УДК 800

Ольга Кочерга

Інститут теоретичної фізики імені М. M. Боголюбова НАН України, м. Київ

НОВИЙ ПРАВОПИС І ЗАДАВНЕНІ ПРАВОПИСНІ ПРОБЛЕМИ ТЕРМІНОЛОГІЇ

© Кочерга О. Д., 2020

Розглянуто нову редакцію українського правопису з огляду на правописні проблеми термінології.

Ключові слова: українська мова, український правопис, правописні зміни, наукова термінологія.

New edition of the Ukrainian orthography is analyzed from the point of view of scientific terminology.

Keywords: Ukrainian language, Ukrainian orthography, orthographic innovations, scientific terminology.

Постановою Кабінету міністрів України № 437 від 22 травня 2019 року нарешті затверджено довгоочікувану нову редакцію Українського правопису [1] (далі – Правопис). На жаль, у цій редакції лише частково й половинчасто враховано пропозиції проєкту 1999 року [2], що давав розв’язки багатьох наболілих правописних проблем. Цей допис є спробою проаналізувати основні зміни та брак змін у Правописі під кутом бачення наукової термінології.

Згідно з коментарем Інституту мовознавства НАН України, основні зміни поділено на дві групи: безваріантне написання слів та варіантні доповнення до чинної норми.

До першої групи віднесено, зокрема,

а) запозичені слова зі звуком [j] та звукосполуками [je], [ji], [ju], [ja] [1, с. 157]. Тут безпереч-ним досягненням є те, що (нарешті!) внормовано написання слів проєкт, проєкція (отже, й відповідних спільнокореневих слів – проєктувати/спроєктувати/запроєктувати, законопроєкт, проєктивний, проєктор, проєктувальник тощо);

б) правило про окреме написання числівника пів із наступним іменником у родовому відмінку однини (пів години, пів Києва, пів огірка) та написання разом, коли утворене таким чином слово передає єдине поняття (півострів, південь, півзахист), усуває складність та невизначеність, що існувала дотепер. Незрозуміло лише, чому слова піваркуш, півколо, півкуля, півоберт, півовал віднесено до таких що «не виражають значення половини» [1, с. 52];

в) подивугідною є новація щодо написання слова священ(н)ик з двома н за взірцем російської мови. Адже подібними до цього слова за моделлю творення є не письменник, як вказано в Право-писі [1, с. 35], а хрещеник, помазаник тощо, бо походять ці слова не від прикметників, а від дієслів та відповідних дієприкметників.

До другої групи слів, де дозволено «орфографічну варіантність» (завважмо, що не орто-графічну), віднесено написання слів, що давно є предметом тривалих дискусій. Зокрема, це

а) іншомовні імена та прізвища зі звуком [g] [1, с. 156]: (Гегель/Геґель, Лагранж/Лаґранж, Гальвані/Ґальвані, Гіб)б)с/Ґіб(б)с, Шредингер/Шрединґер);

б) буквосполука au у словах латинського та грецького походження [1, с. 162] (аудиторія/авди-торія, лавреат/лауреат, фауна/фавна);

в) буквосполуку th у словах грецького походження (мабуть, ідеться про грецьку літеру θ) реко-мендовано передавати буквою т (бібліотека, ортопедія, ортодокс, теорія), але у словах, «узвичаєних в українській нові з ф», можлива варіантність (кафедра/катедра, ефір/етер, міфологія/мітологія) [1, с. 156];

г) дуже добре (хоча цього недостатньо), що дозволено варіантні форми родового відмінка іменників на -ть після приголосного (радости, властивости, (не)скінченности), а також слів крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси [1, с. 128].

Шкода, що Правописна комісія не наважилася замість невизначеної варіантности запровадити норми, що їх давно пропонують і мовознавці, і фахівці з різних галузей науки, зокрема терміно-знавці. Мало того, варто завважити, що в тексті Правопису жодних варіантів не вжито (кафедра, Піфагор тощо). Зокрема, скрізь фігурує безваріантна орфографія попри наявність того самого префікса, що у наведених серед прикладів словах ортопедія та ортодокс.

Розгляньмо тепер зміни, що їх Інститут мовознавства не вважає основними, а також ті місця, де змін нема, хоча запровадити їх було б треба.

1.  Окремий, але важливий для наукової літератури приклад. Слово стаття у родовому відмінку множини запропоновано писати з одним т [1, с. 36]. Навіщо створювати невизначеність? У реченні «науковці аналізували зразки різних статей» – це про статі чи про статті?

2.  У розділі про правопис префіксів [1, с. 38] бачимо, що в усіх словах крім богословських термінів належить уживати префікс архі-. Далі читаємо, що «Уживання голосного и в префіксі анти- та голосного і в префіксі квазі- не підпадає під правила вживання голосних и, і в загальних назвах іншомовного походження». Ще далі [1, с. 49] бачимо таке: «У компонентах максі-, міді- кінцевий і в позиції перед приголосним наступного слова не переходить в и: максімода, максісукня, мідімода, мідіспідниця». Щодо префіксів деци- та санти- окремого правила немає, але в тексті фігурують дециметр та сантиметр [1, с. 93]. Можна здогадатися, що належить писати дециом, сантиампер тощо (чи це не так?). Постає природне питання: чому деякі префікси зберігають и, а інші ні? Чому не запровадити однакове написання всіх зазначених префіксів із кінцевим и і перед голосними, і перед приголосними й таким чином уникнути проблем, що постають, коли треба писати терміни, що в Правописі не фігурують. Надто це стосується префікса квази-/квазі-, що є дуже продуктив-ним у науковій термінології й рідковживаним у загальній літературній мові.

3.  Дуже нечітко сформульовано правило, що з дефісом треба писати «складні прикметники, основи яких означають … відтінки кольорів або поєднання кількох кольорів в одному предметі: блакитно-синій, жовто-блакитний, жовтувато-рожевий, молочно-білий, сіро-голубий, сліпучо-бíлий, темно-зелений, червоно-зелено-синій, але: жовтогарячий, червоногарячий (окремі кольори)» [1, с. 60]. Що таке окремий колір? Значно простіше (і зрозуміліше, логічніше) було би писати разом назву одного кольору з усіма відтінками (синьозелений відтінок, темнозелена фарба) і з дефісом — наявність кількох кольорів у одному предметі (синьо-зелена тканина, що має фраґменти синього та зеленого кольору, червоно-зелено-синій вітраж, що містить елементи з червоного, зеленого та синього скла).

4.  Без змін залишилося правило писати з малої букви присвійні прикметники, утворені від власних особових назв, «якщо вони входять до складу стійких фразеологічних сполучень або наукових термінів» [1, с. 77]. Серед прикладів фігурують архімедова спіраль, піфагорова теорема. Постає питання, чому спіраль, що її першим дослідив Архімед (інша назва – спіраль Архімеда), та теорема, що її довів Пітагор/Піфагор (теорема Пітагора/Піфагора), мають фігурувати в літературі інакше, ніж, скажімо, Малишкова метафора чи Грінченків словник [1, с. 76]? (Завважмо, що Піфагор фігурує в старому написанні, без варіантів). Це сполуки, що вказують на ім’я автора наукового вина-ходу чи літературного твору, аналогія тут очевидна. Чомусь імена науковців, наявні у сполуках із присвійними прикметниками, втрачають велику літеру. Словосполуки типу Лапласове рівняння, Айнштайнова теорія та Банахова алґебра сутнісно нічим не відрізняються від сполук Шевченкова поема, Тичинине слово чи Єрмоленкова стаття. Цей пункт треба прибрати, тоді буде чітко зрозуміло, що у сполуках із присвійними прикметниками, утвореними від імен чи прізвищ авторів, відповідні прикметники треба писати з великої літери. До речі, чому Правопис рекомендує писати авгієві стайні, ахіллесова п’ята, гордіїв вузол, дамоклів меч, прокрустове ложе, юдині срібняки [1, с. 77], але Зевсова колісниця [1, с. 76]?

5.  Розділ про написання назв рослин [1, с. 89] суперечливий і незрозумілий. Доцільність відмінного написання назв сортів рослин у неспеціальних текстах та спеціальній літературі жодним чином не обґрунтовано. До того ж постає питання, чи є спеціальним чи неспеціальним текстом, скажімо, журналістський репортаж про відвідини виставки квітів чи опис ботанічного саду в турис-тичному путівнику. Мало того, неспеціальний текст (наприклад у художній літературі) може містити цитату зі спеціального, тоді взагалі постає суперечність між двома правилами написання тих самих назв у одному тексті.

6.  У розділі про відмінювання термінних іменників, зокрема ІІ відміни, [1, с. 112–118] панує семантичний хаос і спотворювання сенсів термінів. Як відрізнити терміни іншомовного походження, що «позначають предмети, структурні елементи, геометричні тіла та їхні частини, математичні, лінгвістичні поняття» від «назв наукових понять», «назв просторових понять та їхніх різновидів» чи «назв процесів, станів, властивостей, … загальних понять»? Чому виокремлено саме математичні та лінгвістичні поняття й чим вони відрізняються від інших наукових понять? Трохи далі фігурують «назви філософських, літературознавчих та інших наукових понять» і «конкретні іменники-терміни». В чім відмінність між ними? І що означає пункт про «інші наукові поняття»? А як щодо понять, спільних для кількох наук? У пункті, що містить розпливчасту сполуку «технічні реалії», не наведено жодного прикладу іменника, що підпадав би під таку класифікацію. Як розуміти, що треба писати «звуку (але як термін звука)», а трохи далі «звука (термін) — звуку (процес)». Адже слово звук завжди, зокрема в загальновживаній мові, є терміном на позначення певних процесів і є предметом досліджування науки акустики. Можна лише здогадуватися, що мовознавці хочуть виокремити відмінювання лінгвістичного терміна. Тоді так і варто було зазначити. Чому атом та кварк фігурують серед елементів структури, ідеал та імпульс серед назв «процесів, станів, властивостей»? Що означає «елемента (конкретне) — елементу (абстрактне)», «терміна (слово) — терміну (строк)», «стана (технічний термін) — стану (музичний та ін. термін)»? Зокрема, чи є елемент будови чи елемент структури конкретним чи абстрактним поняттям, і як відмінювати слово стан у сполуках фізичний стан чи збуджений/незбуджений стан? Дістати з цього розділу конкретну пораду, як відмінювати те чи те слово, дуже важко, якщо взагалі можливо.

7.  Розділ ІІІ, де йдеться про слова іншомовного походження, містить найбільше суперечливих та половинчастих тверджень. Крім уже зазначених змін, що їх Інститут мовознавства вважає основ-ними, завважмо таке:

а) у підрозділі про кінцеві буквосполуки -dr, -tr [1, с. 157] не подано жодного прикладу, де оригінали (принаймні, англійською мовою) містили б такі кінцеві сполуки;

б) підрозділ про подвоєння букв на позначення приголосних у власних назвах [1, с. 158] є дуже сумнівним, а словосполука «переважно зберігаємо» спричиняє невизначеність, позаяк у більшості мов (крім італійської між двома голосними та естонської) подвоєні приголосні не вимовляють, тому зберігати подвоєння в українській мові, де воно все одно не звучатиме, недоцільно;

в) позитивним є правило про передавання у власних іменах буквосполуки ck без подвоєння літери к (Бекер [Becker]) [1, с. 158]. На жаль, забуто про аналогічну сполуку qk. Гадаю, ми можемо зекстраполювати це правило й писати, зокрема, Бекерель [Becquerel] попри те, що в попередньому пункті на цій самій сторінці це прізвище подано з двома к (на жаль, ще й як ілюстрацію до дуже сумнівного правила, див. наступний абзац);

г) пункт про відмінне написання власних назв та термінів, що від них походять (із подвоєнням чи без) [1, с. 158], суперечить самому принципові називання термінів на честь видатних науковців та винахідників і засадничому правилу, що його дотримуються науковці цілого світу: терміни, що походять від прізвищ, треба писати так само, як прізвища. Навіть у короткому переліку прикладів, поданому в цьому пункті, бачимо невідповідність до правил, запропонованих у Правописі, зокрема, втрату літери ґ у прізвищі Gauss.

Отже, висновок: нова редакція Правопису, попри деякі несміливі й половинчасті кроки вперед, не розв’язує багатьох проблем, що їх самотужки доведеться розв’язувати науковцям та словникарям. Усупереч наміру усталити правопис на тривалий час, дискусія триватиме доти, доки правила напи-сання українських слів не будуть зрозумілими, логічними та обґрунтованими. Як писав видатний науковець Модест Левицький рівно сто років тому [3] «Паки й паки».

1. Український правопис. Київ : Наукова думка, 2019. 392 с. 2. Український правопис. Проєкт найновішої редакції. Київ : Наук. думка, 1999. 340 с. 3. Левицький Модест. Паки й паки (Про нашу літературну мову). Київ-Відень : Наша воля, 1920. 42 с.