УДК 81’373.612

Ігор Дуцяк

Національний університет «Львівська політехніка»

Аналізування можливости творення віддієслівних іменників на -нє, -тє на позначення наслідку дії

© Дуцяк І. З., 2020

Досліджено можливість творення віддієслівних іменників на -ннє, -ттє, -нє, -тє на позначення наслідку дії. Показано, що вживання віддієслівних іменників на -ннє, -ттє не дає змоги в повному обсягу розв’язувати проблему формального відмежування наслідку дії від дії та події. Показано також, що закінчення -є у віддієслівних іменниках було епізодично властиве українській мові впродовж усього її розвитку, тож віддієслівні іменники на -нє і -тє є вдалою формою на позначення наслідку дії.

Ключові слова: українська мова, словотвір, віддієслівний іменник, суфікс, наслідок, дія, подія.

The possibility of creating verbal nouns on -ннє, -ттє, -нє, -тє to indicate the consequences of an action is researched. It is shown that the use of verbal nouns on -ннє, -ттє does not fully solve the problem of formal delimitation of the consequences of actions from actions and events. It is also shown that the ending -є in verbal nouns was episodically characteristic of the Ukrainian language during its entire development, therefore verbal nouns on -нє and -тє are a good form to indicate the consequences of an action.

Keywords: Ukrainian language, word formation, verbal noun, suffix, consequence, action, event.

Суть досліджуваної проблеми. Згідно з раціонально обґрунтованими аргументами [1, с. 15] та сформованими на їхній основі вимогами 6.1.4 [3, с. 11], Г.2.3.1, Г.5.1 [4, с. 17, 20–21], на позначення різних видів понять треба залучати різні словотвірні засоби. Для прикладу, для назв дій треба вживати віддієслівні іменники на -ння, -ття; для назв інших складників взаємодії – однокореневі щодо назв дії і події віддієслівні іменники без суфіксів, або з іншими суфіксами (а також із суфіксом -овання). Згадані інші назви можуть стосуватися: об’єктів дії (наприклад, учень, вихованка), суб’єктів дії (наприклад, виробник, кресляр, викладач, учитель); предметів, за допомогою яких виконують дію (наприклад, пристосунок, устатковання); місць дії (наприклад, присілок); наслідків у вигляді: 1) об’єкта, утвореного внаслідок дії (наприклад, вареник, будівля); 2) зміненої частини об’єкта (наприклад, виріз, витяг); 3) стану об’єкта (наприклад, розтягненість); 4) розмірів зміни (наприклад, розтяг).

Для творення згаданих назв інших складників взаємодії маємо використати один із набору застосовних для цього суфіксів. Водночас, часто розв’язання такої проблеми не належить до найпростіших. Розгляньмо декілька прикладів. Скажімо, якщо словом «знання» позначають стан людини, як це є у прикладі «Знання правил дорожнього руху є однією з умов здобуття посвідки водія», то це слово вжите згідно зі згаданими рекомендаціями. Однак слово «знання» дуже широко вживають на позначення сукупности відомостей, тобто того об’єкта, який отримують унаслідок пізнавальної діяльности (Наукове знання є джерелом поступу людства). У такому разі, форму цього надзвичайно широковживаного слова треба змінити, аби увідповіднити її вимогам стандартів. До широковживаних слів, які треба змінити, належать також «відношення» (слово «відносини» вже вжиткове і зміст цього поняття є вужчим, аніж зміст чинного поняття «відношення»), «припущення» (слово «припуск» також уже є у вжитку). Ці декілька прикладів можна доповнити великою кількістю загальновживаних слів. Брак системи у використанні суфіксів для творення віддієслівних іменників на позначення інших складників взаємодії, потреба подолання великої психологічної інерції носіїв мови в процесі запровадження цих новацій змушують шукати інші словотвірні засоби на розмежування видів понять, якими називають різні складники взаємодії. Мета дослідження – перевірити ідею про можливість та обґрунтованість уживання суфіксів -ннє, -ттє, -нє, -тє замість суфіксів -ння, -ття під час творення віддієслівних іменників на позначення наслідку (така реформа могла б бути легко прийнятою – адже зміна форми слова в такому разі буде мінімальною).

Аналіз останніх досліджень. Віддієслівні іменники стали об’єктом великого зацікавлення сучасних українських мовознавців. Згадане зацікавлення було викликане значною мірою появою можливости відновити таку властивість віддієслівних іменників української мови, як формальне розрізнення дії, події, наслідку й інших складників взаємодії. Окрім того, що згадану проблематику різнобічно розглянуто в згаданих працях [1; 3; 4; 15], різні її аспекти досліджувало чимало інших науковців. Це, зокрема, систематизування віддієслівних іменників [6; 12], віддієслівні іменникиросіянізми в контексті розбудови української термінології [13], особливості основних структурно-семантичних і граматичних ознак вторинних предикатів у порівнянні з первинними, вираженими дієсловами (як модифікується предикатний концепт ‘процес’ у результаті транспозиції) [10], засоби словотвору віддієслівних іменників у говорах Закарпаття [16], зіставлення українських віддієслівних іменників зі значенням дії з відповідними іменниками інших слов’янських мов [2; 14], дериваційний потенціал віддієслівних іменників [11]. У згаданих дослідженнях можна натрапити на міркування про не дуже вдалі неологізми, які часом виникають під час цілеспрямованого розмежування дії, події й наслідку у формі слів, однак до пошуку шляхів розв’язання цієї проблеми не йде.

Мета дослідження. Основою для формулювання мети дослідження є такі міркування. Стандарт ДСТУ 3966 містить рекомендації щодо творення віддієслівних іменників на позначення наслідку дії, у яких використовуваними засобами рекомендовано будь-які суфікси (а також нульовий), крім -нн-. Дії згідно з цими рекомендаціями спряжені з таким. Різні автори для творення віддієслівних іменників на позначення наслідку можуть брати за основу різні суфікси. У підсумку буде одночасно вжито велику кількість дублікатів щодо великої кількости слів. Отже, рух до єдиної мовної норми буде відбуватися через етап хаосу, близького до «розхитування» нормативності мови. Зважаючи на це потрібно шукати також інші способи розв’язання важливої проблеми – формального розмежування дії, події, наслідку й інших складників взаємодії. Тому метою дослідження є перевірення ідеї про вживання віддієслівних іменників на -ннє, -ттє, -нє, -тє на позначення наслідку дії, припускаючи, що отримані слова будуть мінімально відрізнятися від звичних на -ння, -ття.

Основний матеріал

Насамперед розгляньмо віддієслівні іменники на -ннє, -ттє. Спроба вжити їх для творення віддієслівних іменників на позначення наслідку не буде цілком вдалою. Це тому, що в родовому, давальному, орудному, місцевому відмінках однини й у відмінках множини закінчення слова знаннє не відрізнятиметься від закінчення слова знання. У такому разі про те, що позначено словом, доведеться з’ясовувати з контексту (як це і є тепер). Тому залишається один варіант – творення віддієслівних іменників без подвоєння приголосних і з закінченням -є, тобто віддієслівні іменники на -нє, -тє. Наприклад:

Розгляньмо наскільки органічними є для української мови віддієслівні іменники з закінченням -є та суфіксом без подвоєння приголосних. Доцільно передовсім нагадати, що закінчення -є було властиве ще давній українській мові княжої доби. Сучасний погляд на це можна знайти у праці О. Крижанівської [7], у якій підсумовано ідеї С. Смаль-Стоцького, М. Жовтобрюха, Г. Півторака, Ф. Медведєва, С. Бевзенка. Згідно з О. Крижанівською, «картина» є такою. Спільнослов’янські ультракороткі голосні /ъ/ (єр) та /ь/ (єрь) (їх називають зредукованими, оскільки вони виникли внаслідок редукції індоєвропейських /й/ та /ĭ/) почали занепадати в кінці праслов’янського періоду (від середини І-го тисячоріччя). У південно-західних протоукраїнських говорах цей процес завершився в першій половині XI ст., у північно-східних протоукраїнських говорах – у першій половині ХІІ ст. Це призвело, окрім іншого, до того, що в другій половині ХІІІ ст. в усному мовленні українців відбулась асиміляція звука [j] у сполуках «м’який приголосний + j» і, як наслідок, з’явилися подовжені палатальні [л':], [н':], [д':], [з':], [с':], [ж’:], [ч’:], [ш’:], [ц':]: знаниe – [знаньjе] → [знан'jе] → [знан'н'е] → знання (закінчення -а виникло пізніше). Від XV ст. це явище можна спостерегти в пам’ятках української мови. Отже, початково у віддієслівних іменниках маємо закінчення -є, -е. Під час згаданого періоду «значних змін зазнали іменники середнього роду типу житиe, знаниe: у них унаслідок редукції слабкого /и/ відбулися асимілятивне подовження приголосного в позиції між голосними (жит’jе → жит’т’е), а також зміна флексії -є [е] на -я [а]: життя, волосся» [7, с. 87]. Агантагел Кримський відтворив це явище таким чином [8, с. 109]: «Один із перших наслідків од занепаду глухих – це було подвоєння попередніх мняких приголосних, на зразок сьогочасного малоруського «життя» (із «житьє»), «затишшя» (із «затишьє»), «ходіння» (книжне «хожденіє»)».

Доцільно зауважити, що зміна флексії -є [е] на -я [а] не була процесом однозначним і безповоротним. Для прикладу, у словнику К. Шейковського [18] натрапляємо на такі (переважно) дублікати: бажаннє – бажаня, баченнє – бачэня, безпуття – безпуттє, безсоня – безсоннє, безталання – безталаннє, благаннє – благаня, Благовіщэня, блуканя – блуканнє, Богоявленя – Богоявліня, боронэня – бороненнє, боротя – бороття – бороттє, будованя (процес побудови). Легко помітити, що практично попарно вжито іменники з подвоєним приголосним і неподвоєним, і практично попарно вжито іменники з закінченням ‑а і ‑є.

У «Граматці» П. Куліша [9] натрапляємо на такі форми слів: послуханнє, оповіданнє – оповідь, кіллє, баченнє, прощеннє, читаннє, нещастє, щастє, зусилля, одповіддя, попасаннє, одпочиваннє, Подоллє, опрощеннє, пановання, ошуканнє, складаннє, помноженнє, (табличку) помножения, звання (одиниці вимірювання), перевертаннє, званнє (З. В.), званий (Р. В., множина), звання (Р. В.), безчестє.

У першому числі часопису «Основа» за 1861 рік (редактор П. Куліш), натрапляємо на такі форми слів: життє, весілля, коханнємъ, убраннє, весільля, сватаннє, насіннє, безталаннє, коханнє, убрання (Н. В., множина), щебетання, гуляннє, безталаннє, побиваннє, згадуваннє, питання (Н. В., множина), жаління (Н. В., множина), питаннємъ, снідання (З. В.), насіння, кіллє, щастє, привилля, копилля, рукоділля, безділля, мазання, праття, на виданню, почин писання вістей, бадиллє, бадилля, жаханнє, вжахання, зілля, обличчє, світаннє, сумовання.

Якщо оглянути інші праці, видані кулешівкою, то вже наведені переліки віддієслівних іменників із закінченнями на ‑є доповнимо великою кількістю інших прикладів.

Окремо доцільно зупинитися на закінченнях віддієслівних іменників у желехівці. Тут не знаходимо (у першому томі словника [5]) жодного віддієслівного іменника на -ння і -ття, один випадок віддієслівного іменника на -ннє (значіннє) і декілька слів на -ня, -тя. Можна виокремити дві великі групи віддієслівних іменників: 1) іменники на -нє, -тє (на позначення дії та події), 2) іменники без суфікса чи з іншими суфіксами (на позначення наслідку чи інших складників взаємодії). Як приклад слів першої групи можна взяти такі слова [5]: бажанє, безділлє (-ділля), біленє, блїхованє, блуканє, блюванє, боєванє (Turnier), болїнє, бродженє, важенє, велінє, верзінє, верзаканє, взбуханє, взбухненє, видаленє, видінє, виживлєнє, вижованє, визирянє, визвіданє, визнанє, визнатє, визначанє, винародовленє, винищенє, вирівнанє, виріжненє, висїдуванє, вичитанє, вівканє (завивання вовка – І. Д.), відбудованє, відкиненє, відкинутє, відсудженє, відраянє, відраджуванє, відстановленє, вінчанє, влюбленє, володінє, возвеличенє, воздвиженє, воленє, волочінє, воображенє, вражінє, враженє, всезнанє, всетворенє, вчинїня (-є), голошінє, голосїнє, городженє, гостюванє, добуванє, добуткованє, дожиданє, друженє, дореканє, доріканє, жениханє, забуванє, заклинанє, занедбанє, запущенє, запустінє, зближенє, змаганє, значенє. Прикладами слів другої групи можуть бути такі слова [там само]: виміренє – вимір, вираженє – вираз, висвободженє – висвобода, висиленє (знесилення – І. Д.) – висил, вислїджуванє – вислїд, висказанє – висказ, висловлїнє – вислов, віданє – віда, віддаленє – віддаль, відраженє (відбивання – І. Д.) – відражка, відступленє – відступ, а також віднова, відновок, відривок, відстава, вкладка, вплив, впис, втулка, заувага. Водночас, розмежування дії та події з наслідком чи іншими складниками взаємодії не завжди послідовне. В окремих випадках як синоніми подано: виливанє – вилив, висказанє – висказ, відбуванє – відбуток.

Щодо заміни у віддієслівних іменниках двох приголосних на одну, важливими є такі зауваги А. Шахматова [17, c. 74]: «Скорочення довгих шелестівок, що виникли на місці сполучень: «шелестівка + ь + j». Повстали оці довгі шелестівки, як це ми бачили, ще в спільно-малоруську добу. Вони зберігаються до цього часу в українських говірках (життя, весілля). У багатьох галицьких і угро-руських говірках вони зберігаються тільки на початку слів, напр. льлю, зьзісти. Порівнюючи рідко зустрічаються довгі шелестівки в північно-малоруському. На решті малоруської мовної території довгі шелестівки скоротилися; пор. угро-руськ. житя, зіля, насіня, галицьк. весілє, гранє, пранє, третєго, сідлецьк. житє і т. д.».

Доцільно зауважити, що окрім підходів, у яких є вживання слів і на -ннє, -ттє, -нє, -тє, і на -ння, -ття та підходів, у яких є лише закінчення на -є і нема подвоєння приголосних, були також підходи, у яких були лише віддієслівні іменники на -ння, -ття (це, для прикладу, Грінченків словник). Однак, на підставі викладеного легко помітити, що закінчення віддієслівних іменників на -ннє, -ттє, -нє, -тє має традиції від початків становлення української мови й було властиве не тільки окремим регіонам України. Зважаючи на це, а також на те, що, поділивши слово «знання» на два («знання» – назва дії і «знанє» – назва сукупности відомостей), маємо неологізм «знанє» дуже близький формою до початкового слова, тож психологічний опір запровадженню такого неологізму повинен бути мінімальним.

Висновки

Для системного розрізнення за формою віддієслівних іменників позначуваних ними дій, подій, наслідків й інших складників взаємодії доцільно вживати віддієслівні іменники на -нє, -тє.

1. Войналович О., Моргунюк В. Російсько-український словник наукової і технічної мови (термінологія процесових понять). Київ : Вирій, Сталкер, 1997. 256 с. 2. Гiнзбург М. Видове протиставлення вiддiєслiвних iменникiв на позначення опредметнених процесiв у слов’янських мовах. Українська мова. 2011, № 2. С. 30–43. 3. ДСТУ 1.5:2015. Національна стандартизація. Правила розроблення, викладання та оформлення національних нормативних документів. Київ, 2016. 26 с. 4. ДСТУ 3966–2009. Термінологічна робота. Засади і правила розроблення стандартів на терміни та визначення понять. Київ, 2010. 34 с. 5. Желеховский Є. Малоруско-німецкий словар : у 2 т. Львів, 1886. 406 с. Т. 1. 6. Корнейко І., Пилипенко М. Україномовні терміни з процесуальними значеннями // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології». 2013. №765. С. 38–42. 7. Крижанівська О. І. Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика. Київ : ВЦ «Академія», 2010. 248 с. 8. Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ–ХVІІІ в.в. Київ : Вид-че тов. «Друкар», 1922. 184 с. 9. Куліш П. Граматка. Петербург, 1857. 149 с. 10. Кутня Г. Віддієслівні іменники як вторинні предикати процесу : структурно-семантичні, словотвірні та граматичні особливості // Вісник Львівського ун-ту. Серія філологічна. 2018. Вип. 68. С. 77–87. 11. Кушлик О. П. Дериваційний потенціал відсубстантивних дієслів із семантикою «обробляти об’єкт названою твірним іменником речовиною» // Вісник Житомирського держ. ун-ту. Філологічні науки. 2014. Вип. 4 (76). С. 200–208. 12. Омельчук С. Девербативи в сучасній лінгводидактичній терміносистемі: лексико-семантичний, граматичний і стилістичний аспекти // Українська мова. 2015. № 3. С. 45–58. 13. Пілецький В. Дієслівні форми та віддієслівні іменники і прикметники в науково-технічній термінології (проблеми творення та функціювання) // Зб. наук. праць «Проблеми гуманітарних наук». Серія «Філологія». Дрогобич, 2016. № 38. С. 236–249. 14. Пчелінцева О. Е. Функціонально-граматична специфіка українських віддієслівних іменників зі значенням дії на фоні інших слов’янських мов // Термінологічний вісник. Київ, 2019. Вип. 5. С. 33–39. 15. Таланчук П. М., Ярема С. Я., Коровайченко Ю. М., Ярема С. М., Моргунюк В. С. Норми української науково-технічної мови. Тлумачний словник термінів з видавничої, поліграфічної та пакувальної справи. Київ–Львів: Ун-т «Україна», 2006. 664 с. 16. Харьківська О. Віддієслівні іменники середнього роду в українських говорах закарпаття // Науковий вісник Ужгородського університету. 2013. С. 89–94. 17. Шахматов О. Короткий нарис історії української мови. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ–ХVІІІ в.в. Київ: Вид-че тов. «Друкар», 1922. 184 с. 18. Шейковский К. В. Опытъ южнорусскаго словаря : у 4 т. Т. 1 : А–З. Вып. 1 : А–Б. Кіевъ, 1861. 224 с.