УДК 811.161.2’25

Галина Наконечна

Національний університет «Львівська політехніка»

Український текст Святого Письма (Куліш — Левицький — Пулюй):

ілюстрація мовної норми чи суміш діалектних рис?

© Наконечна Г., 2010

Стаття демонструє розвиток орфоепічних норм української літературної мови впродовж століття (кін. ХІХ–ХХ).

Ключові слова: літературна мова, орфоепічна норма, асиміляція, голосний звук, приголосний звук.

The article demonstrates development of orthoepical norms of literary Ukrainian during century (end ХІХ–ХХ).

Кeywords: literary language, orthoepical norm, assimilation, aconsonant, consonant.

Суспільний європейський рух у другій половині ХІХ ст. щодо перекладу Святого Письма національними мовами мав, крім богословського, і лінгвістичний ефект: Біблію перекладали «простою» мовою, тим самим вибирали найтиповіші риси певної національної мови й підносили їх до рангу літературної норми. Українська ситуація була цілком подібна, навіть хронологічно: переклад П. Морачевського (на жаль, не вийшов вчасно друком) у часі цілком наближався до періоду «весни народів». Переклад Святого Письма Куліша — Левицького — Пулюя цікавий, крім іншого, своїм фонетичним правописом, який відображав принцип «Руської трійці»: «пиши, як чуєш, кажи, як видиш», що його розвинули П. Куліш (правопис кулішівка) та Є. Желехівський (правопис желехівка).

Новизна дослідження полягає в тому, що переклад Святого Письма Куліша — Левицького — Пулюя ще не виступав об’єктом аналізу з погляду орфоепічної норми — це можливо зробити саме завдяки фонетичному принципові правопису. Актуальність дослідження зумовлена інтерференційними процесами, що тривали впродовж століття й залишили помітний слід на всіх рівнях літературної мови — недотримання норм, зокрема орфоепічних, стало сьогодні «нормою».

У статті ставимо мету: на базі перекладу Святого Письма, що його здійснили П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй [6], порівняти фонетичні особливості української мови взірця ХІХ ст. (переклад побачив світ 1903 року) із чинними сьогодні орфоепічними нормами. У наслідку матимемо змогу визначити ступінь тяглості фонетичної традиції української літературної (тобто свідомо нормованої) мови.

Про нормування літературної мови сказано багато на різних рівнях: починаючи від академічних видань [1–3] і закінчуючи методичними посібниками [4] чи науково-популярними працями [5].

Насамперед уточнимо певні моменти: на межі ХІХ-ХХ ст. наукового визначення поняття «літературна мова» не існувало, однак про типовість уживання йшлося [7; 11]. З огляду на те, що Святе Письмо готували не для академічного вжитку, а для найширших верств населення, ступінь типовості (нормативності) мав бути якнайвищим. До того ж переклад цікавий соборністю авторського складу: репрезентовано північ (Куліш), центр (Нечуй-Левицький) та захід (Пулюй) України. Оскільки в першій частині (Старий Завіт) укладачі подбали вказати авторство перекладу, можемо визначити обсяг опрацьованого матеріалу: Куліш — 520 ст., Нечуй-Левицький — 200 ст., Пулюй — 74 ст. Перекладача Книги Приповісток Соломонових та Книги Екклезіаста не зазначено — отож 30 ст. тексту можуть належати кожному з авторів. Проте й так очевидно, що Кулішеві належить понад 60 відсотків тексту. Галицькі впливи (Пулюй) становлять приблизно 9 відсотків.

Отож завдяки кулішівці та желехівці, за якими оформлено переклад, маємо фіксацію певних орфоепічних рис української мови другої половини ХІХ ст. Відразу зазначимо, що теперішні орфографічні норми базуються не лише на фонетичному принципі, хоч він і визначальний, тому чинний правопис не завжди відображає вимову. Натомість тексти, записані кулішівкою або желехівкою, практично транскрипційні.

1. Асиміляція приголосних за глухістю: роспутність, сцїлилась. Щоправда, теперішня норма дозволяє оглушувати префікси роз, без, через перед глухими лише за швидкої вимови [8, с. 45]. Оглушення префікса с цілком збігається із чинною сьогодні вимовою [8, с. 45].

2. Неасиміляційне одзвінчення приголосних: дак, да не, придвор, Ізаак. Інколи дзвінкість посилюється нетиповою в певних позиціях для сучасної вимови африкативністю: вроджаю.

3. Асиміляція приголосних за м’якістю:

- сьльозами, соньця. Спостерігаємо повний збіг із сучасною нормативною вимовою [8, с. 45–46];

- сьвітло, сьвіт, зьвірє. М’якість зубних у звукосполуках цв, св, зв, коли в напівпом’якшений, залишається чинною й сьогодні [8, с. 46], однак м’якість н перед шиплячими, що її фіксує переклад: докіньчено, меньшим, — сьогодні належить до порушення правил української вимови [8, с. 46].

4. Палаталізаційні процеси:

- хлїб, схотїв, всї. Наявність ї на місці ћ свідчить про повну м’якість зубних. Натомість, відповідно до вимог желехівки, уживання літери і після зубних свідчить про напівпом’якшену вимову: тік, дім — оскільки тут і не походить із ћ, воно чергується з о (току, дому). Про цю норму М. Погрібний згадує як необов’язкову, але допустиму [9, с. 11];

- пахарь, псалтирь, царь. Засвідчена вимова цілковито суперечить теперішнім вимогам до артикуляції передньоязикового альвеолярного р у позиції абсолютного кінця слова [8, с. 45];

- посьміховиско, сховиско. Відсутність пом’якшення в суфіксі ськ — явище очевидно галицьке, зрештою, приклади взято саме із фрагменту, що його опрацював І. Пулюй;

- девятьдесять, шістьсот, сїмдесять. У вимові числівників також спостерігаємо розбіжності з чинною сьогодні літературною нормою [8, с. 45];

- третий, третїй. Обидва приклади, що свідчать про неусталеність норми, взято з текстів П. Куліша;

- замужна, винограднього, віковічня. Написання свідчить про цілком протилежну вимову певних прикметників порівняно із сучасними вимогами [8, с. 46];

- него, гледіть. Наведені форми демонструють послідовне ствердіння зубних перед е, що є характерною рисою південно-західного діалекту, хоч у перекладі Святого Письма, що прикметно, вони впритул наблизилися до нормативного статусу;

- побачять, глушять. Чинні сьогодні орфоепічні приписи вимагають у цих позиціях повної твердості шиплячих [8, с. 45];

- двічи, коло четвертої сторожи. Тут, навпаки, тепер маємо напівпом’якшену вимову шиплячих [8, с. 45];

- Сион, Соломия, Ілия, Євангелия, Теофил, Мария, денариїв. У словах іншомовного походження спостерігаємо тверду вимову, навіть перед голосними та я, ю, є, ї. Бачимо розбіжність із тими позиціями, що їх регулює сьогодні «правило дев’ятки» [3, с. 120–122];

5. Асиміляція за місцем і способом творення: рощавлювати, багацтва, подусцї. Крім останнього прикладу, асиміляційні процеси за сторіччя не змінилися [8, с. 44]. В останньому прикладі, відповідно до желехівки, мав би бути ь (подусьцї), можливо, це друкарська помилка.

6. Асиміляція внаслідок словотворення: музький пол, Іскаріоцький, Генисарецька. На орфоепічному рівні правило чинне й сьогодні [8, с. 65]. Як відомо, П. Куліш в окремих творах фонетичний принцип правопису доводив до абсолюту: оцця (отця), ш черева (з черева), ж жоною (з жоною) [10, с. 1232], однак у перекладі Святого Письма його застосовано помірно: спостерігаємо вплив морфологічної традиції графічного оформлення лексем.

7. Поширене повноголосся: торощив, поломяним, голова (у зн. розділ), яке не збігається з чинним уживанням [11].

8. Початкове и зафіксовано у звичних лексемах инший, инче та в лексемі извіщу, що випадає зі звичного переліку. Щодо нормативності и в позиції абсолютного початку слова маємо цікаву еволюцію академічних поглядів [12, с. 52–60].

Отож, типова українська вимова кінця ХІХ ст., яку можемо відтворити завдяки унікальним можливостям желехівки та кулішівки, за головними параметрами збігається з чинними вимогами української орфоепії. Значні відмінності від теперішніх вимог артикуляції спостерігаємо лише в палаталізційних процесах: у другій половині ХІХ ст. українці говорили набагато м’якше. Про це, зрештою, уже зазначено в [5, с. 11–13] на основі інших джерел. Сучасний правопис відтворює набагато менше орфоепічних особливостей української мови, тому й тексти не «промовлятимуть» до читача через сто років.

Незважаючи на окремі вкраплення діалектних рис, відмовляти в нормативності цьому перекладові не можна принаймні із двох причин: 1) автори виконували переклад для всієї України, тобто свідомо обирали найтиповіші мовні риси або також свідомо йшли на певні компроміси; 2) за іншого перебігу історичних подій певні особливості української вимови із розряду діалектних цілком могли б перейти в нормативний статус [13; 14].

1. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. — К., 1961. 2. Тоцька Н. І. Сучасна українська мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка і орфографія: Посібник. — К.: Вища школа, 1995. 3. Український правопис. — К.: НАНУ, 2006. 4. Пономарів О. Д. Культура слова: мовностилістичні поради: Навч. посібник. — К.: Либідь, 2001. 5. Караванський С. Секрети української мови. — К.: Кобза,. — 1994. 6. Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту. — Відень, 1903. 7. Огієнко І. Історія української літературної мови. — К., 1995. 8. Шевченко О. Ю. Сучасна українська мова. Довідник. — К.: Либідь, 1993. 9. Погрібний М. І. Орфоепічний словник. — К., 1984. 10. Енциклопедія українознавства. — Львів: НТШ, 1994. — т.4. 11. Орфографічний словник. — К.: Довіра, 2006. 12. Фаріон І. Правопис — корсет мови? — Л.: Свічадо, 2006. 13. Український правопис. — Х.: ДВУ, 1929. 14. Український правопис. Проєкт найновішої редакції. — К., 1999.