УДК 811.161.2

Марія Заоборна

Інститут української мови НАН України, м. Київ

Термін крапка під радикалом питомого й запозиченого в термінологійній підсистемі української пунктуації

Стаття окреслює історійний аспект парадигми термінів на позначання розділового знака «крапка» в українській мові. Відстежено становлення терміна крапка в процесі формування різнопланових співвідношень українських і запозичених термінів-синонімів і варіянтів на тлі ідеї термінотворення на національній мовній основі.

Ключові слова: українська мова, термін, терміносистема, синонім, варіянт, розділовий знак, пунктуація, крапка.

Сучасна українська наукова термінологія осучаснює термінолексему крапка (.) як номінацію «розділового знака, який ставиться в кінці речення» [30, с. 293] та «сигналізує про завершення розповідного або спонукального неокличного висловлення» [25, с. 268]. Закріплення терміна крапка в українській пунктуаційній терміносистемі узгоджено з його введенням 1926 року до проєкту «Українського правопису» [31, с. 96]. Між тим у близькій за часом «Граматиці української мови» Василя Сімовича (1921), відомій як «одній з перших спроб теоретично обґрунтувати пунктуацію в українській мові» [10, с. 148], автор виділяє термінологійну позицію «точка [.], звана ще подекуди: крапкою» [26, с. 448]. Власне, така вступна історіографійна ремарка увиразнює феномен драматизму становлення терміна, що узгоджується з розділовим знаком, що його визнано субстратом і графічним прототипом пунктуаційної системи загалом. На те Іван Огієнко в параграфі «Знаки розділові» «Нарисів з історії української мови: система українського правопису» (1927) завважує: «Вдавнину панував звичай писати слово за словом без перерви, і звичайно, крім рідкої крапки, ніяких розділових знаків не було» [19, с. 210]; «Найстаріший знак, ‒ це крапка, тонка або товста, яку ставили вгорі, долі або посередині рядка» [19, с. 213].

Суть проблеми

На тлі пожвавлення інтересу до становлення й розвивання української пунктуації [10; 24] термін крапка важливий для опису системи української пунктуаційної термінології, позаяк вплинув на утвердження термінологійних номінацій двокрапка, крапка з комою, крапки. Із другого боку, його увиразнено як власне українську термінолексему: «Термін крапка, який зараз прийнятий в українській граматичній термінології, походить, очевидно, від того ж кореня, що і слова української мови «крапати», «крапля». Це перший термін для цього розділового знака, який утворений від українського кореня» [13, с. 9]; кра́пати, [крапи́ти] «крапати», крапоті́ти, крап «дрібні цятки; шахрайські позначки на гральних картах», крапели́на, кра́пельниця, [крапи́на] «краплина», крапи́нка, кра́пка, крапли́на, кра́пля, … ‒ псл. krapati [4, с. 76]. Відповідно постає проблема виявлення характеру співвідношення терміна крапка із запозиками на позначання відповідного розділового знака, що виводить пунктуаційно-термінологійні пошуки в контекст проблеми балансу питомого й запозиченого в термінології, яка актуалізує опозицію двох моделей словотворення ‒ використання національних мовних ресурсів та застосування запозичених номінацій [11]; порушує питання функціювання в терміносистемах синонімів і варіянтів [11]; розглядає роль власне мовних та позамовних чинників в урегулюванні співвідношення національного й запозиченого [9; 29]. Вагома в цьому контексті історійна площина осмислення терміна крапка передбачає окреслення сутнісних параметрів становлення української пунктуаційної термінології як аспекту термінологійної системи граматики.

Аналіз досліджень і публікацій із порушеної проблеми

Для українського лінгвотермінознавства в цьому плані найавторитетніші праці І. Огієнка та Н. А. Москаленко. І. Огієнко в розвідці «Українська граматична термінольоґія» (1908) [18] визначає характерні ознаки української граматичної термінології: 1) узгодженість з розвитком граматичної літератури; 2) граматики як джерельна база та контекст випрацьовування термінології; 3) закоріненість в грецькій і латинській термінологійних традиціях; 4) вплив чужомовної термінології (слов’янської, російської, польської, німецької); 5) шлях розвивання від переймання запозик до витворювання власних термінів на живій народномовній основі. Схоплену логіку розвою української термінології автор випрацьовує в «Історичному словнику української граматичної термінольоґії» [18, с. 39‒79], де знаходимо й «історичний малюнок» (І. Огієнко) пунктуаційних термінів: Periodus, kropka, тóчка, цятка, крáпка, кропка, пунктъ, цята [18, с. 52‒53].

Дослідження Н. А. Москаленко «Нарис історії української пунктуаційної термінології» (1959) [13] втягнуте в силове поле концептуальних смислів І. Огієнка. Транслюючи ідею, згідно з якою термінологійна підсистема української пунктуації формувалася одночасно з українською граматичною термінологією, дослідниця: по-перше, виводить парадигми термінів, що в історійному плані відповідають розділовим знакам сучасної української пунктуації; по-друге, актуалізує в сучасній пунктуаційній терміносистемі опозицію власне українських та чужомовних термінолексем. Тим самим увиразнює парадигму термінів точка, пункт, кропка, крапка [13, с. 8], яка вже за першого наближення дещо не збігається з колом номінацій, що їх наводить І. Огієнко.

Це спонукає звернутись до описів граматичних трактатів ⅩⅠⅤ ‒ другої половини ⅩⅤⅠ ст., що функціювали в Україні старої доби, а також до граматик української мови періоду з ⅩⅤⅠ до середини XX ст. й відстежити пов’язані з крапкою терміни з огляду на такі параметри їх функціювання в граматичній літературі: український / чужомовний (етнічні виміри запозик); характер побутування терміна (як єдина познака крапки / у поєднанні з синонімом, варіянтом); національно-мовні характеристики варіянтів; хронологійна маркованість термінів; авторські преференції. Відповідно мета дослідження ‒ окреслити в системних співвідношеннях історійний аспект парадигми термінів на позначання розділового знака крапки.

Виклад основного матеріялу

Дослідження опирається на джерельну базу історійного словника лінгвістичних термінів, над укладанням якого працюють у відділі граматики та наукової термінології Інституту української мови НАН України. Словник охоплюватиме період з ⅩⅤⅠ до середини XX ст. Його концепція та система джерел охарактеризована в працях І. А. Казимирової [7; 8].

Теорійні засади дослідження узгоджуються з концепцією І. Огієнка про три періоди граматичної літератури та відповідно граматичної термінології: 1) період граматик, написаних іноземними мовами та безпосереднього запозичання чужомовних термінів (до 50-х рр. XIX ст.); 2) початок розвою національної граматичної літератури та окреслення шляхів створення й розвивання української термінології (50-і‒80-і рр. XIX ст.); 3) період, коли українська граматика й термінологія «перестала наслїдувати чужі зразки і почала будуватись на цїлком науковому ґрунтї» (90-і рр. XIX ‒ початок XX ст.) [18, с. 5].

Робочою гіпотезою слугує теза про становлення терміна крапка в процесі формування різнопланових співвідношень українських і запозичених термінів-синонімів та варіянтів на тлі ідеї термінотворення на національній мовній основі.

Актуалізація крапки, пов’язана з термінологією другого періоду української граматичної традиції, осмислюється на тлі чужомовних запозик та у стосунку до терміна точка, що його І. Огієнко називає «стара наша назва, загальновідома серед слов’янських народів» і подає відповідники «ц.-сл. тъчка, чс. tečka, болг. точка, срб. тачка, р. точка» [19, с. 202‒203]. Терміном то́чка послуговуються перші слов’янські граматики XVI та XVII ст.: «Грамматіка словенска» Лаврентія Зизанія (1596) [6, с. 36] і «Грамматіки Славенскиѧ правилноє Сѵнтаґма» Мелетія Смотрицького (1619) [28, с. 18]. Як єдиний термін для назви відповідного розділового знака точка існує в багатьох джерелах XIX ‒ початку XX ст.: від «Граматики» М. Осадци (1862) [20, с. 277] до «Правописних правил» НТШ у Львові (1922) [23, с. 22].

Термін крапка 1865 року вводить П. Дячан. При цьому його «Методична грамматика языка малоруского» подає цього терміна як основного, рівнобіжно фіксуючи синоніми точка й пункт: кра́пка (то́чка); кра́пка (Punkt) [3, с. 134‒135]. У результаті термінологійний статус крапки як основного варіянта в дихотомії з точкою та пунктом порушує в цьому сеґменті пунктуаційної терміносистеми української мови баланс між рідномовними й чужомовними термінами, зміщуючи його в бік власномовних ресурсів.

Запозичений із латинської мови через німецьке або польське посередництво термін пункт (лат. punctum «укол; крапка; очко»; нім. Punkt ‒ [5, с. 633] не набув постійного вжитку в українськомовному науковому просторі. Окрім граматики П. Дячана, його, за свідченням І. Огієнка, подає в «Русско-малороссійскому словарі» Є Тимченко: пунктъ [18, с. 53]. Також не прижився в українській граматичній традиції спричинений польськими впливами термін кропка (його еквівалент kropka використано в пунктуаційній терміносистемі польської мови). У контексті увиразнення чужомовних впливів на українську термінологію його наводить в «Історичному словнику української граматичної термінольоґії» І. Огієнко: кропка [18, с. 17]; кропка (kropka) [18, с. 34‒35); Kropka  [18, с. 52]. Із другого боку, цей термін пропоновано дихотомійно в граматиках Ом. Партиць-кого (1873) та О. Поповича (1916): кро́пка або́ то́чка [21, с. 170]; кропка або точка [22, с. 109]. Однак послідовно і як єдину для позначання відповідного розділового знака цю термінолексему вжито тільки в граматиці С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера (1914): кро́пка [27, с. 168]. Стосовно грецьких та латинських номінацій, що функціювали у староукраїнську добу, то, починаючи від середини ⅩIⅩ ст., періоду, коли, за висловом І. Огієнка, «мов річка до моря, пробиваєть ся народна течія до граматичної термінольоґії» [18, с. 12], їх зазвичай уживають у словниках, аби увиразнити латино-грецьку мовну основу української термінології як європейської. Так, М. Возняк, досліджуючи джерела «Граматики» Л. Зизанія, наводить вибрані з тогочасних граматик грецькі й латинські терміни, зокрема: στιγμή, τελεία στιγμή, punctum [1, с. 53]; в «Історичному словнику» І. Огієнко подає реєстрове слово точка в парі із запозиченим з грецької мови латинським відповідником Periodus [18, с. 52]; у «Знаках розділових» І. Огієнко вирізняє окремий розділ «Термінологія», де парадигму видових термінолексем біля родового реєстрового слова розпочинає латинськими й німецькими відповідниками, зокрема: Крапка, Punctum, distinctio, der Punkt [19, с. 202].

На цьому тлі власномовний термін крапка, так би мовити, підсилено новими українськими термінами, перший з яких, ця́тка, згідно з «Історичним словником» І. Огієнка, уживає 1864 року (майже одночасно з виходом граматики П. Дячана) М. Номис в «Українських приказках, прислів’ях і таке інше» [18, с. 53]. Загалом же статус терміна крапка як основного в дихотомії синонімів крапка ‒ точка, що зазвичай фіксують граматики української мови, корелює з народнорозмовними термінами на позначання відповідного розділового знака, що їх пропонують словники кінця ⅩIⅩ ‒ початку ⅩⅩ ст. Зокрема, терміна ця́тка вводять «Нѣмецко-рускій словарь» О. Партицького (1867), «Малоруско-німецкий словарь» С. Желехівського (1886), «Словарь росийсько-український» Уманця і Спілки (1897) [18, с. 53], а термінолексему ця́та зафіксовано в другому томі «Русско-малороссійского словаря» Є. Тимченка (1899) [18, с. 53].

У першій чверті ⅩⅩ ст. протиставлення контекстів уживання термінів крапка, з одного боку, та цята, цятка, ‒ із другого, знейтралізовано. У «Граматиці української мови» І. Нечуй-Левицького (1913; 1914) термін цятка функціює як другий варіянт біля основного точка: точка (цятка) [14, с. 3; 15, с. 4]. «Словник московсько-український» В. Дубровського (1918) вводить термінолексему крапка в парадигму народнорозмовних термінів, як-от, зокрема: цята, цяпка, капка, крапка [2, с. 487].

У парадигмі термінолексем, релевантних для становлення терміна крапка, стійкий дослідницький інтерес викликає діяда термінів-синонімів зупинка (крапка), що її застосовує О. Матвієнко (1928) [12, с. 58]. Певним чином це апелює до вживання М. Номисом терміна зупинка в часописній статті за 1862 рік [17, с. 22]. Загалом же подібні поодинокі ситуації термінотворення порушують класичну для пунктуаційної термінології проблему ономасіологійного характеру, пов’язану з породженням терміна, в основі номінації якого була б не зовнішня подібність розділового знака з певним фраґментом дійсности, а його функція.

Водночас фактом є те, що на початку ⅩⅩ ст. термін крапка активно входить до наукового вжитку й починає функціювати як термін, позбавлений синонімів чи варіянтів, що зрештою й зафіксував «Український правопис» 1928 року.

Висновки

Історійний аспект осмислення терміна крапка окреслив парадигму запозичених і питомих термінолексем, що релевантні для трьох етапів становлення української термінології: στιγμή, τελεία στιγμή, distinctio, periodus, punctum, Punkt, kropka, кропка, точка, крапка, цятка, цята, цяпка, капка, зупинка.

Актуалізація терміна крапка в термінологійній підсистемі української пунктуації фраґментарно увиразнює головні підвалини витворювання української термінології, зорієнтованої на власні, питомі, ресурси.

Вивищення крапки в парадигмі номінацій відповідного розділового знака увиразнює етапи становлення цього терміна в пунктуаційній терміносистемі: 1) дихотомійне представлення; 2) статус основного варіянта в діяді термінів; 3) порушення балансу між рідномовним та чужомовним у бік власномовної традиції; 4) послідовне використовування в науковій і навчальній літературі як в основному контексті вживання; 5) взаємодія з новими народнорозмовними термінами; 6) розширення контексту вживання; 7) поступове окремішнє функціювання та набуття самостійного статусу.

Загалом же постає питання вагомости окреслених етапів становлення терміна крапка для осмислення статусу інших пунктуаційних термінів, усвідомлення механізму дії термінологійної підсистеми української мови, створення її всистемленого опису.

1. Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанїя з 1596 р. Львів: З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка, 1911. 111 с. 2. Дубровський В. Словник московсько-український. Київ: Рідна мова, 1918. 542 с. 3. Дячанъ П. Методична граматика языка малоруского. Львôвъ: Ставропіг. ін.-т., 1865. 142 с. 4. Етимологічний словник української мови : У 7 т. / Редкол. : О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. Київ : Наук. думка, 1983‒2012. (Т. 3 : Кора‒М / Укл.: Р. В. Болдирєв та ін., 1989. 552 с.). 5. Етимологічний словник української мови: У 7 т. / Редкол.: О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. Київ : Наук. думка, 1983‒2012. (Т. 4 : Н‒П / Укл. : Р. В. Болдирєв та ін. ; Ред. Тому : Т. В. Коломієць, В. Г. Скляренко, 2003. 656 с.). 6. Зизаній Л. Грамматіка словенска. Вільно, 1596. (Факс. Перевид. : підготовка до вид. В. В. Німчук; відповід. ред. В. М. Русанівський. Київ: Наук. думка, 1980. 192 с.). 7. Казимирова І. А. Концепція історичного словника лінгвістичних термінів. Українська мова. 2021. №2. С. 90‒101. 8. Казимирова І. А. Лінгвістичний профіль джерела як термінографічний елемент. Українська мова. 2020. №2. С. 59‒73. 9. Кочан І.  Термінологія : національна чи міжнародна? Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології». 2009. № 648. С. 3–8. 10. Кочан І. Історія української пунктуації. Studia Ukrainica Poznaniensia. 2019. Vol. 7 / 1. P. 143‒152. 11. Куньч З. Питоме й запозичене в термінології : проблема балансу. Теорія терміна : конкретизація лексико-семантичних парадигм : монографія / Куньч З. Й., Наконечна Г. В., Микитюк О. Р., Булик-Верхола С. З., Теглівець Ю. В. Львів : Галицька Видавнича Спілка, 2018. С. 38‒66. 12. Матвієнко О. Інструменталь чинности при пасивних дієприкметниках : Збірник Центральних Державних Курсів Українознавства [Електронна копія] / за ред. : П. Гребінника [та ін.]. Зб. 1, 1928. Харків: Держ. вид-во України, 1928. С. 51–69. 13. Москаленко Н. А. Нарис історії української пунктуаційної термінології. Одеса: Одеський держуніверситет ім. І. І. Мечникова. 1959. 32 с. 14. Нечуй-Левіцький І. Грамматика Украінського язика. Частка І. Етимологія. Для двох нижчих классів гімназій та для двохклассних і трьохклассних народніх школ. Київ : Друкарня Другої Артілі. Володимирська, 43. 1913. 84 с. 15. Нечуй-Левіцький І. Грамматика украінськоі мови. Частка ІІ. Синтаксис. Київ : Друкарня І. І. Чоколова. Велика-Житомирська, № 20 с.д. 1914. 94 с. 16. Німчук В. В. Покажчик давніх слов’янських філологічних термінів. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV–XVII ст. Київ : Наук. думка, 1985. С. 215–222. 17. Номисъ М. Дещо про украіньске писання и про словосбіръ К. Шейковського (Листъ до Редактора). Чернигов. листокъ. 1862. № 2. С. 22. 18. Огієнко І. Українська граматична термінольоґія : Історичний словник української граматичної термінольоґії з передмовою про історію розвитку її. Київ : Друкарня 1-ї Київської друк. спілки, 1908. 79 с.. 19. Огієнко І. Нариси з історії української мови : система українського правопису : Популярно-науковий курс з історичним освітленням. Варшава, 1927. VIII, 216 с. (Студії до української граматики. Книга ⅠⅠ). 20. Осадца М. Граматика руского языка. Львôвъ : Ставропіг. ін.-т., 1862. 288 с. 21. Парты́цкїй Ом. Граматыка язы́ка руского. Львôвъ : Ставропиг. Инстит., 1873. 176 с. 22. Попович О. Руска граматика для шкіл народних. Ч. ІІ. Відень : Накладом ц. к. видавництва книжок шкільних, 1916. 129 с. 23. Правописні правила, приняті Науковим товариством імені Шевченка у Львові. Львів : Накладом Наук. т-ва ім. Шевченка, 1922. 29 с. 24. Сегін Л. Українська пунктуація: здобутки, проблеми, перспективи опису та кодифікації. Українська мова. 2018. № 3. С. 80‒91. 25. Селіванова О. Сучасна лінгвістика : термінологічна енциклопедія. Полтава : Довкілля-К, 2006. 716 с. 26. Сїмович В. Граматика української мови для самонавчання та в допомогу шкільній науці. Друге видання з одмінами й додатками. Київ‒Ляйпціг : Укр. накладня, 1921. 592 с. 27. Смаль-Стоцький С., Гартнер Ф. Граматика руської мови. Третє перероблене виданє. Відень : Ц. і к. придворна і унїверситетська друкарня Адольфа Ґольцґаузена, 1914. 202 с. 28. Смотрицкій М. Грамматіки Славенскиѧ правилноє Сѵнтаґма. Єв’є : тип. Виленского братства, 1619. (Факс. Перевид. : підготовка до вид. В. В. Німчук. Київ : Наук. думка, 1979. 492 с.). 29. Товстенко В. Р., Боднарчук Л. М., Подгурська Т. А. Інтернаціональне та національне в термінотворчому процесі. Термінологічний вісник: Збірник праць. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2023. Вип. 7. С. 110‒123. 30. Українська мова : енциклопедія / НАН України, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні, Ін-т укр. мови; редкол. : В. М. Русанівський [та ін.]. Вид. 3-є, випр. і допов. Київ : Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2007. 858 с. 31. Український правопис (проєкт). Державне видавництво України, 1926. 126 с.