| Структура | Склад | Адреса | Засади | Правопис | Конференція | Семінар | Термінографія | Вісник | Товариство | Комісія | Оголошення | Хто є хто | Архів |

Зубков М. Мова – зброя стратегічна / Микола Зубков // Аудиторія. – Ч. I. – 8–14 листопада 2018. – ч. 33 [3033]. – С. 10–11; Ч. II. – 15–21 листопада 2018. – ч. 34 [3034]. – С. 10–11.

Микола Зубков

 Мова – зброя стратегічна

початок

Мова не тільки засіб спілкування, а ще й зброя — зброя стратегічна.

Щоб знищити нарід не доконечно всіх розстрілювати, не доконечно виморювати  голодоморами, досить забрати в нього мову. Мову забирають по-різному.

Коли римляни в І ст. до н. е. завоювали Ґаллію (Францію), то їхнє військо й адміністрація осіли в містах і зовсім не цікавилися мовою тубільців. Тубільці мусили мовно пристосовуватися до завойовників. І за 2, 5 ст. тамтешні кельтські мови — спочатку в містах, а потім і в селах — зникли. Нащадки ґаллів не тільки стали називати себе ри́млянами, а й утратили свою мову, цілковито перейшовши на вульґарну латину.

За новітніх часів мову як стратегічну зброю для привласнювання чужих територій застосовували англійці в Ірландії та Індії, голландці — в Індонезії, японці — в окупованій Кореї (корейську від 1910 до 1945 заборонено), французи — у Тунісі й Алжирі. Московія накинула свою мову народам Поволжя й Сибіру, великою мірою змосковила Білорусь, наш Схід і Південь.

Завойовники й окупанти прагнуть будь-що втриматися на загарбаних землях не тільки збройно, а й засилаючи туди колонізаторів і накидаючи абориґенам свою мову. Такі заповітні прагнення в усіх колонізаторів, і методи колонізування в них подібні, бо цікавить їх лише здобич — земля з її багатствами й дармова робоча сила.

Чужа мова прив’язує абориґенів до метрополії, робить їх у мовному й духовому розумінні залежними від колонізатора, сковує їхнє власне мислення і врешті-решт гальмує інтелектуальний розвиток „ощасливленого“ чужою мовою суспільства.

Чужі джерела таким чином через мову постійно накидають иншому народові своє бачення світу і ставлення до нього, спаралізовують і збіднюють його суспільне мислення та прищеплюють йому синдром національної меншовартости. І. Франко на початку минулого сторіччя з болем писав: „Люди, що могли б були зробитися корисними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перейнявшись нещасною манією — міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово спаралізованими, тратили живе чуття“. Відірваність від рідної мови, застерігає він, мала для таких зденаціоналізованих діячів фатальний уплив на ввесь їхній психічний лад.

Але хіба не однаково, якою мовою послуговуватися? „Какая разница, на каком языке!“ — кажуть окупанти. Виявляється, що таки не однаково.

Чужа мова — як протез, який хоч і забезпечує ходіння, але сковує рухи. Ще небезпечнішою чужа мова стає, коли заволодіває підсвідомістю. Адже, як пише знаний московитський фахівець у галузі психолінгвістики О. Леонтьєв, „в основі світобачення і світорозуміння кожного народу лежить своя система предметних значин, соціяльних стереотипів, пізнавальних схем. Тому свідомість завжди етнічно зумовлена, бачення світу одним народом не можна простим „перекодуванням“ перекласти на мову культури иншого народу“. Чужа мова, витіснивши рідну із структур мозку, як компутерний вірус, руйнує спадкові творчі можливості, випрацьовані в ході етнічної еволюції. Відомо, що не для кожного процесора в компутері підходять будь-які програмові засоби. Так і мова. Якщо в наших генах закодовано найдрібніші особливості зовнішності, рухів, характеру, психіки, то чому здатність до сприймання й відтворювання певної мови має бути винятком у цій дивовижній програмі?

Тому кожен розумний нарід, визволившись від чужого панування, прагне відродити насамперед свою мову.

Коли Італія 1861 р. здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: із понад 25 млн мешканців Італії тільки 600 тис. (менше 2,5%) знали італійську, решта розмовляли німецькою, французькою, діялектами. До того ж із тих 600 тис. більшість — 400 тис. мешкали в Тоскані й тільки 70 тис. — у Римі. „Італію створено, тепер треба створити італійців“, — висновковує один із керівників національно-визвольної боротьби. І за дорученням італійського уряду знаний письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови для італійців. „Услід за єдністю керування, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й добродійною“, — писав Мандзоні. Утілення цієї програми дало змогу сконсолідувати жителів Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у світі.

В Індонезії, яка нараховує понад 200 млн, є понад 300 мов і близько 1000 діялектів. Понад 300 р. ця країна перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи увіковічнити своє колоніяльне панування, докладала всіх зусиль, щоб накинути індонезійському суспільству голландську мову. „Якщо ми хочемо досягти єдности Нідерландської Індії (Індонезії), — заявляв один із голландських діячів, — ми маємо зробити мовою єдности мову, яка представляла б міжнародну культуру, тобто — голландську“. Усе викладання у школах велося голландською. Тим часом індонезійці, скидаючи колоніяльну кормигу, відкинули й нав’язану їм чужу їхньому менталітетові мову.

Майже за 20 р. до проголошення незалежности індонезійська молодь висунула гасло: „єдина батьківщина — Індонезія, єдина нація — індонезійська, єдина мова — індонезійська“. І цей курс успішно провадять у незалежній Індонезії за широкої підтримки представників різних етносів. Державною мовою є індонезійська. Мова об’єднує „численні народи країни й тому є надзвичайно важливим чинником їхньої політичної, економічної та культурної консолідації“.

Жиди відродження втраченої майже 2 тис. років тому власної держави тісно пов’язали з відродженням своєї давньої мови івриту. Для цього було створено мережу денних і вечірніх курсів, видано відповідну літературу, спеціяльні газети. Вивченню івриту сприяла й армія: молодь, яка не встигла добре оволодіти нею до мобілізації, проходили 180-годинний курс навчання під час військової служби. Сьогодні в Ізраїлі, певно, нема того хто б не знав іврит, хоч ця мова ще півстоліття тому була мертвою. І завдяки цьому, а не тільки своїм капіталам та релігії, Ізраїль стає дедалі помітнішою потугою світу.

Так чому ж досі, уже на 27 році незалежности, мовне питання залишається таким ще болючим в Україні?

закінчення

 По-перше, якщо в країнах Західної Европи внаслідок національних буржуазних революцій до влади прийшла національна буржуазія, для якої рідною й природною була національна культура й мова, то в Україні керівні політичні й економічні важелі залишилися в руках зайшлих чужоземців, чужих, ба навіть ворожих українській мові й культурі. Ми й досі боїмося окупантів називати окупантами і мову, яку вони принесли, окупантською, бо це, мовляв, образливо для них. Тоді як в Індонезії після її визволення голландську мову було заборонено, у Кореї корейську мову почищено від японізмів, майже всі французи, близько мільйона їх, покинули Алжир із проголошенням його незалежности, англійці так само вибралися з Індії.

По-друге, у нас панує хибне розуміння прав людини. У правах урівнюють як жертв, так і насильників. Навіть навпаки, на перве місце ставляться інтереси колонізаторів — зайшлих національних „меншин“, тобто однієї, московитської, а не права корінної української нації, принижуваної протягом сторіч, ради порятунку якої й відновлено українську державність. За всіма нормами права, потерпілому належить компенсація, а якщо виникає загроза його існуванню, то для його самозахисту всі засоби придатні. Українська ж мова й культура навіть у незалежній Україні й досі перебувають під загрозою знищення.

По-третє, у нас спотворено, із позицій колонізатора, тлумачать слово „націоналізм“. Націоналізм — це не шовінізм, який нетерпимо ставиться до чужого й намагається знищити його. Таке ми тепер спостерігаємо в окупованому московитами Криму, на окупованій Донеччині. Націоналіст обстоює своє; шовініст — посягає на чуже. Захист інтересів своєї нації та її духових надбань — мови й культури, — це священний обов’язок кожного її члена.

Коли під час Другої світової війни тодішньому прем’єр-міністрові Великої Британії ВінстонуЧерчилеві запропонували зменшити видатки на культуру, то він відповів: „А заради чого ми тоді воюємо?“.

Ідеться не про те, щоб примушувати розмовляти певною мовою, як це робили французи в Алжирі, японці в Кореї, московитські зайди разом із шовіністичною п’ятою колоною роблять в окупованому Криму та на Донеччині. Треба створити всі умови, які б сприяли утвердженню української мови як державної. Чиновник, якщо він хоче бути державним чиновником, має знати державну мову й розмовляти нею, инакше йому не місце в державній установі. Хай заробляє собі на хліб деінде. Учитель, викладач, який би він не був фахівець, має і в мовному розумінні готувати свідомих громадян України, а не сусідньої держави, як це було і є не тільки на Донбасі; а якщо не може — то йому й нема чого робити в навчальному закладі, навіть з огляду на рівень його інтелекту. Не повинно також бути шкіл, у яких усе вивчають чужоземною, тобто московитською, мовою. Уживання офіцерством чужої мови у вихованні вояків треба вважати державною зрадою (у „Законі про Збройні Сили України“ закарбовано: „У Збройних силах України мовою службової діяльності, діловодства та документації є державна мова“). Ганебно й симптоматично, коли нардепи не знають мови своєї держави чи злісно ігнорують її. Сумнівно, що той, кому бракує клепки вивчити українську мову, має тяму, щоб керувати державою.

В офіційних царинах життя вибір мови — це не приватна, а державна справа. І за це має відповідати держава, як і за мову ЗМІ та книжкової продукції, де панує засилля мови окупантів. У 10 ст. нашої Конституції недвозначно записано: „Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України“. Держава досі зумисне цього не робила й наразі ще не робить. Не досить назвати мову державною, треба, щоб вона й направду була державною, як це є в Московщині, Франції, Німеччині, Польщі. Адже мовний питанок — це питанок державної безпеки України. Переконливим підтвердженням цього є події на сході України. І хто не хоче цього визнавати, підриває безпеку держави.

Один із паханів донбаського кодлаПавєлҐубарєв у недавньому інтерв’ю навпростець заявив: „Нашедвіженієпоставілоболєєамбіціознуюцель. І етонє просто расчлєнєнієУкрАіни. Ми хатім„обрусать“ єьо всю, от Луґанска до Чопа. В етом і состоіт наша святаяміссія“. На питання: „Як ви собі це уявляєте здійснити?“ — той відповів: „Ну, как-тоіхсдєлаліукрАінцамі за каких-то 150 лет? І єслі із русскіх людей возможносделатьнєкіх„укрАінцєв“, то, значіт, єтатпрацєсс можна повернуть вспять“.

Я не „нєкійукрАінєц“— моєму роду й народу і моїй мові щонайменше півтори тисячі років. Хай це знають ґубарєви і йому подібні.

Наша мова як окрема слов’янська існує від VI ст. Від тоді до нас дійшло щонайменше 12 тис. українських слів. Нею розмовляв Володимир Великий і Ярослав Мудрий. т. зв. „старослов’янська“ мова — це давньоболгарська мова, яку упорядкували Кирило й Методій ради богослужбових книг. Її як літературну прийняв в Україну князь Володимир. А нарід українською мовою творив пісні, думи, казки, перекази, легенди, яких уже назбирано до півмільйона.

У Литовсько-Руському князівстві державною мовою була українська, точніше одна з її волинських говірок, адже саме в Луцьку тоді ухвалювали найважливіші державні документи. „Вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написано і збірник тодішніх правних постанов, т. зв. Статут Литовський 1529 р., пізніші виданки 1566 і 1588 рр. У цьому Статуті навіть правно забезпечено українську мову як мову офіційну, державну: „А писаръземъскиймаєтъпоруску літерами й словырускими всі листы, выписы й позвы писати, а не иншимъєзыкомъ и словы…“. Нею навчали у школах і церквах, користувалися в судах, розмовляли при князівському дворі“, — писав І. Огієнко. А треба знати, що назва руський язик, якою нерідко спекулюють наші недоброзичливці, не має нічого спільного зі словосполукою „російська мова“. Ця назва в ті часи, доки в нас її не було вкрадено, означала те саме, що й тепер українська мова.

Єдина літературна мова формується і шліфується в певних культурних центрах. Французька мова, яка як у літературній, так і в розмовній формі поширювалась у Франції, в основному — чисто паризького походження. Це мова паризького освіченого товариства. Лондонська говірка стала основою для англійської, пекінська — для китайської, говірка міста Едо — для японської літературної мови.

А який культурний центр формував і поширював єдину наддіялектну українську мову? Великі міста України були постійно обсаджені чужинцями: Київ окуповували як не поляки, то московити, Львів — поляки й німці. Українство в цих та инших більших містах було незначне й переважно безправне. Як свідчить О. Кониський у творі „ЮрійГоровенко“, у Києві „до 1859 р. на головних місцевих улицях, у неофіційних салонах, у коридорах судів й університету панувала польська мова“, а де не польська, там московська — тільки не українська.

В Україні таким центром формування єдиної загальнонаціональної мови від ХVІ ст. могла бути лише Запорізька Січ. І це таки так було.

Грамотність ця сягала до того, що в Січі були ті, хто вмів складати латинські вірші й духовні канти. Що козаки на Січі між собою розмовляли мовою, яка мало чим відрізнялася від сучасної української літературної, є чимало свідчень. Мова їхня, за незначними допустимими вийнятками, цілком сучасна українська літературна.

Із козацької мови зріс великий Тарас Шевченко, прадід якого Андрій був кошовим писарем Запорізької Січі й через діда Івана передав цю мову своєму правнукові — Тарасові.

Канада виборола свою незалежність від США у війні 1812–1814 рр. Тоді проти американців воювали канадські індіянці (вождь Текумзе) спільно з англо- і франкоканадцями. Тепер США і Канада чи не найбільші друзі. А де нині ті індіянці? Чи розмовляє Канада хоча б однією з корінних мов? Що залишилося від культури корінних народів?

Із багатомільйонних племен різнонаціональних корінних народів Північної Америки нині лишилося заледве 5 млн. Їхня країна процвітає. Без них, без їхньої мови. Титульна нація України — українці колись нас було 60 млн. Нині близько 30-ти. Нам цинічно торочать: „Замовкніть уже зі своєю мовою! Он, Америка процвітає й без американської мови!“. Але ж і без корінного народу…

Усі, хто посилається на американський приклад із мовою — бажає нам долі корінних американців. Щоб ми зникли, як вони, щоб наша країна процвітала — без нас і нашої мови. Їх це влаштує. Але так, як вони хочуть — уже не буде.

Буде мова, будуть українці, буде Україна!

Буде квітуча українська Україна на основі українського народу, його культури, історії і його мови — української.