилається на авторитет відомого метра редакторської справи М. Феллера.

Уважно ознайомившись із працями Мартена Давидовича, мусимо констатувати, що відомий теоретик і практик ніде не стверджував цього терміна і не обстоював його вмотивованого застосування в науці про видавничу справу та редагування. Проводячи аналогію з роботою бібліотекаря, опис якої свого часу назвали бібліологією, професор Феллер на одній із наукових конференцій висловив всього лиш думку про доцільність назвати науку про редагування едитологією (15, с. 112). Однак це була пропозиція, а не вимога чи категоричне ствердження.

Зіновій Партико обережне припущення відомого вченого сприймає як доконаний факт і одним махом перейменовує цілу науку чужоземним терміном.

Природно, що серйозні дослідники теорії і практики видавничої справи та редагування різко негативно зустріли таку спробу бездоказового перейменування на іноземний лад. Так, професор Н. В. Зелінська, не дискутуючи з визнаним метром М. Д. Феллером по суті, справедливо зауважує, що сам термін «едитологія» навряд чи однозначно вдалим. Адже, на її думку, об’єктом дослідження едитології виявився елемент «едит», який з великою натяжкою можна назвати еквівалентом узвичаєного «редагування», але жодним чином не еквівалентом значно ширшої теорії і практики редагування (16, с. 20). Від себе додамо в  цьому контексті: не кажучи вже про теорію і практику видавничої справи, яку ніяк не можна накласти на теорію редагування.

Прагнення творити нове завжди треба вітати. Хто цього не робить, той, за твердженням одного із засновників української коли редагування Р. Г. Іванченка, реакціонер і консерватор (17, 18). До речі, відомий учений в редактор із багаторядним стажем Р. Іванченко ніколи не був прибічником переконання, яке коротко можна сформулювати словами «хай гірше, аби інше». Він був прибічником обґрунтування потреби (19). В даному випадку важко зрозуміти потрібність нового терміна.

Зазвичай новий термін завжди доречний у випадках, коли треба назвати щось нове. Термін «бібліологія» з’явився не задля заміни існуючого, а як слово, що називає нову прикладу науку, яка тільки спиналася на ноги. У нашому ж випадку йдеться не про нову галузь прикладних знань, а про галузь, котра вже мала узагальнюючі роботи і виробила свою термінологічну систему.

Діяти за принципом «хай гірше, аби інше» – навряд чи доцільно. Йти таким шляхом – значить механічно пропонувати замінювати усталені українські терміни модною нині іноземщиною. З таким же успіхом, поважаючи більше не латину чи англійську, а скажімо, німецьку мову, можна теорію редагування назвати бухологією (від booh – книга), а теорію видавничої справи – верлалогією (verlag – видавництво). А що нам заважає всю теорію видавничої страми та редагування величати едіто-паблішологією? Звучить справді абсурдно, необґрунтовано, неприродно для нашої мови.

У цьому контексті, на нашу думку, не зовсім переконливим і доречним в українському термінотворенні є і термін, яким пропонує замінити  теорію   і практику редагування професор Н. В. Зелінська. Обґрунтовано і переконливо розвіявши необхідність запровадження едитології, львівська дослідниця все ж пропонує, замість обстоювання українських традицій термінотоврнення, ще один, цього разу онімечиний, термін – едиторика. Автором цього новотвору є німецький учений Х. Боетіус. На думку Зелінської, едиторикою можна назвати комплексну галузь дослідницької і практичної діяльності, всі складові якої спрямовані на виявлення, всебічну оцінку та ефективну суспільну репрезентацію досягнень інтелектуальної творчості засобами їх видавничого втілення (20).

Навертаючися до наведених вище аргументів, смію висловити припущення: навряд чи й цей термін виконає роль того «об’єднавчого даху», роль якого упродовж тривалого часу виконувала і нині небезуспішно виконує наша, українська, теорія і практика редагування.

Як і попередня едитологія, так і едиторика сприймаються як терміни абсолютно невиразні, непереконливі, невідповідні, штучні. Їхнє введення в науку про видавничу справу та редагування не витримує ніякої критики ні з точки зору закономірностей термінотворення, ні зі змістового наповнення первинного звучання іншомовного слова, ні з точки зору захисту нашої державної мови від невиправданого засилля іноземщини.

Що заважає назвати науку про редагування редагологією, а науку про видавничу справу – виданнялогією? Виявляється, що це не по-модньому, як казала хрестоматійна Проня Прокопівна, бо по-нашому, по-українськи. А в значної частини наших доморощених учених, особливо з числа молодшої генерації, виявляється, вже почалося нічим не вмотивоване несприйняття українського.

Автор цієї статті лише окреслив окремі фрагменти величезного айсберга іноземщини, що зримо вже наблизився до наших українських берегів. Певною мірою, провину за ситуацію, що склалася, мають взяти себе українські учені. Вони працюють сьогодні в цілковито відмінних від недавніх, ідеологічно зашорених, радянських часів умовах. Вже немає «керівної і спрямовуючої сили», немає диктату, не повинно бути й боязні за сміливо декларовану позицію. Тоді чому ж підрізаємо гілку, на якій усі разом зручно розмістилися? Допоки ми, нова генерація українських дослідників і вчених, будемо носіями хохляцько-малоросійського менталітету? Чому так довго і вперто не дбаємо, а то й зневажаємо корінну мову країни, в якій живемо й працюємо?

Українським ученим варто не поспішати замінювати усталені терміни іноземними кальками, а українським державникам варто було б запозичити довід Франції, яка суворими законодавчими нормами поставила заслін невиправданому проникненню іноземних слів у функціонування їхньої державної мови в усіх сферах суспільного життя.

Що ж до пропозиції глибокоповажного Бориса Олійника про необхідність утворення Державного комітету захисту української мови, то вона нині є вкрай актуальною. З неї випливає необхідність створення таких комітетів на громадських засадах у вищих навчальних закладах, в установах та організаціях. Доля української мови, як і багато років тому, нині знову в руках небайдужих українських учених.

Література

1. Олійник Б. Виступ на річних зборах НАН України // Літературна Україна. – 2009. – 24 квітня.

2. Огієнко І. Історія української літературної мови / Упоряд., авт. передм. і приміт. М. С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2001. – С. 442.

3. Там само. – С. 375–378.

4. Там само. – С. 379.

5. Детальніше про це: Тимошик М. Словники – то містки братерства // Друг читача. – 1989. – 19 жовт.; Тимошик  М. Вивчати українську мову // Трибуна лектора. – 1990. – № 4 – С. 29–30.

6. Детальніше про це: Тимошик М. Видавнича справа в україніка сучасному етапі: тенденції, проблеми //Наукові записки Інституту журналістики. – 2001. – Т. 5. – С. 33–41.

7. ГОСТ 7.1-2003. «СИБИД. Библиографическая запись. Библиографическое описание. Общие требования и правила составления» (Дата введения 07.02. 2004. – М.: ИПК Издательство стандартов, 2004. – 86 с.

8. Григораш Д. С. Журналістика у термінах і виразах. – Львів: В-во при Львівському університеті, 1974. – С. 79.

9. Словник журналіста: Терміни, мас-медіа, постаті / За ред. Ю. Бідзілі. – Ужгород: Закарпаття, 2007. – С. 39.

10. Комунікативна ідентифікація в інформаційному просторі України: Матеріали Всеукраїнській науково-практичній конференції (5–6 березня). – Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, факультет журналістики, 2009. – 42 с.

11. Партико З. В. Редагування: творчість чи ремесло? // Вісник Книжкової палати. – 1999. – № 9. – С. 12–15.

12. Тимошик М. Редагування як вид професійної діяльності та як складова редакційно-видавничого процесу // Друкарство. – 2003. – № 4. – С. 32–36.

13. Партико З. Загальне редагування. Нормативні основи: Навч. посібник. – Львів: Афіша, 2001. – С. 412 с.

14. Там само.

15. Феллер М. Эдитология (судьбы теории и практики редактирования в Украине) // Книга и книжное дело на рубеже тысячелетий: VІІІ науч. конф. по проблемам книговедения. Тез. докл. – М., 1996. – С. 111–112.

16. Зелінська Н. Едиторика – теорія і практика редагування в реаліях нового тисячоліття // Друкарство. – 2006. – № 5. – С. 19–24

17. Іванченко Р. Г. Літературне редагування. – К.: Вища школа, 1983. – 320 с.

18. Іванченко Р. Російський патріотизм чи ментальність Попандопуло? – К.: Парламентське видавництво, 2004. – 128 с.

19. Лицар мови української Роман Іванченко: Спогади про вчителя, вченого, друга. – К.: Парламентське видавництво, 2008. – 276 с.

20. Зелінська Н. Зазнач. праця.