УДК 800

Богдан Слабий

Університет Штату Мийн, м. Ороно, США

МОВА – ДУША НАРОДУ*

© Слабий Б. В., 2020

Мова є основою та вказівником умового розвитку народу, де похідні слова в’яжуть нарід із простором, природою та духом існування. Тому мова кожного народу виявляє одинокість умового розвитку. Мова може під впливом жорстоких переживань виявити знищення, що своєю чергою може від’ємно подіяти на умовий стан суспільства. Нарід може осягнути вершини умового розвитку, повернувшись до похідного словозбору.

Ключові слова: українська мова, нарід, умовий розвиток, Томос, похідні слова, схиблена мова.

Language is the basis and indicator of the intellectual development of а people, where the derivative words connect the people with territory, nature and spirit of existence. Therefore, the language of every nation reveals the uniqueness of mental development. Language can under the influence of cruel experiences become corrupt, which in turn can negatively influence intellectual state of a society. A nation can achievе heights of intellectual development by returning to its derivative word collection.

Keywords: Ukrainian language, people, intellectual, Tomos, derived words, distorted language.

Мова – основа кожного народу, де люди жиють разом, вирішують покращання життєвих обставини та як запобігати природній небезпеці (повені, морози, пожежі), ну й також обстоювати войовничі племена. Мова кожного давнього суспільства відображувала довкружжя, чи то було на пустелі, при морю, на степу, над рікою, у лісах чи мочарах. Умовий розвиток цих племен був у додаток залежний від природного розвитку та здібностей цього суспільства. Так, як можна зауважити здібність, спритність і вроджену силу між одиницями, такі ріжниці можна також очікувати між племенами.

Людина вірить, що має душу й вона тісно пов’язана з її умовим розвитком. Та коли ж ця людина дістала ту душу, коли науковці доводять, що людина має свої початки від мавпи? Із погляду задуму, можна припустити, що кожна істота має душу, котра відповідає потребам і станові розвитку свого тіла. Ця душа, будучи тісно пов’язана з існуванням, вочевидь має прикмети як страх і відвагу, однак у власнім розвиткові від мавпи, людина прибирала додаткові якості як справедливість, чеснота, милосердя, відповідальність, злість, ненависть і чимало інших. Усі ці прикмети, що пов’язані з умовим розвитком суспільства, передавалось своїм поколінням у похідних словах, похідній мові. Умові прикмети відрізнялись від инших племен та народів хоч і мешкали в подібних природних обставинах, що залежувало від додаткових природних прикмет одиниць чи більшости певного племені.

Український нарід жив на родючій землі, на степах і в лісах коло рік. За княжих часів, кажуть, що людність була грамотна, себто читала й розуміла церковно-слов’янську мову, однак спілкувалось українською. Отже, відправи провадили болгарсько-македонською, а проповіді українською. У Польщі, Німеччині й инших державах, відправи відбувались латиною, а проповіді тубільними мовами. На Московщині, однак, богослуження, проповіді як і мова на дворах була церковно-слов’янська. Показово, що мови розвивались у таких природних обставинах. Мови цих народів закріплені наче в кості й крові чи ДНК цього народу. Мови є похідні, себто слова походять від слів пращурів та закорінені в земних просторах і природі. Усім зрозуміло, що жадна мова в світі безумовно «не чиста», себто, слова з инших ближчих чи дальших народів потрапляли, однак кожна держава задержує свою особливість, свою одинокість. І так кажуть, що італійська бойова пісня може звучати як любовна, коли німецька любовна пісня може звучати як військовий марш.

Ми знаємо, що за княжих часів нарід здебільшого був грамотним. Народна мова порядом розвивались та може понесла якісь впливи церковно-слов’янської, однак не являлась у писемнім виді аж до часів Котляревського. Після знищення Києва, життя на українських землях стало суворішим. Княжий престол перейшов на західні землі, однак припускають, що нарід на загал утратив грамотність. Не забуваймо, що більшість людности – майже 80 відсотків, рільникувала. Серед мешканців міст могло бути до 30 відсотків юдеїв. То хто ж розвивав українську мову як неграмотний люд?! Тому відповідно припускати, що українська мова не лише похідна, як більшість мов світу, але й звукозалежна. Від часів Котляревського до Другої світової війни людність залишалась здебільше сільськогосподарською та неграмотною. Однак у 30-х роках українська мова була признана як друга найкраща у світі**. На теренах, про які писала Ольга Кобилянська, нарід був неграмотним, бо листи для заможних господарів писали юдеї. Також відомо, що за царату, нашу мову забороняли в будь-яких виданках, а також у вигляді церковних молитовників. Дехто дивується, що наша мова збереглась, наче чудом, однак, що є правдоподібнішим, її зберіг народний зв’язок із простором, природою та потребою спілкуватись.

За совєтських часів молодь була зобов’язана покінчити десятирічку. Нарід став грамотним і чужі слова почали входити до повсякдення. Промисловість росла, люду в містах більшало. Щоби збільшити зернового врожаю, Сталін запроваджує колгоспи. Коли в Московщині кілька родин разом працювало на полях, щоби вижити, на родючій землі України такої потреби не було. Селяни себе вважали незалежними й вільними господарями власних посілостей. Таке почуття вказує нам умовий розвиток, розвиток мови й щоденне поведення вільного суспільства. Сталін убачив поведінку селян як зародок націоналізму. Жахіття, котрі завдав Голодомор, були додатково пригноблюваними з тим, що про них не було дозволено говорити. Нарід заговорив про жахіття Голодомору тільки після набуття незалежної та самостійної держави. Безперечно, що всі ці пов’язані події кружляють довкола мови, умового розвитку.

Коли всі області України вирішали виборами чи залишитись членами Москви чи Києва, то всі області дали понад 50 відсотків голосів на Київ, і з Кримом теж. Це був усвідомлений вибір мешканців, де Росія ще не мала нагоду вплинути на виборців України. Україна мала надто багато викликів, котрим потрібно було негайно давати раду. Одним із цих пекучих викликів була мова, котра мала бути пов’язана з державою, українським простором. Появились поголоски, що всі школи й виші перейдуть на українську мову, як і в Росії всі школи та виші викладали російською. Очевидно це не сталось. Хоча чимало росіян негайно покинули Україну, багато залишились, вимагаючи затримати російські школи, коли українці вимагали користатись державною мовою. Однак і тут було тертя, бо велика присутність російських містян вимагала другої державної мови. Того бурхливого часу Міністерство освіти й науки України вирішило видати Великого тлумачного словника сучасної української мови (ВТС–СУМ) 2001 року.

Видавання ВТС–СУМ могло бути політичним рішенням, бо вміст словника має 30 відсотків чужих слів, котрі працівники вважали «сучасними», де були питомі відповідники й у нашій мові. Рішення видати такого словника, зробилось для України великою кривдою тому, бо той поспис слів уживають звітівники, упроваджуючи чужі слова, котрі мають уздобити повідоми часописів. Таке уздоблення грає на почутках люду, котре жадне чогось нового, чогось «підіймаючого», начи клаптик західного добробуту. Та коли висліди такого вживання слів, може і збільшує продаж часописів, але ж спричиняє загалові суперечності, тривогу й незадовіл, бо постійно пригадує читачеві, що на заході таки краще. Такий почуток має додаткові від’ємні наслідки, бо то впливає на цілоденний почуток працівника, його працю, як і на його творчість. У висліді – український «неграмотний» нарід створив свою художню мову, а навчена верства її нищить.

Подумаймо, які потягнення людина відчула, як усвідомилась що має «душу» й усі ті почутки та прикмети, що пов’язані з розумом, душею. І це не пусті слова, Православне Сповідання, не лише повчає, але надає державам Томос, що визнає державам їхню одинокість на власних Богом призначених землях й народні мови. Завважмо, що навідь римокатолицька церква, не так давно, визнала важливість мови ріжних народів, дозволивши богослужби провадити тубільними мовами. Отже, мова, земля, простір, природа й побожність є умовим розвитком і найвищим осягненням народу.

У Німеччині під час війни, після богослужби, батько роздавав або продавав, хто гроші мав, запроториним Ost Arbeiter, молитовники. І коли дійшла молода дівчина по молитовник, їх не стало, то батько дав свій. За якийсь час надійшов лист із удякою за молитовник, половина якого була написана віршем. І чи хтось може сумніватись що умовий як також мовний розвиток нашого народу не осягнув найвищий рівень?! 1991 року в Харкові я був на народинах серед українських та російських художників, мистців. Українці старались мене переконати, що українська мова не «сучасна», тому відповідно вивчатись російську мову. Коли я не годився з таким поглядом, то мене запевняли, що українська мова літературна, тільки не «сучасна». Мабуть не хотіли казати, що мова сільська та проста. Отже, постійне пониження та насміхання з нашої мови за царату й совєтів таки лишило в нашім народі тривалі сліди. Др. Кирило Трильовський, посол до австрійського парляменту, нарікав, що українці мають «рабський дух».

Українці, поза межами держави, шукають щось тривале, щось міцне, щось одиноке, що являє собою народна мова. Вони шукають коріння в своїм життю на котрім стараються побудувати свою будучність, своє життя. Україна незалежна, самостійна держава, однак щоби закріпити цю дійсність у родинних життях, поза межами держави, потрібна українська мова, а не звихнине мовлення, де похідні слова тратять свою красу, свою важливість. Декотрі науковці зазначають, що в наші мові не має чистого звука «Г», там наче трохи звука «Х». Чи це не очевидний вплив московщини, де в них нема українського звука букви «Г». Коли ми вимагаємо, щоби у світі писали «Kyiv» а не «Kiev», то чому ми пишемо місто «Hagen» як «Ґаген», а не «Гаґен»; «Texas» пишемо як «Техас» а не «Тексас», як також «Maine» пишемо «Мен» а не «Мийн» як чужинці вимовляють. Коли декотрі летовища починають писати «Kyiv» замісць «Kiev», чи не було б відповідно звернути ґречність та писати «Гаґен» замісць «Ґаген»?! Більшість назв світових міст вимовляють доволі подібно різними мовами, то чому ми маємо бути инакшими з нашими мовними правилами. Тільки столицю Австрії вимовляється троха инакше різними мовами як Vien, Vienna й Відень, однак подібність висловів не можна переочити. Приїжджаючи до України 1989 року, на совєтські виказці, амбасада писала «Бохдан» та «Bohdan», однак, коли я їздив 1991 та опісля, то на українській виказці писали «Богдан» та «Bogdan», чому?! У дійсності, чи правила для мови, чи мова для правил? Що тут важніше, мова чи правила?!

Український нарід має особливо чутливий зв’язок із довкіллям і природою. Ми виконуємо повсякденні обов’язки, оком кинувши на обставини, надто коли виконати щось нового чи важного. Як добре я спав? Що я снив? Яка це днина? Яка пора року чи положення місяця? Які плянети кружляють ближче чи дальше від Землі? Не подавати руки через поріг. Присісти трохи заки пускатись у далеку дорогу. Кого я бачив, ідучи до праці? Як люди та знайомі до мене ставились? Може щось особливе трапилось, доброго чи поганого. Такі думки мигнуть нашою думкою наче кліпнув. Декорі думки повернуться, коли щось щастить, або, навпаки, не йде гладко. Це ми, це кожний із нас, ми живемо в співзвучності нашого оточення. Однак ми не звертаємо уваги, що наша мова звихнена, знищена, не похідна! Ми змінились і не помітили, коли це сталось. Мова, котра осягнула вершини досконалости в 30-х роках, коли нашу мову вважали другою найкращою світу. Наш ніжний почуток, що ми відчувємо з нашим довкіллям і природою, ми втрачаємо, коли йдеться про наслідки нашої, спотвореної мови.

Цей природний почуток до рідної мови зазнав чимало жорстоких ударів. За царату нашу мову не лише забороняли, але і принижували, висміювали, упосліджували, проклинали, ганьбили, що хотіли, те й чинили. За совєтів її наче визнавали, однак, коли ми всі грамотні, то чому не розмовляти російською, простіше. За совєтів, народи були замкненими, однак щоби вирватись із тої обмеженої клітки, люди присвоювали слова західного світа, що й не викликувало державної підозри. Від часів незалежности, нарід зачав присвоювати головно англійські слова наче присвоювали трошки того добра що на заході. Таке присвоювання було надто вигідне, коли передавали новини із заходу, то замісць дібрати українського відповідника, звітівники без вагань зукраїнщували англійські слова, що дослідник Анатолій Орловський назвав «умовим лінивством».

Ще одна дійсність, що причинилась до надмірного присвоєння чужих слів – був брак поступу мови зачиненого совєтського народу де й не було слів на нові винаходи та поняття. Українська вивчена верства вирішила здійснити великий стрибок, щоби стати в крок із заходом, не витративши часу на переклади з англійської. Цей крок спонукав обчислювач, котрий за совєтів називали ОБМ. Наші науковці привласнили цей прилад як спасення нашого наукового розвитку, бо вирішили що «Житимуть народи мовою котрих заговорять комп’ютери» (Слово Світ). Таким чином маємо майже цілий образок, причин і наслідків, що впливали на нашу мову, котра стала предметом, а обчислювачі умовим розвитком нашої спритности. Відповідно додати, що до певної міри нарід призвичаювався до змін, що також помагало притумлити пам’ять подій Першої світової війни, невдачі нової держави, комунізм, колгоспи, комісарські допити-катування, Голодомор, Ґулаґи, розстріли, цькування, підпільні змагання тощо. Нам відомо, що людина котра пережила жахливі обставини, намагається їх забути, заповнити ті події в пам’яті иншими, може й захопливими подіями, що в нашім випадку явилась змінена мова. Ця змінена мова також була корисною до дальших змін, намагаючись пристосувати її до ширшого користування.

Річ у тім, що хоча й обчислювачі надаються до виконання ріжних придуманих і пов’язаних завдань, Міністерство освіти й науки України, вирішило пристосувати мову до обчислювачів, а не обчислювачів до мови. І ця гонитва вимагала наради у справі «Проблеми української термінології» під заголовком «СловоСвіт», і хоча намір був зберегти красу нашої мови під кличем Сосюри,

«Яке прекрасне рідне слово!

Воно – не світ, а світ світів»

саме обговорення та пояснювання ріжних мовних недомагань і труднощів, відбуваються не питомою, не похідною мовою. Таке поведення науковців, впливає на мову оточення поза їхньою працею. У цей спосіб небувалі слова входять у щоденну розмову суспільства й набувають особливої вартости, що витісняє питомі слова. ВТС–СУМ доповняє нищенню мови з тим, що звітівники шукають там нові слова, щоби збагатити свої статті та притягнути більше покупу часописів. Хто б придумав уживати такі слова як шарм, ролап, кейтеринґ і копиця подібних, як не звітівники за допомогою ВУС–СУМ. Однак слова як старт, фініш, спікер і багато инших, де є питомі відповідники, нищать мову в тім, що питомі слова зникають із ужитку, бо ми їх витісняємо.

Заміщення питомих слів чужими спричиняє нищення народної мови й народного почуття державности. Мову, котру творив нарід сторіччями на цім просторі та природі, що особливо важне з отриманням Томасу, зникає. Нарід утрачає той важливий зв’язок із простором, землею та природою, що такі важливі в православнім сповідуванні. Науковці, що розглядають важливість мов, запевняють, що умовий і мовний розвитки взаємозалежні. Знавці мов також вірять, що мова впливає на людини поведення. Отже, коли мова зсувається з вершин своїх осягнень, то й нарід тратить лагідність поведення і судову справедливість. То тепер, коли нашу мову нарід нищить, свідомо чи несвідомо, постійно впроваджуючи чужі, непохідні слова, куди прямує нарід?! Найперше, нарід не дотримується віросповідування, тратить зв’язок із природою та Божеством. Томос утрачає свій сповідувальний надих, а прибирає політичну значину. Прикро признати, що український нарід змінився через причини раніше наведені, однак це не виправдує теперішне поведення.

Знавці мов спостерігли, що сповідування впливає на науку. Нам також відомо, що поодинокі родини з причин сповідного переконання поводяться «инакше». Щодо впливу зміни мови на суспільство, не має дослідів, котрі б виразно вказали наслідки. Однак, припустімо, що нарід такий зморений пережиттям сторіч, що він шукає задоволу й захисту у звичаях та укладах, сповідування й нинішньої, звихненої мови. У захоплені з художньою творчістю, нарід не може зрозуміти чи усвідомити, що його мова спричиняє знищення власної душі, яке пророчо передбачав Тарас Шевченко. Оскільки надуживання чужих слів із ВТС–СУМ витісняє питомі, похідні слова з повсякдення. Мова стала «твердою». Що у словниках 30-х років було кляса, лямпа, плян стали клас, ламп, план. Навідь дрібні слова стали чужими як «анти» й «пост», замісць «проти» й «після». Ну, і похідники: вислід, рукопис, жалоба, початок, кінець, забезпечення, харчування, добровольці стали результат, текст, траур, старт, фініш, страховка, продовольство, волонтери. Нарід зжився з цими словами та подібними й не покине їх за жадну ціну. А часописи як ББС, Брама, День та инші, постійно впроваджують нові слова як пазл, ліміт, пік і подібні. І так наша мова на слизькому похилі, де ввесь грамотний світ України витісняє питомі слова з денного й писемного вживання.

Наслідок мовних змін, спілкування наче не дійсне, воно не підлягає умовому розвитку народу, із його простором, природою та сповіданням, як це вимагає Томос. Наш нарід пережив криваві жахіття і тепер борониться звихненою мовою з якою зжився та призвичаївся наче це його похідна мова. Однак ця мова не властива українському народові й він соромиться її. Дехто пояснює, що наша мова не «сучасна», а другі, що мова «простатська» й тому в доповідях чи повідомах ми вживаємо де можливо чужих слів. Не робить ріжниці скільки ми тих чужих слів присвоїмо, мова залишиться чим вона є, звихненою. І тут ми переживаємо суперечність, бо ми вживаємо мову щоби себе хоронити від ворогів і водночас ми соромимося її, як також губимо зв’язок з умовими успадкоємними осягами українського народу.

Ми не хочемо усвідомитись, що мову можна як удосконалювати, так і розхитувати. Мовознавці переконані, що мовний розвиток виявляє умовий розвиток суспільства. Водночас, занепад мови виявляє розлад. Від’ємний вплив, що теперішня мова може мати на наше суспільство, то те, що ми соромимося нашої мови. До того ж, ми зробились обоятними, кажучи, держави не будуть існувати, із тим самим ні державні мови, будуть тільки торговельні ринки, що перечить правилам Томосу. Другі не довіряють народним союзам, бо вони не вічні. Дехто вже навідь каже, що демократія перестаріла, що неумні себе виборами потішають. Усе це пов’язане з мовою, з умовим розвитком, сповіданням, душею, простором проживання та природою. Ми не усвідомлюємо собі, які потягнення мова має і не відчуваємо, яка нищівна теперішня мова може бути.

Мій колишній студент із Тайваню заперечує, що держави й мови зникнуть. Він переконує, що держави й мови є одинокі місця, де можна відчути приналежність, вирозуміння, племінний спокій без розрізнення та охорону. Цей погляд можуть потвердити скитальці, котрі пережили та відчули загрозливі часи, коли незалежної України не існувало. Надання Томосу Україні повинно взабезпечити державну мову та зберегти мовний розвиток від нищення новітніми винаходами, особливо від знищення штучним розумом.

Мову відродити не аж так тяжко чи пов’язано. Указівок згори не потрібно. Кожен із нас може старатись, по своїм знанню та досвіду, чужих слів уникати. Крім того, ми будемо чути, які слова наші друзі та знайомі вживають, і від них навчимось нових, похідних, питомих слів. У такий спосіб, наша мова буде зближуватися до мови лицарів київщини й козаччини. Ми будемо мати задовіл у тім, що розмовляємо як наші пращури. Тоді й являться випадки, що мимоволі нам прийде на думку слово, що має похідний корінь однак описує нове поняття чи річ. І так замісць «комп`ютер», нам може вихопитись слово «часточисельник», що подибував я в мережі. Мову можна любити, а то й у ній кохатися. Тоді Путін може повторяти скільки разів йому заманеться, що москалі й ми «адін народ», зате в Україні розмовляють мовою княжо-козацькою, а на Росії церковно-слов’янською. Знавці української мови можуть продовжувати свої розсліди щодо нових слів і явищ, однак користати питомі, похідні слова для спілкування. Науковці можуть розглядати инший підхід до мовного злиття. Нині на слуху вислів «гібридна війна», але ж як повстало це слово? Слово походить від перехрестя вислюка з конем, що дало «half breed» та скоротилось на «hybrid». Ми могли б також скоротити вислів «пів роду» на «піврід». Замісць популярний, що ми роками вживали, можна замістити із прилюдний. Невже ж слова у ВТС–СУМ записано в камені?! Жива мова зазнає змін, нові слова повстають, а старі набирають нових значин, оскільки вони мають похідну основу. Не завше треба залучати слова инших народів, коли наші похідні слова рівно ж гнучкі.

Нема сумніву, що нарід утратив зв’язок із простором і природою свого проживання, як також із похідними словами, бо коли сказати «державний провідник», науковцям при тернопільськім університеті, то їм цей вислів був «смішним». У Чернівцях, коли я сказав, що було б відповідно вживати питомі слова в розмові з хворими, то оден лікар заявив, що така розмова була б «смішно». Коли наші похідні слова не викликають задоволу, а сміх, то можна сумніватись, що ми не розуміємо важливість отриманого Томосу. Американці кажуть, що «краса в очах спостерігача». Тому ми маємо поборювати «рускій мір» «українським світоглядом» і розмовляти мовою, що вдосконалив наш «неграмотний» нарід протягом сторіч. Ми маємо пишатись цими успіхами, а не соромитися їх.

Остаточно важно підкреслити, що кожний «неграмотний» член суспільства, додержувався всіх мовних правил і виїмків у щоденній розмові. До того ж, він гостро зберігав та боронив усі правила й закони плем’я, бо людина без правил і законів жорстокіша, ніж найгірш хиже звір’я. І такою є успадкоємлена «душа» українського народу, котру оспівав Тарас Шевченко, а ми її бездумно нищемо!