УДК 811.161

Вероніка Дмитрук¹, Андрій Медведів²

¹Національний університет «Львівська політехніка»

²м. Міннеаполіс, США

ІСТОРІЯ РУСІВ: ТЕРМІНОЛОГІЯ, ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ ТА ПЕРЕКЛАД

© Дмитрук В. А., Медведів А. Р., 2014

У статті аналізуються різні види термінологічної лексики, яка вживається у книжці «Історія Русів». Вивчаються соціально-політичні та історичні лексичні одиниці, військові та релігійні терміни і вислови. Досліджуються також запозичення з польської, німецької та російської мов, їх переклад і впровадження в українську мову. Робиться висновок про значний вплив термінології і запозичень на опис політичних та військових подій в Україні та на відродження науково-технічного мовлення в українській мові.

Ключові слова: українська мова, «Історія Русів», термінологія.

The paper analyses some different kinds of terminology used in the book “The History of Rousiv”. The author studies a number of social and political, military and religious lexical units as well as some words borrowed of Polish, German and Russian languages, their translation and introduction into Ukrainian language. The influence of terms and borrowed words on revival of scientific and technological speech in Ukrainian language and on the description of various political and military events in Ukraine is considered.

Keywords: Ukrainian language, “The History of Rousiv”, terminology.

Вивчаючи історію українського науково-технічного мовлення та переклад, не можна оминути визначну пам’ятку української історичної літератури «Історію Русів». Як зауважив колись Сергій Єфремов, «Історія Русів» потьмила собою всі попередні праці, ставши на довгий час ніби програмовим виразом тих вільнолюбних традицій, що жили серед українського панства ще довго по тому як Україна втратила всяку самостійність» [1, с. 249].

Цей твір, автором якого була невідома людина кінця 18-го і початку 19-го століття, це фактично історія української держави від перших князів Київської Русі до 1769 року. Автор дуже добре обізнаний з усіма періодами її розвитку і занепаду аж до приєднання східної України до Росії після відомої Переяславської угоди про державний союз між Україною і Росією і до указу Катерини 2-ої про ліквідацію Запорізької Січі, а потім і Гетьманщини.

Провідною ідеєю книжки є твердження про те, що «... Україна є ніщо інше, як спадкоємець і продовжувач не лише території, але й культури та політичної традиції Руської держави – тобто Київської Русі» [4]. Воно рішуче суперечить теорії російських істориків Карамзіна, Татищева та інших про те, що після розгрому монголами Київської Русі руську державу начебто відновила Москва, яка і стала, на їхню думку, збирачем руських земель.

Уривки з «Історії Русів» з’явилися вперше в альманасі «Запорожская старина», який видавав відомий російський мовознавець І. Срезневський, 1834 року. Ще раніше з нею ознайомився визначний український діяч і перший ректор Київського університету М. Максимович. І це саме він передав цей історичний твір О. Пушкіну, який з нього і запозичив сюжет для поеми «Полтава». М. В. Гоголь теж користувався «Історією Русів» під час створення своєї повісті «Тарас Бульба». Т. Г. Шевченко своєю чергою також читав цю книжку і її вплив легко помітити в його творах «Сон» (Із города Глухова), «Иржавець», «Великий льох», «Тарасова ніч» та інших.

На думку М. Драгоманова, «Історія Русів» була безпосередньою предтечею «Кобзаря» [3, с. 17].

Про автора «Історії Русів» написано чимало, проте і досі він точно не встановлений. Щоправда один з останніх перекладів книжки українською мовою, виконав Іван Драч 1991 року. Його зробили на основі варіанту, що мав назву «Історія Русов или Малой Россіи, Сочинения Георгія Кониского, Архіепископа Белоруского, Москва 1846».

У даному варіанті автором книжки названий Г. Кониський. Проте це зовсім не значить, що він є безсумнівним і остаточним автором.

Що стосується головної думки «Історії Русів», то нею є боротьба українського народу за визволення, а основна засада твору – натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток [3, с. 18].

В історичній та мовознавчій літературі активно дискутується і досліджується питання, як у книжці описується історія України від княжих часів, тобто від князя Володимира, який проголосив і затвердив Християнство головною релігією Київської Русі, і до знищення Катериною другою Гетьманства на Україні 1765 року та заміни його Малоросійською колегією на чолі з графом Рум’янцевим у 1767–1769 роках.

До речі, автор дуже коротко торкається і території, на якій мешкають сучасні українці. Він пише: «...частина Слов’янської землі, яка лежить од ріки Дунаю до ріки Двини і од Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини і Дінця, і Сіви, дістала назву Русь, а народ, що на ній проживає, названо Русами і Русняками...» [3, с. 38].

Проте в книжці нас цікавить те, що менш відоме пересічному читачу, а саме недостатньо вивчене і мало досліджене її словесне наповнення, тобто її лексикологічний і зокрема термінологічний склад, у тім числі іноземні запозичення та їхній переклад українською мовою.

Тому мета даної роботи полягає в спробі визначити та оцінити різні види термінологічної лексики, яка вживається в книжці і яка впливає на відображення історичних подій, що відбувалися на території України продовж багатьох століть. Без подібної оцінки науково-технічної лексики неможливо дати повну характеристику цієї надзвичайно важливої історичної пам’ятки.

Це тим більше, що її перекладач з російської мови і рецензент письменник Іван Драч у вступі до перекладу зробив таке зауваження: «Мова «Історії Русів» – це не просто російська літературна мова кінця 18-го століття... це мова, якою писала тоді українська шляхетська інтелігенція – з багатьма домішками українізмів у зворотах і чисто українських слів, Чимало є в ній української військової, соціально-політичної і побутової стародавньої термінології, приповідок, пісень, навіть цілих речень, писаних народною українською мовою» [3, с. 30].

Згідно з зазначеною метою, в роботі вивчаються наступні види термінології: соціально-політична, військова та релігійна. Крім того в статті розглядаються також запозичення з іноземних мов (в плані перекладу), адже не лише еліта та висока адміністрація, але й просте населення постійно контактувало з сусідніми національними групами та відповідним державним управлінням.

Подивімося спочатку на соціально-політичну та історичну лексику «Історії Русів». Зрозуміло, що вона стосується насамперед високого адміністративного кола України (Русі чи Малоросії), держав, що з нею межують, таких як Польща, Туреччина, Швеція, Росія, Молдавія та історичних подій, пов’язаних із ними. Ідеться про групу слів та словосполук, яка може містити власні назви: гетьман, князь, король, цар, Казимир великий, гетьман Хмельницький, султан Турецький, Генеральний Старшина, коронний гетьман Лянцкоронський, король Угорський, гетьман Півторакожуха, князь литовський Гедимін, полковник Дорошенко,велика княгиня Ольга, наказний гетьман Барабаш, цар Московський, канцлер, князь Любомирський, господар землі Руської, воєвода Київський Кисіль, царство Астраханське, паша Сілістрійський Узук-Алія, господар Лупул.

Інша група слів стосується певних територій та міст в Україні та державних утворень по сусідству з Україною та Росією, деяких історичних і географічних назв: князівство Галицьке, Запорізька Січ, королівство Польське, Волинь, Поділля, Стародубщина, князівства Малої Русі, Литва, Річ Посполита, царство Московське, князівство Тмутороканське, Малоросія, Галичина, Смоленщина, помор’я Балтійське, Збараж, Зборів, Пилявці, Слуцьк, Черкаси, Глухів, Київ, Крим, Валахія, Бессарабія, Корсунь, Бар, Городня, Чигирин, Трахтемиров.

Ще одна низка лексичних одиниць торкається найменування різних національностей, народів та соціальних і релігійних груп: Християни, Українці, Поляки, Козаки, Уніати, Католики, Єгипетські беї, Татари, Волохи, Литовці, Сармати, Черкеси, Скіфи, Козарі, Орда, Шляхта, Турки, Жиди, Духовенство, Руси, Малоросіяни, Греко-Католики, Русаки.

Всі вищеназвані групи термінологічної лексики зберігають, своє номінативне значення, роблять текст більш професійним та спеціальним і надають йому певне забарвлення та колорит. І, як було вище показано, легко утворюють дво-, три- та чотирикомпонентні словосполуки.

Соціально-політична лексика в «Історії Русів» використовується для докладного опису, наприклад, адміністративного складу найвищих органів влади. Ось як виглядає структура Трибуналу Малоросійського при Королю Баторію, який має сім департаментів: 1 – верховний уряд або Генеральна Канцелярія; 2 – Генеральний Суд Міський; 3 – Генеральний Суд Земський; 4 – Комісаріат – публічні будівлі, шляхи, переправи; 5 – Скарбова Канцелярія; 6 – Військовий Регімент; 7 – Ревізійний Комітет. Як пише автор книги, король Баторій відзначався особливою милістю і признанням до народу Руського [3, с 67]. Цікаво, що в наведеному уривку використано відповідну українську термінологію.

Процитуємо ще один уривок тексту з чітко вираженою соціально-політичною та історичною лексикою: «На місце Вишневецького, що вибув з посади Гетьманської, висланий од Корони в краї зарубіжні року 1574-го, обрано на Гетьмана Обозного Генерального Григорія Свірговського. Він, по волі Речі Посполитої Польської, яка керувала через міністрів своїх Польщею, по виїзді з неї Короля Генріха у Францію, закликаний був Господарем Волоським Іоаном Ліпулою на допомогу народові його супроти Турків» [3, с. 61].

Або: «Права ж і звичаї Руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх його просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом з письменами або грамотою Руською, чому і донині в Князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи...» [3, с. 41].

Другою важливою групою лексики в цій неординарній книжці є військова термінологія. Вона допомогла автору докладно з багатьма подробицями розказати про військові події, які супроводжували боротьбу руських князів та гетьманів за визволення свого народу від іноземного ярма та за незалежність Русі (України). Мова йде, наприклад, про опис битви під Хотином між військами Турецького Султана та збірними польськими та малоросійськими загонами. Останні брали участь у битві під керівництвом гетьмана Сагайдачного, який, як відомо, був поранений у цій битві і незабаром помер.

Так само битва військ Богдана Хмельницького з поляками від Збаражем, а потім під Берестечком описані автором надзвичайно детально саме дякуючи вживанню спеціальної військової лексики: полк, корпус, табір, битва, фураж, залога, резерв, супротивник, старшина, здобич, убивство, піхота, атака, колона, стрільба, військо, кіннота, оборона, ворог, огонь, звитяга, поразка, перемога і т. і.

А для самого бою і людей, які приймають у ньому участь була вибрана наступна термінологічна лексика: стрілянина, окопи, маневр, фланг, редути, обоз, тил, дим, авангард, залп, засідка, правий фас, укріплені палісади, козаки, юрма, офіцер, перешикуватися, обоз, осавул, полонений, загін, сотня, венети, єгипетські беї, гетьман, корпус,стрільці.

Що стосується зброї, якою користувалися супротивники на полі бою, а часом і в глибокому тилу, то для цього вживаються такі лексикологічні одиниці: мушкети, карабіни, гармати, шаблі, амуніція, мортири, списи, набої, гвинтівки, перестрілка, шарміцери.

Розглянемо невеликий уривок з тексту цієї книжки:

«Армія Малоросійська йшла чотирма батавами, лаштованими так, що обоз її та кінний резерв були всередині, а артилерія, розставлена по всіх фасах, могла діяти довкола армії. Супротивник був допущений з фронту на мушкетний постріл, і тоді була відкрита стрілянина з усіх гармат, що тривала безперервно більше години. Панцерні вершники і татарські їздці, що налягали на фронт були зустрінуті вражими списами» [3, с. 62].

У цих трьох невеликих реченнях нараховується 19 військових лексичних одиниць, які вводять читача в курс бою, і зокрема показують, як розташована українська армія, чому супротивник потрапляє під вогонь усієї української артилерії (гармат і мушкетів) і терпить великі втрати, а потім остаточно докінчується за допомогою ручної зброї, тобто списів.

Або ось як виглядає опис розташування війська: «Екзерциція у війську зоставалася давня з поправкою, і звичайний марш колонний звався «йти сакмою». Для маршу в небезпеці шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт значило ставати лавою, але для атаки, а паче для оборони заведено знов сильну з трьох шеренг батаву, подібну в усьому до стародавньої Грецької, а згодом Римську фалангу...» [3, с. 53]. У наведеному уривку на 52 лексичних одиниці 17 військових термінів, тобто біля 33 відсотків тексту.

Використання військової термінологічної лексики посилює враження збройної сутички і демонструє вправність та майстерність організаторів бойової операції та значення переможного кінця знаменитої битви, яка мала дуже важливе значення для наступних внутрішніх та зовнішніх політичних дій українських гетьманів.

Третьою надзвичайно важливою частиною лексики в «Історії Русів» є, без усякого сумніву, релігійна термінологія.

Тут треба пригадати що населення України за довгий період її існування переважно у ворожому оточенні, про який оповідається в книзі, дотримувалось в основному християнських переконань. Правда поляки, яких було немало в той час в Україні, були, як правило католиками, українці центральної та східної України ходили переважно до православних храмів, татари ж були прихильниками магометанства, а євреї мали свою іудейську віру. У зв’язку з таким розпорошеним станом віруючих церковна термінологія не була однаковою, проте в книзі найкраще відображена віра, яку прийняв князь Київської Русі Володимир, тобто православна.

Тому значне число церковної лексики стосується головним чином православного, а також греко-католицького та католицького віросповідання, які були найбільш поширені в Україні: біблія, євангеліє, хрещення, богослов’я, християнство, святий дух, символ віри, Богоматір, Божествена літургія, священник, протопоп Новогородський, архірей, єпископ, Бог, молебень, Різдво Христове, Свята Трійця, Великдень, богослужіння, Спаситель, єпископ Волинський, архієпископ, Христос, хрест, ладан, мирна, псалтир, требник, церковні антимінси, образи, ікони, Патріарх Константинопольський, архімандрит, правовір’я.

Розглянемо, як подібні термінологічні одиниці вживаються безпосередньо в тексті досліджуваної «Історії Русів»: «...протопоп Черкаський Федір Гурський, шо був серед них на зборах і що був вшанований у народі як видатний богослов та проповідник, взявши текст зі святої Євангелії, зловживаючи ним у найдавнішому порівнянні, говорив на зборах, що як мовляв від трьох царів та волхвів піднесені немовляті Христу дари: золото, ладан і смирна знаменували буття і страждання Його на землі і повернення на небеса, себто золото, означало Царя, ладан – мерця, а смирна, показувала Бога, то так і ції дарунки, піднесені од Царів народові, знаменують, чим вони вдягнені або вкриті, в тому буде жити або вкриватися народ...» [3, с. 143].

В уривку, який складається з 80 лексичних одиниць, нараховується 20 релігійних термінів, тобто 25 відсотків. Багато це чи мало?

Для історичного художньо-розповідального тексту 20 термінів з 80 слів із суміжної тематики – це не дуже багато, проте вони недвозначно підкреслюють позитивні прикмети православної віри і цим виконують свою релігійну та термінологічну функцію.

Термінології католицького віросповідання в книжці відносно небагато Її автор, треба думати, був прихильником православної церкви і негативно відносився до католицької. Ось як він зневажливо та іронічно оцінює релігійну унію в Бресті в 1592 році, яка передбачала створення греко-католицької або уніатської церкви: «Це значить – Унія, вигадана в Римі Папою Климентом VIII, принесена якимось Польської породи Прелатом Михайлом Кунінським. Вона з’явилася тут у лисячій шкурі та з вовчою горлянкою» [3, с. 70].

Таким чином всі вищезгадані види термінологічної:лексики: соціально-політична, військова та релігійна допомагають деталізувати і більш докладно описувати події, які відбуваються в тих або інших місцевостях, кліматичні та географічні умови, при яких вони розгортаються, осіб, які приймають участь у цих подіях і приймають певні господарські, релігійні і навіть військові рішення. Без цієї лексики текст перетворився б на суху монотонну одноманітну оповідь, яку було б важко читати і ще важче сприймати.

Тепер подивимось на проблему перекладу науково-технічної термінології українською мовою. Вона в даному творі пов’язана в першу чергу із запозиченнями іноземної лексики у вигляді транскрибованих слів, коли іншомовні слова записуються українськими літерами. Транскрибовані таким чином іншомовні слова, як правило, вписуються у внутрішню структуру української мови, стають повноправними її одиницями і підлягають фонетичним і граматичним законам української мови, наприклад: фаланга, екзерциція, регімент, кляштор.

Другим способом є переклад українською мовою іноземної лексичної одиниці, якщо по змісту в ній можна знайти відповідний еквівалент. Це кальки, які не створюють особливих проблем українській мові.

Взагалі ж запозичений шар лексики неодмінно впадає в очі під час читання книжки, яку ми розглядаємо.

Крім того загальновідомо, що без запозичень не може існувати ні одна мова, у тім числі і українська і російська. Дуже багато залежить від відсотка запозичених слів. Якщо їхня кількість перевищує допустимий відсоток у лексичній, синтаксичній та стилістичній структурі, мова настільки сильно засмічується іноземщиною, що втрачає притаманні їй прикмети і набуває властивостей іншої мови, а це означає, що сама вона виходить з ужитку.

Що стосується термінологічних запозичень, то «…в термінології іншомовних слів не повинно бути більше 15 відсотків, оскільки наявність більшої кількості запозичень призводить до втрати термінологією національного обличчя» [1, с. 38].

В «Історії Русів» найбільша кількість запозичених лексичних одиниць походить з польської мови. Це особливо стосується запозичень з розмовної лексики, дуже часто транскрибованих, як наприклад: альбо, зупельний, єсьмо, найбардзій,. як ся ускаржоно, з’єдночення, шацунек, понєваж, єсте, заєдно, вашмосці, латво, пенязь, вйоска, поспільство, злучити, уфундувати, пошанівка, посесор, єдночитися, стлумитися.

У деяких уривках тексту польських запозичень, як нам здається, аж забагато. Наведемо один з таких уривків: «А претензії альбо докори о давнім порятунку люду Руського од ярма Татарського найбардзій ничуємо і касуємо, яко ті справи знатне одплачоні і одслужоні лицарством Руським проти супостата в Литовських, зрадливих Лівонців і тих нестатечних Хрестоносців і інших наступців на Ойчизну, од яких Русняки слушно нас оборонили...» [3, с. 47]. В уривку полонізми заполонили майже кожний рядок тексту.

В окремих випадках польські лексичні одиниці самі є запозиченнями з інших європейських мов, таких як англійська та французька. Маємо такі приклади: посесія, екзерциція, едукація, регіменти, драгунія, елекція, претендатори, резидувати, інспекторія, сікурствовати, протекція, резон, пардон, батальон де каре.

Велика кількість різних запозичень з польської мови не повинна нас дивувати, Досить тільки згадати, що після зруйнування Галицько-Волинського князівства у 1340 році, захоплення всієї Галичини поляками, встановлення там польської адміністрації і насильницької полонізації українського населення аж до повстання і визвольної боротьби Богдана Хмельницького в 1648–1656, роках польська мова на українській території була панівною. Українська ж мова мала значно менше можливостей для розвитку і використання і тому вона відносно легко піддавалася впливам мови, яку розповсюджувала польська адміністрація, польська католицька церква і більшість існуючих тоді засобів культури та інформації.

Запозичення з німецької мови теж раз по раз зустрічаються в тексті: вагенбург (загорожа з возів), шарміцер (перестрілка), форштат (околиці), талер (монета), штуцер (підпора), фураж (харчі), шлафрок (халат), шанці (земляні укріплення, дефіле (вузький прхід), батава (іст. розташування війська під час бою), панцерні (заброньовані) вершники, резерв (запас). Знайдені в книжці запозичення з німецької мови стосуються в першу чергу військової справи. І нічого особливого в цьому немає, адже тільки в битві під Берестечком на стороні поляків воювало кілька тисяч німецьких найманців, які не лише балакали німецькою мовою, але й застосовували нові засоби і прийоми ведення бойових операцій, які описувались і поширювались у війську за допомогою німецької лексики.

У військовій справі, у будівництві, у точній механіці німецькі терміни вживалися не раз частіше, ніж польські.

Русизми, або запозичення з російської мови, стосуються головним чином високої державної та релігійної адміністрації, яка починає урядувати на теренах України після офіційного союзу між гетьманом Богданом Хмельницьким та московським царем Олексієм Михайловичем. Прикладів подібних запозичень безліч, їх не перерахувати: Государ, Імператориця, генерал-губернатор, колегія Малоросійська, Монархіня, Всеросійський престол, Преподобний Нестор Печерський, міністерія, Тайная Канцелярія, генерал-аншеф, обер-комендант, двор, генерал-поручик, ієраршество, оброчник, земство, волость, Государиня, капральство, полки Гусарські.

Деякі речення в тексті часто-густо заповнені лексичними й граматичними русизмами: «Всяк, віруяй в Бірона і творяй волю його, спасен і прославлен, а не віруяй в нього і противяйся йому, осужден есть і погибший» [3, с. 302].

Цілком зрозуміло, яке стилістичне навантаження виконують русизми в подібних реченнях. В українську мову проникає все більше й більше російських лексичних одиниць, а на граматичному рівні все більше зразків російської морфологічної структури. Це відбувається непомітно, поступово, але методично й наполегливо.

Таким чином ми коротко розглянули основні особливості термінологічного складу «Історії Русів». Ми спробували проаналізувати кілька видів термінології з прикладами в тексті й окремо, а також, як ці лексичні групи слів використовувалися для створення більш докладних і більш яскравих картин тих або інших політичних, військових чи звичайних громадських подій та фактів.

І соціально-політичний та історичний словник, і військова та релігійна лексика, і запозичення (переклад) з польської, німецької, російської та інших мов, і власне українська лексика, граматика та стилістика, які нашому дослідженню не піддавались, – увесь цей мовний апарат книжки, як відзначив С. Єфремов, допоміг зробити з неї надзвичайно талановитий памфлет і документ громадського життя, який дав цікавий образ настроїв на Україні. Він продовжує: «Любов до рідного краю, автономизм, демократизм, зненависть до всякого поневолення – такі мав позитивні риси цей блискучий, палко і з захватом написаний памфлет» [2, с. 254].

А стосовно лексикологічного складу книжки, то є всі підстави стверджувати, що він є напрочуд різноманітний та багатогранний.

Таким його роблять неоднакові види термінології та різноманітні іноземні запозичення, що і було продемонстровано в попередніх рядках даної роботи. Вживання подібної лексики в багатьох розділах «Історії Русів» є безпосередньою незаперечною ознакою науково-технічного мовлення, яке таким чином стало знову поступово відроджуватися та повертатися в українську мову і літературу 18-го століття навіть в умовах формального панування російської мови. Правда до реального функціювання українського науково-технічного мовлення ще дуже й дуже далеко, але несприятливі для України політичні й економічні умови, а також не зовсім дружнє мовне оточення на протязі багатьох століть не могли не вплинути на цей вид мовлення. Тому можна з певністю констатувати, що в розглянутій нами книжці воно вже є і заперечувати його існування просто неможливо.

1. Білозерська Л. Термінологія та переклад / Л. Білозерська, Н. Возненко, С. Родецька. – Вінниця : Нова книга, 2010. – 232 с. 2. Єфремов С. Історія українського письменства. – Т. 1. – Нью-Йорк, 1991. – 688 с. 3. Історія Русів. – К. : Рад. письменник, 1991. – 324 с. 4. Cидоров Х. Распри за Русь. Историософские основы российско-украинского антагонизма [Електронний ресурс] / Х. Cидоров // «Русская планета», 2014. – Режим доступу : http://rusplt.ru/world/Ukraina-rus-9871.html. 5. Шевчук В. Нерозгадані  таємниці «Історії Русів» / Валерій Шевчук // Історія Русів ; укр. перекл. І. Драча. – К. : Рад. письменник, 1991. – 318 с.