Василь Чабан

Національний університет «Львівська політехніка»

Місцеві говірки — невичерпне джерело нашої словесности*

© Чабан В., 2010

Моє рідне село Старий Загорів, що на Волині, може гордитися своєю унікальною говіркою, якої ніде не надибаєш в Україні. Цивілізовані народи бережуть такий безцінний скарб як зіницю ока. Повчитися цьому варто хоча б у німців. Стою я в їдальні знаменитого італійського курорту Риміні, а поруч — учитель з ватагою учнів і розмовляють між собою незрозумілою мені мовою, подібною трішки до німецької. Мене зацікавило, підхожу до вчителя, запитую, а він чистою німецькою пояснює, що вони німці, але розмовляють на своїй говірці землі Ессен.

А що в нас? Відвідуючи рідне село, могили рідних я завжди підсвідомо переходжу на рідну, через що викликаю подив у місцевих: мене навіть зупиняють молодші, щоб з цікавістю послухати. А почалося з чого? У селі функціонує середня школа — носій нової культури. Саме школа свого часу повела нещадну війну з говіркою. Пам’ятаю, коли ми в учительській просили «мняче», щоб погратися на перерві, то нам доти його не давали вчителі, допоки ми не казали «м’яча». Нерідко ми ображені відмовлялися від цієї малої дитячої радости, залишаючи з болем учительську. Порівняйте ситуацію з тою, як веде себе німецький учитель з землі Ессен зі своїми учнями на італійському курорті! На мій погляд сільська школа повинна спокутувати свою вину за цей гріх і ввести хоч декілька уроків з української мови, де б вивчалась утрачена унікальна частка загальноукраїнської культури — загорівський діалект. Та не тільки загорівський — так розмовляло й декілька прилеглих сіл: Кремеш, Новий Загорів, Топилище, Хорів та ще декілька. Говірка стосується саме цих сіл і не є типова для Волині в цілому. Можливо, вплинув на неї монастир через книжну церковно-слов’янську мову, можливо, це якісь глибші етнічні процеси, що чекають свого дослідження.

Я не фахівець-мовознавець. Можливо, опишу власний діалект нефахово, зате щиро. Він не повинен зникнути разом зі старожилами села. Утрата будь-якої говірки, як і утрата зірки на небі. Це мій обов’язок перед рідною культурою. Опишу основні відхилення від норм українського правопису, можливо не всі, бо пишу з пам’яти.

Основні відхилення говірки від норм українського правопису

1.  Наголошене е завжди переходить у наголошене а (день → дань, треба → траба, мед → мад, але весна), а подекуди — навпаки (очах → гочех).

2.  Наголошене я завжди переходить у наголошене є (гіляка → гулєка, бляха → блєха, свиня → свинє, але лякати).

3.  Наголошене и завжди переходить у наголошене е (ти → те, ходити → ходети, лис → лес, Марина → Марена, Василь → Васель, але вино).

4.  У третій особі однини і множини закінчення дієслів ніколи не пом’якшується (ходить → ходит, робить → робит, спить → спет, ходять → ходят, роблять → роблят, сплять → сплєт).

5.  Диґраф м’ завжди передається через диґраф мн (м’ясо → мнєсо, м’яч → мнєч, м’який → мнякєй).

6.  Приголосний р завжди вимовляється твердо (рябий → рабей, буряк → бурак, крякати → кракати, рясний → расней).

7.  Диґрафи ки, ке, хи, хе, ґи, ґе завжди передаються через диґраф кє, хє, ґє (кицька → кєцька, кепка → кєпка, Хима → Хєма, захекатись → захєкатись, ґедзь → ґєдз).

8.  Ненаголошене і часто переходить у и, е, о, у (пішов → пушов, зійти → зийте, дійти → дойте, іскра → гескра, двійнята → двуйнєта, Загорів → Загорув, але бігти, віл).

9.  Інколи ненаголошене о переходить у а (чому? → чам? але корова).

10.  У родовому відмінку іменики жіночого роду, що закінчуються на ість, мають тверду форму ости (радість → радости, злість → злости), але це характерно взагалі для сучасної української мови.

11.  У словах, що починаються з голосних, часто додається спереду приголосна (Андрій → Гандрій, орати → горати, Іван → Йіван, Америка → Гамарика, аптека → гаптека).

12.  У ненаголошених закінченнях іменників чоловічого роду у множині на ці у родовому відмінку і чергується з ю (німці → німцюв, хлопці → хлопцюв).

13.  Ненаголошені закінчення іменників у множині на і вимовляються твердо (німці → німци, свині → свени, рукавиці → рукавеци, але джмилі).

14.  У родовому відмінку множини іменників жіночого роду, де чергуються о з і, і переходить у и (зорі, зір → зир, ноги, ніг → ниг) за винятком попередніх приголосних к, г, які вимовляються м’яко (кози → кіз, гори → гір).

15.  Ненаголошене і в давальному відмінку іменників вимовляється твердо (собаці → собаци, ломаці → ломаци, але весні).

16.  В іншомовних словах л пом’якшується (лямпа, бльок, кляса, кільо), але це може бути вплив польської.

17.  Зачасто вживаються довгі форми прикметників (синя → сеняя, зелені → зеланиї, німі → нимеї).

18.  Інколи а передається через е (іржа → рже, ).

19.  Приголосний щ може передаватися через ш (ще → ша, що → шо).

20.  Інколи глухе к вимовляється як дзвінке ґ (окуляри → оґуляри, якби → яґбе).

21.  Суфікс ен часто переходить у ян (посолений → посоляний, причеплений → причапляний)

22.  Префікс від практично не зустрічається (відкрити → одкрети, віддати → оддати)

23.  Зустрічаються, правда рідко, виняткові слова (цей → той, той → тамтой, багато → шмат, безрукавка → кАбат, шия → карк, їжа → їдло, жир → тлущ та ін.). Але це запозичені слова з сусідніх мов: білоруської, польської, чеської.

Синтаксичних відмінностей говірки від українського правопису практично не спостеріга-ється.

Місцеві говірки стоять не осторонь нашої літературної мови. Вони її не тільки збагачують і урізноманітнюють, але й дають змогу розв’язувати досить складні задачі. Пригадую, як довгий час у наукових колах велася дискусія: як правильно індик чи индик, інший чи инший. Звертаючись до загорівської говірки, ці задачі розв’язуються дуже просто. На говірці ці слова звучать як гундек і генший. Якщо прийняти до уваги, що і чергується з у, то одержуємо відповідь — індик. Оскільки наголошене и переходить у е, то знову одержуємо відповідь — инший. І таких прикладів можна назвати куди більше. Бо говірки було зрослися з народом і прожили з ним віки. Тож як боляче, що таке мовне багатство гине на очах.

Пройшли літа, а мені найлегше говорити мовою, якою вчила говорити мене мати. Якщо я пригадую свої рідних, сусідів, то чую водночас і їхню розмову. І ніяк мені їх порізну не сприйняти. Ця говірка мені до того рідна й милозвучна, що не має на землі кращої. Не такою вона може показатися тільки на перший раз тому, хто не обізнаний з нею. Щоб не бути голослівним, подаю нижче одну з моїх ліричних новел, написану на рідній говірці.

1. Чабан В. Про дві говірки / В.Чабан — Технічні вісті (Technical news). — 1999. —1 (8), 2 (9). — С. 103–104. 2. Чабан В. Отча земля Загорів / В Чабан., М. Маначинський. — Л.: Кобзар, 2005. — 216 с.

Дрова

новела

Присвячую світлій пам’яті матері Любові,

а заодно всім матерям на світі.

Хай уса на світи поступиться. Я нарубаю матері дров.

Рубаю вжа поза дві годени. Купа роста на гочех, а сокєра співає, свеще в моїх руках. Лепне до тіла мокра од поту сорочка, а втома й не показується. Я рубаю матері дрова. Так захопевся, шо й не зауважив матера, шо стояла неподалік і тішилася маю працею. Побачив її тико тоді, коле поклекала мена:

—  Сену, нашо те їх рубаєш? Траба було рубати за життє мого. Тепар воне мені не до чого: я тепар не маю не пачі, не груби, та й вогнам забула пользоватися.

—  Мамо, просте. Я звек тобі рубати дрова. Я не можу їх не рубати. Хіба тобі їх кроме мане рубав хто в житті? А те дорікаєш, — одповів я.

Мати сумно дивелася на мане й мовчела. Ведно їй таж було тєжко. Посля заговорела:

—  Сену, те мена не так пойнєв. Усі сине на світі за життє матерів рубают замало їм дров. Не те парший, не те гостанній. Тож рубайте їх своїм састрам і жінкам, допоки воне живеї. Тилько з нех вогонь здатен хоч трохи розвіяти наш холод і морок.

Я винувато опустев гочі, а коле пудвів їх, матера не стало.

Стою посерад порожнього дворе з затеснутою в руках сокєрою. Горло стискає клубок смутку. На гочех сльози. Мовчазно.

На мане девиться розченяними гоконницями хата-пустка, в якій давно ніхто не жива.

1999.08.16. Ст. Загорув