81'342:81'271:811.161.2 (091)

Олена Южакова

Одеська національна академія харчових технологій

ЗНАЧИНА МОВОЗНАВЧОЇ ПРАЦІ СВЯТОСЛАВА КАРАВАНСЬКОГО «СЕКРЕТИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ»

© Южакова О. І., 2020

Стаття присвячена аналізу праці науковця-мовознавця Святослава Караванського «Секрети української мови», на підставі якої описано методи спотворення норм української мови в царинах фонетики, лексикології, фразеології, словотвору, морфології, синтакси, ортографії; як і в праці автора, особливу увагу звернено на лексичні та лексико-стилістичні порушення, а також ґрунтовно висвітлено проблеми перекладання російських дієприкметників українською мовою, крім того, вказано значину шляхів долання наслідків радянських лінгвоцидних експериментів для сьогодення.

Ключові слова: українська мова, калька, калькування, лексема, наголос, запозика, керування, сема, домінантна сема.

The article deals with the analysis of the study “Secrets of the Ukrainian Language” (“Sekrety Ukraiinskoi Movy”) by the linguist Sviatoslav Karavanskyi and uses it as the basis for the description of the role models and methods to distort the Ukrainian language standards in the domains of phonetics, lexicology, phraseology, word-construction, morphology, syntax and spelling. It places emphasis on the lexical and lexical and stylistic violations as well as covers the problems of Russian participles translation into the Ukrainian language in detail. It also points out the ways to overcome currently the effects of linguocide experiments carried out in the Soviet period.

Keywords: Ukrainian language, calque, loan translation, lexeme, stress, loanword, government, seme, dominant seme.

Вступ. Ім’я Святослава Караванського мало відомо широкому загалові в Україні, а втім, значину та актуальність його мовознавчих розвідок, словників, написаних у річищі долання в українській мові її радянського, упослідженого варіянту, звільнення української мови від штучних нашарувань минулого, складно переоцінити. Для дослідження взято ґрунтовну монографію С. Караванського «Секрети української мови», сутність головних питань якої насмілюємося висвітлити в межах однієї статті.

Щодо публікацій, у роботі спираємося на власні праці («Російсько-український словник складної лексики» Святослава Караванського як етап на шляху до національного відродження» [9], «Спотворювання орфоепічних та акцентуаційних норм української мови як шлях до її суржикізації (на підставі мовознавчих праць С. Караванського) [11], «Порушення словотвірних, морфонологічних та морфологічних норм української мови (на підставі праць С. Караванського) [10]), оприлюднені в попередні роки.

Мета статті – розглянути основні проблеми монографії «Секрети української мови», оскільки в ній описано чи не найважливіші болючі питання, що виникли внаслідок ганебної мовної асиміляторської політики Росії для упослідження української мови, в усій вертикалі мовознавчих розділів, завдання висвітлити методи такої політики на рівні фонетики, словотвору, лексики, морфології, синтакси (побіжно ортографії та стилістики). Об’єкт дослідження – мовознавча праця С. Караванського «Секрети української мови», предмет – системні зміни в українській мові, що сталися після 1933 року, тобто по завершенні т. зв. періоду «золотого десятиріччя» її розвитку (1921–1933 рр.).

Матеріял для статті є зазначена вже праця науковця, зміст якої опрацьовано методами спостереження, аналізу, синтезу, а також описового методу й методів компонентного та дистрибутивного аналізу. Наукову новизну становить власна інтерпретація поглядів науковця щодо розбалансування мовних норм на всіх системних рівнях. Теоретична цінність праці – поглибити знання про сучасні процеси, які відбуваються в українській мові, і про ті, що віддалені в часі. Практична цінність у тому, що стаття сприятиме популяризації українського слова, пізнанню його невичерпних потенційних можливостей.

Виклад основного матеріялу й обґрунтування результатів дослідження. Як відомо, на підставі радянської доктрини про наближення всіх мов народів, що мешкали на обширах СРСР, до російської, українську мову як слов’янську, а отже таку, на котрій таку політику було легше провадити внаслідок її належности до однієї мовної групи, нищили на всіх системних рівнях, починаючи з фонетичного, який у лінгвістиці вважають засадничим. З-поміж радикальних змін у царині фонетики варто виокремити такі, як вилучення звука й літери ґ (було ґолф, після 1933 р. стало голф [6, с. 197]), а також літери «г» на початку слова перед голосівками (гієрархія, гієрогліф [6, с. 113]), що властиво для говірок західного Полісся; усунення звукосполуки ав (авдиторія, авул, авдієнція), невмотивованість уставлених звука й літери ф замісць т, що виникли на місці грецької тети (було анатема, стало анафема), опущення -е- у запозиках на -ter (бургомістер), передавання грецького й латинського h як х (було Гельсінкі, Гофман, стало Хельсінкі, Хофман [6, с. 197]).

Науковець звертає увагу на зміни у вимові й у написанні, тобто у фонетиці та ортографії (було Басарабія, сантименти, салітра, сарна [6, с. 51], бенкет, мариво [6, с. 71–72], стало Бесарабія, сентименти, селітра, серна [6, с. 51], банкет, марево [6, с. 71–72], до речі, лише Правопис-2019 повернув питому форму лексемі мариво [8, с. 35]), на ігнорування позначення м’яких і твердих приголосних у словниках, наприклад, відсутність знаків м’якости після с у слові спів ([сʹпʹў]) і твердости з у слові злости [злóсʹтʹі] [6, с. 12] (детальніше про це у праці авторки [11, с. 193–202]), на введене твердомовлення (було лямпа, стало лампа [6, с. 114]), а також твердомовлення низки прикметників м’якої групи, що затверджено у правописі Кагановича-Постишева, тобто у Правописі-33 (було додатній, дружній, західній, народний і народній, сухопутній, східній, трикутній; стало додатний, дружний (одностайний) і дружній (приязний), західний, народний, сухопутний, східний, трикутний [6, с. 13], оскільки «українській мові притаманніший м’який варіант» [6, с. 13]. Воднораз мовознавець зазначає, що українські шиплячі є твердими (ганчар, чути, чуприна [6, с. 14]), за винятком, коли вони утворюють склад зі звуком і. Сучасний погляд на проблему твердости-м’якости шиплячих визнає наявність напівпом’якшених шиплячих перед голосівками [а], [у] (жовчю, харчю, нехворощю [1, с. 30–31]). Утім, окремі положини праці складно оцінити з позицій сьогодення: ідеться про вимову на взір яшний, сердешний (у всіх значинах), смашний, молошний, місяшний… [6, с. 15].

До того ж, звернено увагу на порушення наголосів [11], що розмиває самобутність українського слова. Насамперед згадаймо, що в українській мові словесний наголос вільний, проте можна простежити певну тенденцію, оскільки, на погляд науковця, у трискладових і довших словах він часто-густо дактилічний, тобто закцентовано третій склад від кінця слова (мóвчанка, пасóвисько, пискóтнява, вéсело [6, с. 23–25, 27–28], бáнтина, гáрматень, зáв’язка, зáглушка, кúдання, кúдати, серéдинний, а також кóвзанка, кóпанка, крáшанка, пúсанка, рýбанка, схóванка, чúтанка [6, с. 165], Грúнченко [6, с. 39], попри те, що Шевчéнко [6, с. 40]). С. Караванський пропонує в певних словах згідно з масовою вимовою подавати подвійний (завдáння́, плéскáти) і навіть потрійний наголос (ýбрáння́ [6, с. 35]), в іменниках жіночого роду множини наголошувати останній склад (панí, торбú, вишнí, молитвú [6, с. 25–26]), у дієприкметниках із суфіксом -н- ставити чоловічий наголос на -нúй (відчутнúй, заготівнúй [6, с. 33]), наголошувати здрібнілі прикметники на склад -éньк- (втішнéнький, жалюгіднéнький [6, с. 33]), у складних словах типу машинóпис акцентувати інтерфікс -о-, взоруючись на рукóпис, правóпис, літóпис, часóпис [6, с. 36] та, зокрема на Шевченкову «Рукóписну азбуку» (у слові рукóписну Великий Кобзар подає наголос на -о- [6, с. 37]), а також зберігати такий акцент і в похідних прикметниках (машинóписний…). Також С. Караванський подає акцентуацію слів, де найчастіше трапляються помилки, а саме: ні за я́кі (акцент на я), ні в я́кому разі (те саме), один по óдному, всіх до óдного, але ні на однóму вечорі, під однúм дахом [6, с. 163], а також гараздú, негараздú, крицéвий, нáвпіл, перéкрій, терéн (як місцевість), стежá, джерело шýмів, дугогáсний, кінцéвий і кінцьовúй, світлозбíрний, стúсливість, теплотвíрний… [6, с. 164–165].

Звертаючись до читача із закликом відродити мовні «родовища», науковець зауважує на занедбаність певних фонетичних явищ, властивих мові, а саме: на помилки в історичних чергуваннях (було безвіддя – накинуто безводдя [6, с. 111], було батОгом, грабарЕм, КобзарЕм, ШЕВцева повість, ГригОра (Тютюнника) стало батІгом, грабарОм, КобзарОм, ШВЕцева повість, ГригІра (Тютюнника) [6, с. 239–240]), на неточности у спрощенні приголосних (мистець – митця, проте не мистця [6, с. 30–31]) тощо.

Він виокремлює закон милозвучности як одну з головних засад у фонетичному організуванні української мови, наголошує на особливій ритміці українського речення, що випливає із закону милозвучности, тому молодих уводять в закон, та не молодих уводять у закон, що утруднює вимову [6, с. 11]. Науковець уважає коректними форми у вікні, в озері, з братом, із сестрою, зібраний в кулак, промова у церкві, починає ущухати, зішкрябати, зіщулювати, зіщипувати, зіпхнути, проте не зштовхнути (тут, на його думку, мають переважати дієслова з префіксами від-, під-, на-, за- (відштовхувати, підштовхувати…), і то кращий варіянт – зіткнутися [6, с. 159–160]; він зазначає, що від іменника горище відіменниковий прикметник не горищний, а горишній (з -и-, на його пропонову), оскільки ще у словнику Б. Грінченка читаємо горішнє вікно [6, с. 162–163].

За Караванським, через незручність вимови можна й відступити від правил милозвучности, приміром, розкошелюб, та не розкошолюб (де натрапляємо на три -о-), оскільки не СічОслав і В’ячОслав, а СічЕслав і В’ячЕслав. До того ж в Україні не вживають бачачись (поспіль два -ч-), а лише бачившись…; не правду казавши, а правду кажучи; не хотячи, ставлячи, а хотівши, ставивши [6, с. 161], оскільки вжиті слова і словосполуки не спотворюють звукової гармонії. Для мовознавця ритмічність речення полягає у «притертості» слів у парі, тому з того всього ми посварились [6, с. 11], тобто вживаємо спочатку вказівний, а відтак означальний займенники. І, удаючись до проблем інтерпретації, російську словосполуку солнце, воздух и вода перекладаємо як сонце, вода й повітря [6, с. 166], та не сонце, повітря і вода; латинський вислів аd astra per aspera перекладаємо в такий спосіб, щоб слова відбивали ритміку українського речення – до зір крізь тéрня [6, с. 170].

Отже, у царині фонетики після 1933 р. з української мови було вилучено літеру й відповідний звук (ґ), а також вилучено такі букви та звуки, яких не було в російських еквівалентах; в українських словах припинили позначати м’які та тверді приголосні, унаслідок чого виникло накинуте твердомовлення; змінено наголоси у словах, що не збігалися з наголосами російських рівнозначників; зігноровано певні фонетичні закони (чергування голосівок, спрощення у групах приголосних…); порушено закон милозвучности, зокрема спотворено унікальну ритмомелодику українського речення. Названі методи свідчать про планомірне нищення української фонетичної системи, і то вихід із такої ситуації науковець бачить у скасуванні впроваджених змін, які суперечать вільному розвиткові мови.

Рівень лексикології

Характеризуючи викривлення на рівні лексикології, науковець зафіксував, що в цій галузі їх можна назвати масштабними, тобто найбільшими. Почнімо зі слів, безпідставно взятих з російської мови, приміром, лексема община нема жодних коренів в українській мові [6, с. 185]; росіянізм незрозсудливий заступив собою українські слова нерозумний, безголовий, необдуманий, безоглядний, відчайдушний, до того ж уведено невластиве мові безрозсудство, що, до речі, і наразі фіксує ВТССУМ [2, с. 778]; замісць стрімголов, нестримно, прожогом, гінко, шпарко, стрілою, кулею, каменем, уживають стрімко і стрімливо, які українець розуміє лише через російську «стремительно», проте не лексема стрімко, а лише нестримно «створює певний образ у ментальному світі українця» [6, с. 79]; український Великий Віз став Великою Ведмедицею [6, с. 111], вакації – канікулами, виторг – виручкою [6, с. 113], тубілець замінено на абориген, кружґанок – на галерею, зародок – на ембріон, підсоння – на клімат, засаду – на принцип [6, с. 57]; оливо стало позначати рос. олово, а лексему цина (Sn) вилучили з обігу [6, с. 137], попри те що в І. Котляревського фіксуємо «циновий ґудзь» [6, с. 138]. Якщо ж поспіль траплялися два українські синоніми, то радянські мовознавці залишали ближчий до російської мови, тобто пелюшки, та не сповиток, погіршуватися, та не гіршати, чернігівчанин, та не черніговець [6, с. 82].

Численні слова змінили свій семантичний склад після 1933 р., приміром, лексема овочі стала позначати «городину» (раніше «плоди»), протяжний уживали на позначення «з протягом» (було «тривалий»), удачливий став «щасливим» (раніше означав «талановитий»)… [6, с. 83]. «Так зникав з української мови її самобутній кольорит» [6, с. 84], унаслідок чого сотні питомих українських слів зникли з ужитку, оскільки їх жорстоко «виполювано» в літературній і народній мові [6, с. 84]). Боронячи лексичні скарби української мови, С. Караванський наводить літературні та живомовні «варіянти» синонімів надзвичайний обід (блискучий, особливий, першорядний, фантастичний, королівський, знаменитий, напрочуд ладний, розкішний, царський…), оскільки «образна лексика – невичерпне джерело збагачення української мови» [6, с. 68].

Список слів, що зникли або «стратили» свою значину сягає нескінченности, отже, у праці подаємо лише окремі приклади таких слів, а саме: у семантичному складі лексеми вредний утрачено домінантну сему «капосний»; у лексемі конечно це стосується семантичної домінанти «неодмінно, конче»; у лексемі опускати – домінантної семи «залишати»; у семному складі лексем пішохід, получати, плохий, понімати, шумний штучно змінено інтенсіонал, унаслідок чого пішохід став означати не «тротуар», а «пішоходця», дієслово получати, що раніше вживали на познаку «єднати», вилучили з обігу через схожість із російським получать, плохий стали вживати не як «смирний, полохливий», а як «поганий», значину дієслова понімати (раніше «поймати, охоплювати») обернули на «розуміти», шумнúй, що означав «який піниться», став синонімом гучного й галасливого… [6, с. 50]. Лексему обділяти («Як таки можна таким маленьким кусочком та всю вашу громаду обділити?» Г. Квітка-Основ’яненко), замісць «наділяти», «обдаровувати», стали вживати із значиною, схожою до російської лексеми обделять – «дати менше, ніж іншим» або «зовсім нічого не дати під час дільби» [6, с. 81].

Крім того, деякі українські форми штучно підроблювано під російські, і приклади таких спотворень численні, як-то: вслухатися в що (було дослухатися до чого), духовний (було духóвий), щотижневик (було тижневик), незбивний (було непозбутній), обрадувати (було врадувати), співпадати (було збігатися) [6, с. 83], лижви ставали «лижами» (означало «ковзанці»), знаменитий став означати «славетний» (було «чудовий»), (замісць «Знаменитої сімки» (оскільки знаменитий – рос. великолепный), упровадили «Чудову сімку», та лексему славетний (майже) не вживають). Іноді до дієслів додавали зворотну частку -ся, вислідом чого стало утворення невластивих українській мові сполук море хвилюється, замісць море хвилює, вино піниться, замісць вино пінить, дорогою після 1933 р. можна було лише котитися, раніше – котити дорогою [6, с. 51].

Слова, які радянські мовознавці не могли або не хотіли змінювати, оголошували «діялектизмами»… та вилучали з обігу. Науковець зауважує, що в українських пам’ятках деякі слова трапляються у двох варіянтах, а саме: доглéдіти і доглядіти, наглéдіти і наглядіти, підглéдіти і підглядіти, розглéдіти і розглядіти, проте у словниках, оприлюднених після 1933 року, слова з наголошеним -е- позначені як діялектні [6, с. 75]. Так політика «наближення мов», доводить С. Караванський, вельми збіднила лексичний склад української мови [6, с. 86].

Кількість неправильно вжитих слів, словосполук-висловів, фразеологізмів у монографії численна; щоб докладно опрацювати такий матеріял, треба хіба що переписати всю працю нашого славетного земляка; він же закликає нас думати над кожним словом, оскільки не безоплатно, а безплатно (як безкорисно, безвідмовно [6, с. 196]), не чиновник, а урядовець, не благополуччя, а добробут [6, с. 191], не управляти, а керувати, урядувати, оскільки управляти – це «вставляти, вмонтовувати, закінчувати роботи», що зафіксовано у словнику Б. Грінченка [6, с. 192]. Правильне вживання сприяє відродженню мови, тому особисто, та не одноособово, шпитальна служба, та не лікарняна [6, с. 193], маю/мушу поїхати, проте не повинний поїхати, годі уявити, помилково немислимо уявити [6, с. 84–85], завод і далі працює, неправильно завод продовжує працювати [6, с. 88].

Аналізуючи текст статей Конституції України, науковець зауважує, що ст. 34 ґарантує право «на вільне поширення поглядів», та не на «вираження», у ст. 36 ідеться про «вияв політичної волі громадян» (знов-таки неправильно – «вираження») [6, с. 195]. Науковець ретельно відокремлює мовне зерня від плевели, вказує, де неоковирне «язичіє» заступає українську мову. Отже, де пахло порохом, тепер ужито словосполуку вибухонебезпечна ситуація (доречно – передвибухова ситуація або вибухова), де раніше ставали до праці, тепер розпочинають працю [6, с. 52–53], де раніше вживали коріння або корені, джерела, тепер застосовують невиправдану в такій значині лексему витоки [6, с. 53]. У розділі «Чи можна позичити душу» [6, с. 236–239] науковець подає численні приклади неправильно вжитих фразеологізмів, перекладених методом бездумного калькування, приміром, курчат восени лічать, замісць скажеш гоп, як перескочиш; на бідного Макара всі шишки летять, замісць на похиле дерево кози скачуть; у сімох няньок дитина без догляду, замісць сто баб – сто рад, а дитя без пупа; де борошно, там і порошно, замісць ліс валять – тріски летять; шити-білити – завтра Великдень, замісць на лови їхати – собак годувати… Звідси випливає його висновок про те, що «наявні словники великою мірою причетні до переродження української душі» [6, с. 238–239].

Науковець обурюється незнанням стилістичних відтінків української мови, він впевнений, що беззастережне калькування і гіперпуризм однаково знижують якість українського тексту. Так, він стверджує, що дієслова у формі майбутнього (складного) часу недоконаного виду можуть нищити ритмомелодику тексту, і простежує це у словосполуках ці операції відпрацьовуватимуться, довкілля нейтралізовуватиме, незгоди підштовхуватимуть, проте життєздатні форми найкоротші, отже, ці операції буде відпрацьовано, довкілля знейтралізує, незгоди штовхатимуть, через те, що мова має бути конкурентноздатною [6, с. 155].

Науковець наголошує на глибокому вивчанні автентичних українських конструкцій, які, крім того, що відповідали українській ментальності, були економними, стислими, напр., робити кінозйомку українською фільмувати, передавати факсом – факсувати, цегельний завод – цегельня, рухові вправи – руханка, місце перебування – óсідок, впадати в дитинство – дитиніти, підбивати підсумки – підсумовувати, почуття власної гідности – самоповага… Невдалі кальки, за його порадою, треба замінювати доречними, питомими лексемами і словосполуками, приміром, кальку різноколірний – питомими синонімами барвистий, строкатий; судове провадження – судочинством; сплячу красуню – приспаною красунею; державостановлення – розбудовою держави… [6, с. 45–46]. С. Караванський із болем констатує, що «українську мову в УССР підмінено штучним офіційним язичієм, де українські форми скопійовано з російських, без огляду на мовні особливості й закони нашої мови, без огляду на милозвучність», що «узалежнює нашу мову від іншої» та обертає її на неоковирний суржик [6, с. 45], не кажучи вже про те, що копія завжди гірша за оригінал.

Отже, на рівні лексикології нищення української мови було здійснено через безпідставне впровадження в українську мову російських слів (питомі лексеми вилучено з обігу та оголошено «націоналістичними»); поширена в українській мові синонімія спричинила з-поміж радянських мовознавців однозначний вибір: у словниках залишали слово, що мало форму, ближчу до російської мови; якщо форми українського і російського слова були схожі, а семантичний склад різний, змінювали або весь інтенсіонал української лексеми, долучаючи його до інтенсіоналу російської, або окремі домінантні семи; певну частину української лексики грубо підроблювано під російську; за радянський період калькування з російської стало безпрецедентним, шкодив і гіперпуризм. Таке мовне каліцтво готувало українську спільноту до висновку про другорядність і несамостійність української мови порівняно з російською.

А втім, за С. Караванським, треба відновлювати українське слово, яке має бути конкурентноздатним, легковимовним, милозвучним; лексичні одиниці не мають бути задовгими, вони мусять задоволяти смак мовця, легко «притиратися» з оточенням, мати узвичаєні наголоси.

Рівень словотвору

Як бачимо, вимога стислости до слова є однією з наріжних, тому автентична модель цілість, а не цілісність (остання лексема – це штучна, невиправдана калька [6, с. 52]). Науковець закликає «повернути» українську напівзабуту «незмірінь мовного океану», розробити «словесні поклади», дослухатися до «самобутньої тональности української мови» [6, с. 66].

З-поміж українських моделей він згадує нині непродуктивну конструкцію прикметника із суфіксом -ч-, який можна утворити від іменника (кровопивчий, підприємчий) та від дієслова (переборчий, перебудовчий, розрадчий) [6, с. 65–66]; ця модель, на його справедливу думку, може стати активною, оскільки лексеми із суфіксом -ч- милозвучні, стислі, зрозумілі (пор.: обслуговчий персонал та обслуговувальний ~, установча лекція та установлювальна ~…). Крім того, датчанин має стати данцем, а датський – данським [6, с. 75], через те що зрепресована модель Данія – данський – данець набагато простіша й доречніша від скопійованої датчанин – датський (пор.: Естонія – естонець – естонський, Еспанія – еспанець – еспанський, тепер Іспанія…).

Викривлено словотвірну модель (структурну схему, за якою утворено похідні) лексеми готовНість, а втім, добрий – добрість, нервовий – нервовість, слоновий – слоновість, тому готовий – готовість [6, с. 73]. Те саме стосується до слова кухОнний, яке витіснило українське кухЕнний, попри те що злидні – злиденний, пісня – пісенний, плісня – плісенний… [6, с. 74]. Науковець констатує, що скалічено словотвірну конструкцію лексеми костЕл, який став костьолом, однак жодна пам’ятка до його словотворчого «перевтілення» не зафіксувала костьольний, костьольник, навпаки, зареєстровано костельний, костельник [6, с. 73].

Подано чимало прикладів таких порушень. Так, Лубні та Броварі обернулися на Лубни і Бровари [6, с. 75], що не відповідає нормам словотвору української мови; латинські слова із флексією -ium (collegium, praesidium, sanatorium, seminarium) мали перекладати українською із флексією -я (колегія, президія, семінарія), проте санаторій, за авторами Правопису-33, які взорувались на російську мову, став винятком із цього правила [6, с. 75]. Зникли самобутні моделі словотвору на позначення схожости із суфіксами -уват- (порошкуватий), -аст-, -ат- (цибулястий, хрестатий (хрещатий), лапатий [6, с. 83]) тощо, а також на взір цибулі, як цибуля, у формі цибулі, попри те що треба їх відновити й водночас позбутися, де можна, накинутих «мовних динозаврів» із частинами ‑подібний, -видний – порошкоподібний, цибулиноподібний, хрестоподібний, хрестовидний… [6, с. 109–110], які, на жаль, і досі «узаконює» Правопис-2019 (короткогрушоподібний, округлояйцеподібний) [8, с. 53], а проте, на наш погляд, доречніші короткогрушуватий, округлояйцюватий. І врешті, треба відновити модель лексеми передягатися (пор.: перезуватися, перебиратися), вилучивши другий додатковий префікс -о- (пере-Одягатися) [6, с. 75].

Автор монографії звертає увагу на спотворену модель прикметника, похідного від назви міста, зокрема Рівного. Інакше кажучи, було рівенський, а стало рівненський [6, с. 30–31], хоч відомо: «якщо топонім закінчується на -н- після голосівки (*-ьн-), то прикметник утворюють за допомогою суфікса -ський (*-ьск), при цьому звук [ь] в -ьск- занепадає як слабкий, а в -ьн- перетворюється на [е] як сильний, отже, Рівне – рівенський (рівьн+ьский – рівенсʹкий)» [4, с. 106].

Отже, на рівні словотвору спостерігаємо невживання і/або перекручування питомих українських моделей та обертання їх на російські. Наголошуючи на вимогах до словотворчости, крім зазначеного вище, мовознавець підкреслює, що лексика «має творитися на підставі українського словотвору», оскільки не можна усувати з ужитку вже наявні українські форми [6, с. 266], – це руйнує мову. (Деякі вилучені словотвірні моделі розглянуто далі).

Рівень морфології

Численні порушення в царині морфології складно описати в одній статті, тому перелічимо лише окремі найпоширеніші перекрути, напр.: уживання авіАлінія замісць авіОлінії, оскільки -а- інтерфіксом в українській мові майже не буває, пор.: пневмопошта, гідропрес [6, с. 73]; неправомірне змінення роду іменників на взір генезис, кризис, тезис (було генеза, криза, теза [6, с. 113–115]); «смерть через подобу» частки то, яку писали окремо (галузь морфології та ортографії), приміром, «Якби то нам жениха» (Панас Мирний) [6, с. 79]; безглузде додавання дієслів-дублетів недоконаного виду, скопійованих із російської, до вже наявних у мові коротших форм (так з’явилося «двовладдя» дієслів із суфіксами -ува- (-юва-), та -а-, приміром, розтягувати, витягувати, притягувати, затягувати поряд із розтягати, витягати, притягати, затягати [6, с. 52]) (галузь морфології та словотвору); винищення іменників на познаку дії та наслідку дії (будування, вінчáння, поважáння, приміщáння, пристосувáння (дія) – будóвання, вíнчання, повáжання, примíщення, пристосóвання (наслідок дії); слова на познаку результату дії із суфіксом -óванн-я (асигнóвання, шифрóвання, татуйóвання) вилучено з обігу загалом, натомісць упроваджено асигновка, шифровка, татуїровка [6, с. 59–62], тобто дію і наслідок дії стало позначати одне слово, і то запозичене з російської мови (галузь морфології та словотвору); змінено закінчення іменників чоловічого роду в родовому відмінкові (було – з Парижу, з Лондону, з Петербургу…, після 1933 р. стало – з Парижа, з Лондона, з Петербурга [6, с. 52]), те саме виразка шлунку, флексію якого замінили на -а (шлунка) [6, с. 162].

Безперечною заслугою С. Караванського вважаємо обґрунтування неоковирности численних моделей, що виникли під час перекладання російських дієприкметників українською мовою, які на українському ґрунті мали вигляд безвідповідальної карикатурної кальки (рівень морфології та словотвору), як-то: освіжаючий, надихаючий, нерозкладуваний, який важко уявити…, замісць відсвіжущий, надихущий, нерозкладанний, неуявленний [6, с. 64] (до речі, Правопис-2019 фіксує форми на -ач-ий, -уч-ий на взірець виконуючий, зростаючий, працюючий як рідковживані, однак правильні [8, с. 147], що суперечить, на нашу думку, сутності української мови й водночас переконанням мовознавця).

На відміну від науковців В. Войналовича й В. Моргунюка [3], а також авторів підручника [7, с. 110–249], чиї погляди на систему перекладання таких форм описано у статтях авторки [9; 10], С. Караванського пропонує спиратися на засади, що здаються загалом доцільними й головне – порівняно легшими щодо положень у працях решти названих науковців. Він ділить увесь корпус російських дієприкметників на п’ять категорій (А. Активні дієприкметники теперішнього часу. Б. Зворотні активні дієприкметники теперішнього часу. В. Активні дієприкметники минулого часу. Г. Зворотні активні дієприкметники минулого часу. Ґ. Пасивні дієприкметники теперішнього часу) та до кожної з них подає варіянти перекладу, і то найбільше українських еквівалентів наводить до російських конструкцій на -ащий, -ущий (пункт А), пропонуючи 19 українських варіянтів, виражених (діє)прикметниками, іменниками, дієприслівниками або словосполуками.

У таких пáрах перша форма є неоковирною калькою з російської, або російським дієприкметником, друга форма – питомий український еквівалент, у якому афікси, частини композитів… вирізнено грубим шрифтом, а саме: (1) рос. випрохуючий – укр. жебрущий, зникаючий – зникомий (давній дієприкметник), прилягаючий – прилеглий (дієприкметник минулого часу); (2) вислизаючий – порський, засліплюючий – сліпучий, вимірюючий – вимірювальний, запам’ятовуючий – запам’ятовчий; (3) загрібаючий – загребистий, потрясаючий (ефект) – могутній (запридушний) ~, галопуюча (інфляція) – обвальна, нестримна, розтриножена ~ [6, с. 98], загрожуючий – загрозливий, агонизуючий – агонійний, спускаючий (прилад) – спусковий ~ [6, с. 99]; (4) ведучий – провідник, виконуючий – виконавець, измышляющий – мастак вигадувати, мастак на вигадки; (5) оточуючі слова – словесне оточення, рос. воздевающий руки – з простертими вгору руками, рос. беседующая пара – пара бесідників; (6) рос. возлагающий надежды на – з надіями на…; (7) рос. содействующий – щоб сприяти, рос. позорящий – ганебний для кого [6, с. 100]; (8) зростаючі ціни – щораз (чимраз, дедалі) вищі ціни; (9) рос. дарящий книжку – автор, радий подарувати книжку, рос. твердеющий уголь – вугілля, що коржавіє (схильне коржавіти вугілля) [6, с. 101], рос. изобилующая деталями статья – стаття, що деталізує подію, – сповнена деталями події стаття; (10) рос. наступающий полк – полк, що наступає, що спинився, або наступаючи, полк спинився; (11) рос. капризничающий – розвередований; (12) рос. несущее крыло – крило-носій [6, с. 102]; (13) рос. отныне действующий – відтеперішній; (14) рос. переносящий ток – струмоносний; (15) рос. отмирающий – напіввідмерлий; (16) рос. актуализирующий – що зберігає актуальність або і далі актуальний; (17) рос. стул, заменяющий трон, – стілець, що заміняє трон, або стілець замість трону; (18) рос. содержащий золото – що містить золото або із вмістом золота; (19) рос. преграждающий путь – що перегороджує шлях або як перепона на шляху [6, с. 103].

Для російських зворотних активних дієприкметників теперішнього часу (Б) запроновано сім українських варіянтів, переважно словосполук, як-то: побирающийся – жебрýщий; бьющийся – який б’ється – б’ючкúй; берегущийся – той, що бережеться – бережéнний; воспламеняющийся – що займається – займúстий; вращающийся в мире – хто обертається у світі – тертий у світі; видоизменяющийся – що змінює форму – щораз іншої форми; трущаяся поверхность – поверхня тертя [6, с. 104–105]. Російські активні дієприкметники минулого часу (В), за порадою науковця, маємо перекладати дієприкметниками минулого часу, або зворотами з такими дієприкметниками, або іменниками, напр.: истёкший год – минулий; восставший – той, хто повстав, повстанець; охладевший – прохололий; докричавшийся до хрипоты – захриплий від крику [6, с. 106]. Російські зворотні активні дієприкметники минулого часу (Г) звичайно перекладають українськими (діє)прикметниками із суфіксами -ован-, -н-, -л-, -лив-, іменниками і сполуками (зворотами і/або підрядною означальною частиною), як-то: рос. познававшийся – який пізнавався або пізнаний [6, с. 106]; примелькавшийся – що попометлявся в очах, набридлий, осточортілий; настрадавшийся – який натерпівся, довготерпеливий; потрескавшийся – який порепався, порепаний; загоревшийся – який загорівся, пойнятий вогнем; приблудившийся – який прибився, приблуда [6, с. 107]. І врешті, російські пасивні дієприкметники теперішнього часу мовознавець не радить заміняти, оскільки вони наявні в українській мові, приміром: выполняемый – виконуваний або той, що його виконують; продаваемый – продаваний або той, що його продають; конвертируемый – той, що його конвертують, конвертóвуваний (конвертýваний) (стисла форма), конвертабельний (варіянт стислої форми) [6, с. 107].

С. Караванський наполягає, що його розвідка неповна, тому радить – шукати варіянтні моделі, утворені на власномовному ґрунті, оминаючи кальки, як-то: (неправильно) передова, державодумаюча частина суспільства – (правильні варіянти) передова, державно зорієнтована частина суспільства – передова, державницька частина суспільства – передова, віддана державі частина суспільства – передова, здатна державно мислити частина суспільства – частина суспільства з передовим державним мисленням [6, с. 178]. Він подає численні питомі варіянти до полісемічних російських дієприкметників, так, діючий (калька з рос. действующий) – (питомі варіянти) чинний, активний, діяльний, дійовий, ефективний, в роботі, в дії, в ходý, в русі, на ходý [6, с. 118].

Отже, на рівні морфології автор монографії описує неправомірні парадигматичні перетворення, по-перше, це уподібнення роду українських іменників до російських у тому разі, якщо іменники різнилися лише родом, по-друге, – це винищення іменників на познаку дії та її наслідку, наявність яких і досі не визнано офіційно, по-третє, – необґрунтована заміна флексії певних іменників чоловічого роду в родовому відмінку. Крім того, науковець помічає й окремі порушини, приміром, запровід інтерфікса -а-, не притаманного українській мові, на місці -о-, ідентичне з російською написання частки то, яку в українській писали окремо до 1933 р., невиправдане додавання дієслів-дублетів недоконаного виду за моделлю російських дієслів. І врешті, С. Караванський подає численні питомі українські моделі, на підставі яких він радить перекладати російські дієприкметники українською мовою, уникаючи калькування, що є, на нашу думку, його найбільшою заслугою в розбудові царин морфології та словотвору.

Рівень синтакси

Часом складно відокремити морфологію від синтакси, синтаксу від лексики тощо, оскільки словосполуки можна аналізувати, даючи їм семантичну й синтаксову характеристики. А втім, як зазначає С. Караванський, рівночасне співіснування двох мов спричинило руйнацію української системи узгодження та керування слів, тому численні помилки на цій ділянці мови трапляються найчастіше, напр.: грати на скрипку на бандуру, на сопілку (це керування потребує іменника у знахідному відмінку), те саме цигикати на тромбон, бренькати на флейту, виняток становить сполука грати на роялі [6, с. 51, 89]. Однією з типових помилок у керуванні є одиниці відповідно до чого, навчатися чого, легковажити/нехтувати що, радіти з чого… [6, с. 89], а також шкодувати (чого? родовий відмінок) грошей (проте М. Коцюбинський уживає російське керування – шкодувати гроші [6, с. 142]); дієслово коштувати потребує також родового відмінка, отже, мене це дорого коштувало [6, с. 145]; дієслово зрадити – знахідного відмінка, проте не давального (пор.: «зрадив мене милий») [6, с. 143–144]; правильним є вживання прикметника подібний із родовим відмінком (до чого), проте не з давальним та знахідним – подібний чому або подібний на що… [6, с. 145–146] тощо.

С. Караванський звертає увагу на ще одну типову помилку – порушення прийменникового керування, що трапляється під час перекладання російських конструкцій, зокрема з прийменником по, якому він дає назву «закання» [6, с. 91–95]; у наших прикладах спочатку подано хибний варіянт, потім виправлений, а саме: за замовленням… – (правильно) на замовлення, на прохання, на пропозицію; різнитися за природою, дзвонити за телефоном – різнитися природою, дзвонити телефоном або на телефон; платити за рахунком або платити рахунок – оплатити рахунок, або платити по рахунку; вони за своєю суттю – вони своєю суттю…, вони по суті хто; за цими заходами ведеться облік – ці заходи реєструють; відомий за назвою – відомий з назви; дбав за службовим обов’язком – дбав з обов’язку служби; робив те, що належить за посадою… – робив те, що належало з обов’язку; панували за чергою… – панували по черзі; людина пізнається за обличчям – людина пізнається по обличчю, оскільки пізнати по халяві, по одежі, по голосу, по зросту.

Крім того, С. Караванський звертає увагу на складні для перекладання російські конструкції з по, приміром: подлежит оплате по предъявлению… – підлягає оплаті після подачі…; вход по предъявлению документа – на вході покажіть документ; по утверджению, по наблюдению, по свидетельству – як твердить, як спостережено, як свідчить; расследование по факту кражи – розслідування факту крадіжки; предписано по штату – передбачено штатом (по штату, у штаті); по своему потенциалу равно – своїм потенціялом дорівнює... Науковець підкреслює, що прийменник по в українській мові вживають із місцевим відмінком (по вулицях, по конях, по морях, по правах…, по хатах, по округах, по містах [6, с. 87, 92, 238]). На його думку, бездумне «закання» «змушує занедбувати свої самобутні словосполуки», що розмиває унікальність українського тексту, він подає «Словничок-рятівничок від «закання» [6, с. 94–96].

Крім того, є загальновідомі речі, як, наприклад, твердження про те, що заперечення потребує родового відмінка іменника, тому речення «Якщо Верховна Рада не прийме закон або не відхилить поданий законопроект…» є граматично хибним, на противагу «Якщо Верховна Рада не ухвалить закону або не відхилить поданого законопроєкту» [6, с. 195]. І далі, аналізуючи зміст Конституції України, науковець натрапляє на помилки, що впадають в око, оскільки для української мови не властиво вживати пасивних конструкцій, зокрема з дієсловами на -ся, тобто, замісць «…забороняється створення…», треба «В Конституції заборонено створювати… збройні формовання…»; також є хибним «Рівність прав забезпечується наданням ряду пільг», треба «Рівність прав… забезпечує надання низки пільг»; отже, пасивні конструкції, де доцільно, маємо заступати активними, тому правильний варіянт речення «Ніхто не може бути підданий катуванню» матиме вигляд: «Нікого не можна катувати» [6, с. 194–195].

С. Караванський наголошує на певних скалькованих із російської реченнях-моделях, які в українській мові не відповідають нормі, на взір у мене є – (правильний варіянт) я маю [6, с. 141, 148]. І справа не в тому, що людина, говорячи, помиляється, а в тому, що вона не відчуває чужости сказаного, а саме: скальковано «Хоч де будеш, я тебе знайду», «Який би не був шторм, ми приїдемо», «Де б його не заховали, я відшукаю», «Хто б не питав, тримайся свого» – правильно «Де б не був, я тебе знайду», «Хай який буде шторм, ми приїдемо», «Хай де його заховають, я відшукаю», «Хай хто питає, тримайся свого» [6, с. 89–90]. Науковець закликає берегти риси, які відображають незалежний культурний розвиток українців, попри те що словники, оприлюднені за радянських часів, таких рис не фіксували.

Отже, на рівні синтакси мовознавець звертає нашу увагу на численні спотворини норм керування, невмотивоване вживання пасивних конструкцій і калькованих речень-моделей, що є вислідом обвальної русифікації та купно з лексичними хибами якнайбільше й досі суржикізує українську мову.

Решта питань у праці С. Караванського

Крім зазначених проблем, у праці науковець розробляє численні питання, які через брак обсягу статті ми лише окреслимо. Так, він аналізує термінну лексику [6, с. 170–174, 178–181], порівнює засадничі положини Правописів 28-го, 33-го та 90-го рр., розглядає шляхи творення лексики на підставі аналізу галицького варіянту мови, словника Б. Грінченка, мовної лабораторії І. Франка [6, с. 211–219], критикує гіперпуристичні тенденції в мові [6, с. 219–228], висвітлює певні питанки щодо походження російської та української мов [6, с. 228–236], обґрунтовує норми, яких маємо додержувати за Правописом-24, що його зредагував А. Кримський [6, с. 243–246], подає поради стосовно до засад відродження мови [6, с. 259–262], формулює «проєкт мовної доктрини» [6, с. 265–280], наводить численні приклади словотвору та слововжитку на підставі доробку класиків української літератури, зокрема Г. Барвінок, Д. Гуменної, П. Загребельного… [6, с. 281–326].

Висновки. На підставі викладеного зазначмо про надзвичайну важливість праці С. Караванського «Секрети української мови» для сьогодення, де він висвітлив методи, якими зупинено природний і вільний розвиток української мови після 1929–1933 рр. [6, с. 65] на всіх системних рівнях, зокрема в царинах фонетики, лексики, словотвору, морфології, синтакси, накреслив шляхи долання наслідків грандіозних, воістину космічних лінгвоцидних експериментів, здійснених за радянських часів, і досі не поцінованих «належно ні нашими…, ні західними інтелектуалами…» [5, с. 102], докладно обґрунтував питанки про небезпеку поширення «язичія» в Україні, уважаючи першорядним завданком відродити мовні скарби.

1. Бондар О. І., Карпенко Ю. О., Микитин-Дружинець М. Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія : навч. посіб. Київ : ВЦ «Академія», 2006. 368 с. 2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. Київ, Ірпінь : ВТФ «Перун», 2005. 1728 с. 3. Войналович О., Моргунюк В. Російсько-український словник наукової і технічної мови. Термінологія процесових понять. Київ : Вирій, 1977. 256 с. 4. Горпинич В. О. Сучасна українська літературна мова. Морфеміка. Словотвір. Морфонологія : навч. посіб. Київ : Вища школа, 1999. 207 с. 5. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстка. 4-те вид. Київ : Факт, 2009. 352 с. (Сер. «Висока полиця»). 6. Караванський С. Секрети української мови : монографія. 2-ге вид., розширене. Львів : БаК, 2009. 344 с. 7. Українська ділова і фахова мова : практичний посібник на щодень / М. Д. Гінзбург, І. О. Требульова, С. Д. Левіна, І. М. Корніловська ; за ред. М. Д. Гінзбурга. 2-ге вид., випр. і доп. Київ : ІНКОС, 2019. 654 с. 8. Український правопис. Харків : Фоліо, 2019. 348 с. 9. Южакова О. І. «Російсько-український словник складної лексики» Святослава Караванського як етап на шляху до національного відродження // Записки з українського мовознавства : в 2 т. Одеса : Полипринт, 2017. Вип. 24. Т. 2. С. 93–102. 10. Южакова О. І. Порушення словотвірних, морфонологічних та морфологічних норм української мови (на підставі праць С. Караванського) // Мова і культура : науковий журнал. Київ : Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2019. Вип. 22. Т. IІ (197). С. 373–380. 11. Южакова О. І. Спотворювання орфоепічних та акцентуаційних норм української мови як шлях до її суржикізації (на підставі мовознавчих праць С. Караванського) // Записки з українського мовознавства : зб. наук. праць : у 2 т. = Opera in linquistica ukrainiana: Fascicullum 26. Vol. 2 / головний ред. Т. Ю. Ковалевська. Одеса : ПолиПринт, 2019. Вип. 26. Т. 2. С. 193–202.