УДК 619:612

Тетяна Король

Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнології імені С. З. Гжицького

Власні Імена у фізіологічній термінології

© Король Т., 2010

У статті наведено історичну довідку походження окремих власних імен у фізіологічній термінології.

Ключові слова: фізіологія, медико-біологічні дисципліни, фізіологічний термін.

Historical origin of some physiological terms by names of scientists is presented in this article.

Keywords: physiology, medical and biological subjects, physiological term.

Від часів найстарішої відомої нам цивілізації древніх шумерів (3800 р. до н. е.) і до 1900 р. накопичилася значна кількість бітів інформації, так званих «фактів», які склали наше сумарне знання. За наступні 50 років (1900–1950) наші знання подвоїлись. Упродовж подальших 20 років ми знову подвоїли свої знання. Далі потрібно було лише 10 років для чергового подвоєння. Мабуть, зараз подвоєння відбувається кожні 3–5 років [6, с. 182]. Велика частка цих сумарних знань людства припадає на медико-біологічні галузі науки. Значного піднесення у ХХ столітті зазнав розвиток фізіології. Якщо наприкінці ХІХ століття кількість щорічних фізіологічних публікацій у світі не перевищувала 700, то у 70-х роках ХХ ст. вона досягла 60000. Упродовж цього часу відбувалося становлення термінології, якою користуються фахівці медичного та біологічного профілів [1–5]. Більшість фізіологічних термінів іншомовного походження, переважно грецькі та латинські. Зустрічаються англійські, німецькі, французькі слова та терміни зі слов’янськими коренями.

Серед цього розмаїття сучасних наукових понять і термінів окреме місце посідають назви, для творення яких використовують прізвища вчених-першовідкривачів. Таким чином, метою даної роботи є висвітлення питання збереження сучасними терміносистемами історії того чи іншого відкриття, увіковічнення пам’яті про науковців різних епох та народів. Отже, ключовою ідеєю даної роботи є твердження: «Через минуле — сучасне — у майбутнє». У ХХІ ст., з його невпинним швидким оновленням знань та технологій, має залишатися місце для історії досягнень та видатних імен свого часу й сьогодення.

Фізіологія людини й тварин є однією з основних біологічних дисциплін, теоретичною основою медицини та ветеринарії, а тому відіграє важливу роль у пізнанні явищ живої природи й підготовці спеціалістів медико-біологічного профілю. Термін «фізіологія» (буквально — природознавство) вживається з XVI ст. для позначення науки про тваринний і рослинний світ. З нагромадженням у цій галузі нових наукових фактів та відомостей виокремились самостійні біологічні дисципліни: ботаніка, зоологія, анатомія, а в ХІХ ст. від анатомії відокремилось учення про функції, для позначення якого вжили стару назву «фізіологія». Фізіологія, як наука, тісно пов’язана з біофізикою, біохімією, анатомією, гістологією, цитологією, загальною біологією, зоологією, ембріологією та медичними дисциплінами, а тому терміни, про які йтиметься в статті, можуть використовуватися в різних галузях біології та медицини.

Пропонуємо розглянути становлення фізіології в іменах та датах. Екскурс сторінками історії фізіології часто розпочинають з відкриттів Гіппократа — основоположника античної медицини. У цей час фізіологія знаходилася в зародковому стані, а анатомія була відома, головним чином, завдяки вивченню ран і травм.

Гіппократ (460–377 р.р. до н. е.) — стародавній лікар, який одержав медичну освіту під керівництвом свого батька Геракліта, його ж мати Фенарета була повитухою. Вважають, що Гіппократ належить до 17-го покоління лікарської сім’ї, з якої вийшла «коська» школа лікарів [2, с. 163]. Науковцям відомий так званий Гіппократовий збірник. Це збірник із близько 70 творів різних авторів, зібраних вченими Александрійської бібліотеки, що дійшли до нас під іменем Гіппократа. За даними різних авторів, справжніми творами, що належать Гіппократу, вважаються від 8 до 18, решта ж — це праці його синів, зятя, учнів. Йому також приписують текст так званої клятви лікаря («Клятви Гіппократа»), що лаконічно формулює моральні норми поведінки лікаря, хоча подібний варіант клятви існував ще в Єгипті. Первинний текст із часом зазнав деяких змін. У 1948 році Генеральна асамблея Міжнародної медичної асоціації прийняла Женевську декларацію, що містила клятву Гіппократа у сучасній редакції. Цікаво, що із 251 слова клятви відносинам учня та учителя й учнів одного учителя відведено 69 слів, збереженню лікарської таємниці — 33 слова, лікуванню хворих — 34, решта — слова, що присвячені богам, моральному обличчю лікаря та закликають не брати участі в абортах і евтаназії. Ім’я Гіппократа зустрічається також у науковій термінології: обличчя Гіппократа (facies Hippocratica) — обличчя сірого кольору із загостреними рисами, запалими очима, страдницьким виглядом та великими краплями холодного поту на лобі, що буває, наприклад, при агонії [1, с. 232]; ніготь Гіппократа (unguis Hippocraticus) — викривлення нігтів внаслідок колбоподібного потовщення кінцевих фаланг [1, с. 66] та інші.

Загалом внесок Гіппократа d розвиток медицини неоціненний. Він опрацював питання етіології та діагностики, встановив основні стадії розвитку хвороби, заклав підвалини медичної географії та був видатним хірургом свого часу.

Від 1628 року, офіційної дати виникнення фізіології як науки, коли у світ вийшла праця Вільяма Гарвея «Анатомічні дослідження про рух серця й крові у тварин», фізіологія зазнала занепаду й розквіту, пережила описово-анатомічний період та період піднесення аналітичної фізіології, який супроводжувався видатними відкриттями.

Одним із засновників вчення про електрику, основоположником електрофізіології є італійський учений Луїджі Гальвані (1737-1798), який уперше помітив виникнення електричного струму в момент доторкання лапки препарованої жаби до двох різних металів, з’єднаних між собою [2, с. 161]. Згодом це явище пояснив Алессандро Вольта, продовження дослідів якого завершилося винаходом джерела постійного струму [2, с. 160]. Свій генератор електричного струму винахідник назвав «електричним органом». Його сучасники дали винаходу назву «вольтів стовп». Пізніше стали говорити про «батарею гальванічних елементів». Результати своїх досліджень А. Вольта оприлюднив на засіданні Паризької академії наук: спершу у 1800, а згодом — у 1801 році. На засіданні був присутній перший консул Франції — генерал Бонапарт, який високо оцінив його відкриття та висловив пропозицію нагородити італійського вченого великою золотою медаллю академії. Згодом Алессандро Вольта отримав титул графа, став сенатором Ломбардського королівства, кавалером ордена Почесного легіону.

Ряд металів за їхніми електропозитивними властивостями ми називаємо вольтів ряд, одиницю електричної напруги — вольт, а прилад для її вимірювання — вольтметр.

Шотландському фізіологу Чарльзу Беллу (1774–1842) світову славу принесло відкриття (1811 р.) чутливої природи верхніх і рухливої природи нижніх корінців спинного мозку. У 1822 р. французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783-1855) підтвердив це відкриття, що справедливо отримало назву закону Белла-Мажанді [2, с. 157, 168].

Німецький лікар Карл Базедов (1799-1854) у свій час опублікував роботу «Екзофтальм у зв’язку з гіпертрофією клітин тканин в очній впадині», в якій дав класичний опис захворювання, що характеризується витрішкуватістю, зобом і тахікардією. Сам лікар назвав її екзофтальмічною кахексією, проте в більшості країн світу це захворювання одержало назву базедова хвороба [2, с. 157; 3, с. 156]. Отже, бачимо, що в ряді випадків термін, даний самим автором відкриття, не закріплюється за поняттям, а у термінології міцно вкорінюється інша назва. Відповідно утворилися й спільнокореневі терміни: базедовізм — легка форма дифузного токсичного зобу, базедовіфікація — поява клінічних та морфологічних ознак дифузного токсичного зобу в осіб з еутиреоїдним зобом [5, с. 31]. Якщо звернутися до історії цього відкриття, то вперше дифузний токсичний зоб був описаний у 1825 р. Калебом Парі, згодом — Робертом Джеймсом Грейвсом (1835), а у 1840 р. — Карлом Адольфом фон Базедовим. В англомовній літературі набув поширення термін хвороба Грейвса. Отже, для позначення одного й того ж автоімунного захворювання використовується ряд синонімів: хвороба Грейвса, базедова хвороба, хвороба Пері, хвороба Флаяні або ж хвороба Грейвса-Базедова. Виходячи із цього, доцільно після найбільш уживаної назви подавати й інші, особливо в навчальній та довідниковій літературі.

Російський вчений Василь Басов (1812–1879) заклав основи оперативного хірургічного методу у вивченні секреторної і моторної функції шлунка. Він уперше у світі (1842) провів операцію накладання фістули — трубки, що з’єднує порожнину оперованого органа із зовнішнім середовищем, на шлунок собаки, яка й досі відома під назвою басівська фістула [2, с. 157]. В оригіналі ця праця називається «Об искусственном пути в желудок животного». Слід зазначити, що даний метод набув подальшого розвитку в класичних дослідженнях І. П. Павлова, завдяки чому він вперше отримав у чистому вигляді всі травні соки, визначив їх склад і роль у процесі травлення, з’ясував механізм регуляції діяльності травних залоз і встановив залежність кількості та якості травних соків, що виділяються, від консистенції і складу корму. Ці наукові дані склали основу сучасної фізіології травлення, а І. П. Павлов у 1904 р. став лауреатом Нобелівської премії в галузі фізіології та медицини.

Український учений, випускник медичного факультету Київського університету (1860) Володимир Бец (1834-1894) зробив великий внесок у розвиток світової фізіології, а найбільше наукове значення мають його праці, присвячені вивченню будови головного мозку [с. 158; 4, с. 351]. У 1874 році В. Бец відкрив велетенські пірамідні клітини в передній центральній закрутці кори головного мозку, що носять тепер його ім’я (клітини Беца). Варто згадати, що дослідження вченого були проведені на дуже високому технічному рівні. Його анатомічні препарати, що зберігаються тепер в анатомічному музеї Київського медичного університету, дістали найвищу оцінку на виставці в Петербурзі (1872) та всесвітній виставці у Відні (1873). Відкриття вченим гігантських клітин у корі головного мозку викликало бурхливу дискусію серед представників різних галузей фізіології та медицини. Це спонукало Беца створити атлас мозку. Незважаючи на пропозицію професора Людвіга видати атлас на кошти Дрезденської академії наук, Бец уважав за потрібне надрукувати цей цінний науковий посібник на батьківщині. Проте його патріотичні наміри не зустріли підтримки, а згодом і розуміння, тому вчений зайнявся питаннями морфології остеогенезу.

Власних імен, за якими стоїть багаторічна праця конкретних вчених, велика кількість, що заслуговує ще не однієї сторінки опису. У кожній галузі науки є поняття, закони, симптоми, феномени, названі за прізвищем автора, що вперше їх описав. З повагою до самовідданої праці цих людей та для власного досконалого становлення й прогресивного поступу потрібно виявляти зацікавленість процесом формування наукової термінології.

Кожен науковець — патріот своєї справи. А тому знання термінології — це не лише глибоке розуміння понять і законів, але й усвідомлення часу та умов їх виникнення, обізнаність з біографією осіб чи діяльністю цілих наукових шкіл, які за цим стоять. Отже, у процесі пізнання людина не лише збирає факти та відомості, інтерпретуючи їх, але й формує особистісні знання та наукові цінності.

1. Александровский Б. П., Соколовский В. Г. Словари клинических терминов с переводным и толковым значением. — К.: 1969. — 248 с. 2. Безуглий М. Д., Богданов Г. О., Вербицький П. І. та ін. Мала енциклопедія фізіології: у 2 тт. / Під ред. Кравціва Р. Й. — Л., 2009. — Т. 1. — 498 с. 3. Кравців Р. Й., Романишин В. П. Фізіологічний енциклопедичний тлумачний словник: у 2 тт. — Л., 2008. — Т. 1. — 496 с. 4. Мороз І. В., Мороз Л. І. Словник-довідник з біології. — К., 2001. — 416 с. 5. Присяжнюк М. С. Російсько-український медичний словник професійної мови фахівців з внутрішніх хвороб. — К., 1995. — 504 с. 6. Тихоплав В. Ю., Тихоплав Т. С. Кардинальний поворот. — СПб, 2003. — 304 с.