ТК СНТТ: Рицар, інтерв'ю, 2024

Мартин І. Голова Термінологічного комітету Богдан Рицар: «У викладанні технічних дисциплін важливо послуговуватися питомими українськими термінами» // Науково-популярний журнал «Львівська політехніка». 2024. № 24. Частина 3. Особистості. С. 120–129.

Голова Термінологічного комітету Богдан Рицар:

«У викладанні технічних дисциплін важливо послуговуватися питомими українськими термінами»

Професор кафедри радіоелектронних пристроїв та систем Інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки, голова Технічного комітету стандартизації науково-технічної термінології (ТК СНТТ, ТК 19) Міністерства освіти і науки та Міністерства економіки України Богдан Рицар належить до технарів, яким не байдуже слово. У його науковому доробку 215 наукових публікацій, з-поміж яких 36 — щодо нових теоретичних методів цифрової електроніки, 26 авторських свідоцтв на винаходи та один патент України. Понад 30-річна праця на громадських засадах у термінологічному комітеті, який він очолює з 1996 року, — це дослідження і впровадження української термінології в технічні науки, організування міжнародних наукових конференцій і семінарів на цю тематику. В тій царині має 61 публікацію, враховуючи сім словників із різних галузей знань. Багато років співав у Народному чоловічому хорі «Орфей».

Про ядерні магнетні резонанси, цифрові технології і студентів

Попри музичну освіту, яку здобув у музичній школі імені Соломії Крушельницької (клас скрипка-альт), що відкривала шлях до консерваторії, Богдан Рицар після школи вирішив навчатись у Львівській політехніці, яку закінчив 1968 року. Обрав нову й перспективну спеціальність «автоматизація хімічної промисловості», що на факультеті автоматики. Позаяк спеціальність була пов'язана з хімічною промисловістю, абітурієнтів активно заохочували вступати на неї.

Після завершення навчання скористався правом вибору місця праці й почав працювати асистентом кафедри теоретичних основ електрорадіотехніки в університеті імені Івана Франка, а через чотири роки перейшов у Фізико-механічний інститут Академії наук, на інженерну посаду. Пропрацював там вісім років, захистив кандидатську дисертацію. У цей період брав участь у серйозних конференціях, пов'язаних з ядерним магнетним резонансом (ЯМР).

— Як бачите, ця тематика не має нічого спільного з хімією. Мені було цікаво, адже мав причетність до практичного застосування ЯМР. А коли захистив на цю тематику кандидатську в Московському автодорожньому інституті, повернувся у Фізико-механічний інститут.

Згодом Богданові Рицарю запропонували стати доцентом кафедри теоретичної техніки та радіовимірювання (РЕПС) Львівської політехніки. Позаяк мав добрі враження/спогади про Політехніку — погодився.

І далі виконував замовлення на договірну тематику.

— На кафедрі РЕПС я викладав крім радіоелектроніки спочатку аналогову, а потім цифрову схемотехніку. Останнім напрямом у теоретичному аспекті зацікавився так глибоко, що побачив чимало проблем, які, на мою думку, можна було б розв'язати значно простіше й ефективніше, зважаючи на інтенсивний поступ комп'ютерні технологій за останні кілька десятиліть. Саме це стало рушієм написання докторської дисертації тему розроблення нових теоретико-множинних оптимізаційних методів логікового синтезу (цифрових) комбінаційних мереж. Мені вдалося знайти нові підходи до різних аспектів логікового синтезу цифрових пристроїв і систем, як раніше були тільки аналітичними.

На сьогодні моєму авторству належать 36 різних методів. У цьому напрямі й далі працюю. Це моя царина.

Звісно, не можу похвалитися, що я створив свою наукову школу, бо, щоб студент міг працював в цьому напрямі, він мусить додатково вивчати нові дисципліни.

У своїх лекціях я викладаю студентам деякі свої підходи до розв'язання різних практичних завдань із цифрової електроніки, які вони та й деякі викладачі суміжних дисциплін сприймають дуже охоче, бо переконуються в доцільності їх застосування.

Оскільки тематика досить складна, вона потребує кропіткої кількарічної праці, отож не всім аспірантам до снаги довершити її. А один із моїх аспірантів — старший викладач кафедри Вадим Мінзюк — цьогоріч, у червні, успішно захистив кандидатську дисертацію.

— Яке практичне застосування мають ваші дослідження?

— Ось (співрозмовник показує на телефон. — Авт.). Результат — у наших гаджетах! Усі тепер хочуть, щоб комп'ютер був заледве не на кінчику пальця, а для цього треба створити відповідні умови. Така тенденція властива переходу до нанотехнологій. Також на грані до нанотехнологій перебувають реальні цифрові системи. Йдеться про мікроелектроніку. Її найважливіший параметр — здатність пристрою реалізувати конкретне завдання Саме в цьому напрямі працюю. І тут є ще багато нерозв'язаних проблем.

— Під час підготовки до лекцій із цифрової схемотехніки, які читаю, доводиться досліджувати різні методи цієї царини. Загалом люблю працювати зі студентами. Тобто я паралельно і викладач, і науковець, тому зацікавлені можуть скористатися моїми ідеями. А які мої враження? По-перше, сьогодні здібні студенти, на жаль, не дуже спішать у науку. Коли вони завершують навчання,то зазвичай віддають перевагу добре оплачуваній роботі в якійсь фірмі. Тобто знайти ентузіастів у нашій науковій царині нелегко.

По-друге, далеко не всі студенти зацікавлені продуктивно вчитися. Уявіть собі: у групі, де 25˗30 осіб, тільки десь п'ятеро зацікавлені навчанням. А цифрова схемотехніка — непроста дисципліна, адже там треба зовсім по-іншому мислити, ніж у наших аналогових реаліях. Її основа — математична логіка. Тому я, з огляду на складність дисципліни, вимагаю, щоб мої студенти конспектували лекції. Це гарантія, що вони запам'ятають тему. Звісно, можна з ВИС стягнути собі всі лекції, теми практичних занять, але жива лекція — це дещо інше. Зрештою, якщо студент має в конспекті відповіді на теоретичні й практичні питання, то я дозволяю йому на іспиті користуватися цими записами, але вимагаю їх розуміти. І чомусь мало хто бачить усі плюси такої можливості. Однак якби хтось зі студентів запевнив мене, що готовий до іспиту без конспекту, то я був би дуже радий.

Моє завдання — не переслідувати студента, чи він ходить на лекції, чи записує їх, а дати йому можливість вчитися.

Якщо хоче, то навчиться, адже білет на іспит із мого курсу містить зазвичай шість запитань по два кожного рівня: високого, середнього і низького, за які можна отримати відповідно 20,10 і 5 балів.

Термінологічний комітет — покликання, що не відпускає

Усе почалося 1989 року, коли набув чинності Закон про мови, і тоді в науковий ужиток стали входити питомі українські терміни. До того і в науці, і у викладанні мало хто послуговувався українською мовою.

— Пригадую, як на початку 1990-х років МОН оголосило конкурс на найкращий навчальний посібник українською мовою. Про це я довідався за два місяці до завершення подання робіт. І вирішив, що не можу не долучитися до цього конкурсу, адже читаю свої дисципліни українською. Саме тоді я почав вивчати цифрову техніку як навчальну дисципліну, тому свій підручник-посібник назвав «Цифрова техніка». Богу дякувати, встиг, хоча працювати довелося й ночами. А наприкінці матеріалу треба було впорядкувати переклад усіх термінів російською (така була вимога конкурсної комісії), тобто укласти українсько-російський термінологічний словник. За нього мені присудили друге місце на тому конкурсі, і таким чином моя праця побачила світ 1992 року. Тоді, під час підготовки видання посібника, я зрозумів, скільки термінологічних проблем є у цій царині і що це лише початок.

За якийсь час Богдан Євгенович увійшов до новоствореної термінологічної комісії в Політехніці, яку очолював професор Володимир Перхач. Став його правою рукою.

— Як виникла ідея організовувати конференції?

— Це було 1991 року в потягу зі Львова до Чернівців (сміється), куди я з колегами й однодумцями на запрошення знаного науковця Тараса Кияка їхав на міжнародну наукову конференцію «Питання стандартизації, інтернаціоналізації та автоматизації перекладу термінологічних одиниць». Як нині пам'ятаю, у нашій групі був Володимир Літинський з Інституту геодезії та викладачки кафедри філології ЛНУ імені Івана Франка — Таміла Панько й Ірина Кочан.

І якось у розмові зародилась ідея організовувати термінологічні конференції у Львівській політехніці.

Відтоді в нас спочатку щороку, а потім що два роки відбувалися міжнародні наукові конференції СловоСвіт «Проблеми української термінології». Ось цьогоріч у жовтні вже буде 18-та така конференція

— Так! Це були перші кроки відновлення Української держави.

До Львівської політехніки з^’їхалися цікаві неординарні люди не тільки з різних міст України, а й з-за кордону.

Наприклад, серед учасників перших конференцій СловоСвіт — учень лінгвіста світового рівня Фердинана де Сосюра, професор Віденського університету Роберт де Боґранд (його я запросив на одній з конференцій у Вільнюсі), український славіст, мовознавець Ярослав-Богдан Рудницький (Канада), український мовознавець Святослав Караванський (США), українські науковці-хеміки Святослав і Марта Трофименки, керівник відділу 150 Ганс Тайхман із Женеви, голова НТІІІ Орест Попович, професор Олекса Біланюк, Петро Пулюй — внук Івана Пулюя (Відень), директор InfoTerm'у (Австрія) Християн Ґалінський.

ТК СНТТ (далі — Комітет) очолив професор Володимир Перхач, а Богдан Рицар став відповідальним секретарем. Так науковці Львівської політехніки започаткували експертування проєктів термінологічних стандартів із різних галузей науки і техніки для впровадження українських державних стандартів (ДЕСТів України). Тоді до Комітету з'їжджалися науковці з усіх кінців України, які були зацікавлені у впровадженні українських термінів у різні сфери життя. Період становлення Комітету й водночас української науково- технічної термінології в той час був надзвичайно напруженим. Щоб розробити добрий термінологічний стандарт, який згодом мав стати основою галузевого, довелося провадити експертизу. На сьогодні Комітет охоплює всі 12 наукових напрямів науки і техніки.

— Це була, без перебільшення історична подія, — згадує Богдан Рицар. — До роботи залучили понад сотню інженерів і науковців з усієї України. Щоб виконати таку титанічну працю, ми на той час, по суті, нічого не мали, крім тодішніх ГОСТів. Їх треба було не тільки перекладати українською, а й переробляти, а також розробляти нові ДСТУ на терміни й визначення. Термінологічних словників обмаль, а навіть видані (ми їх називали «російсько-російськими») були недосконалі. Якби не Фонд Карла Поппера, який тоді очолював Богдан Гаврилишин, було б нам дуже скрутно. Тож на кошти цього Фонду ми з доцентом Політехніки Євгеном Шморгуном вирушили до Женеви, де закупили за гроші Фонду міжнародні стандарти ISO та IEC і привезли їх до України.

На конференціях СловоСвіт періодично відбувались академії, присвячені відомим постатям української термінології (Анатолієві Вовку, Олексі Горбачу, Іванові Пулюю, Володимирові Левицькому), а також круглі столи з актуальних мовнотермінологічних проблем.

Дискутували про те, як забезпечити всебічний розвиток і функціювання української мови у вишах України. До цих обговорень залучали ректорів провідних закладів вищої освіти України (1996), розглядали концепції сучасного українського правопису. У межах МНК СловоСвіт2000 відбувся круглий стіл Terminology and International Knowledge Transfer, доповідачами якого були з InfoTerm'у (Австрія) Християн Ґалінський, а також професори — Тарас Кияк (Київ), Михайло Гінзбург (Харків), Андрій Медведів (США). У доповідях наголошено на потребі гармонізувати національну (українську) термінологію з міжнародною для розвитку тісніших відносин із Європою та світом.

— Починаючи з 1992 року, коли був створений ТК СНТТ спільним наказом МОН і Держстандарту України, Комітет випрацьовує концептуальні засади та практичні рекомендації щодо внормування української науково-технічної термінології, розробляє, експертує і погоджує (у співпраці з міжнародними організаціями ISO й IEC) термінологічні стандарти, організовує міжнародні конференції та семінари задля обміну досвідом і підвищення кваліфікації фахівців тощо. Про діяльність Комітету можна більше довідатися на нашому сайті http://tc.terminology.lp.edu.ua/TK_main.htm.

Як голові Комітету мені доводиться вникати в різні галузі знань науки і техніки, перечитувати та термінологічно редагувати всі проєкти стандартів (проєкт має дві попередні редакції, а потім — наша остаточна), які надійшли від розробників чи експертів, адже в кінці кожного проекспертованого проєкту ДСТУ ставлю свій підпис поряд із підписами експертів Комітету.

Звісно, не обходимося без філологів. Згодом свої результати надсилаємо до відповідних організацій, які звіряють, чи наші пропозиції відповідають практичному вживанню того чи іншого терміна.

Діапазон тем експертиз проєктів ДСТУ дуже широкий. Недавно ми провадили експертизи термінів для Укрпива, а також для Оборонпрому — на зброю, військову техніку та основні характеристики військових кораблів. Перед тим були проєкти стандартів зі сфери інфраструктури.

У 2000 році ми започаткували термінографічну серію СловоСвіт, у якій на сьогодні є 16 книжок — словників з різних галузей знань і біобібліографія відомих науковців-термінологів. Від часу свого створення Комітет підтримує зв'язки з НТША та публічно інформує про свою діяльність.

— З якими проблемами найчастіше стикаєтеся?

— Здебільшого вони стосуються різних трактувань написання.

Є проблеми, з якими важко дати раду, тобто переконати тих, хто звик вживати той чи інший не властивий українській мові термін або слово.

Скажімо, магніт чи магнет, хімія чи хемія? На мою думку, якщо магнетика — розділ науки про магнетизм, то мусить бути магнет, а не магніт. Сучасне озвучення хімія, яке ми успадкували з російської мови, прийшло з латинської, а до неї — з грецької; в українському правописі слово «хемія» безваріантно вживали до 1930˗1940-х, адже досі вживаємо хемосорбція, а не хімосорбція тощо...

Непрості термінологічні проблеми виникають під час напрацювання проєктів стандартів із нових технологій. Тут часто доводиться впроваджувати нові терміни. Варто зазначити, що чимало тих, що ми запропонували, набули практичного вживання в різних сферах діяльності людини. Як тут не згадати застосунок замість прикладної програми, який під час праці над англійсько-українським глосарієм запропонував мій співрозмовник ще 2005 року. Цю пропозицію охоче підтримав менеджер ТзОВ «Майкрософт-Україна» О. Орєхов. Сьогодні слово «застосунок» можна часто почути в інформаційному просторі.

— Позаяк робота в Комітеті забирає часу та зусиль, як встигаєте і там працювати, і провадити дослідження, і викладати?

— Встигаю, адже нещодавно перейшов на чверть окладу професора кафедри, тож навчального навантаження маю небагато. Намагаюся серед студентів знайти таких, які цікавляться наукою. І часом це вдається здебільшого серед тих, що йдуть у магістратуру. А в Комітеті працюю на громадських засадах, бо офіційно такої посади нема. Зрештою, там робота давно добре напрацьована, колектив злагоджений, фаховий, усі мої колеги виконують свої обов’язки дуже кваліфіковано. Це особливо виявляється під час конференцій СловоСвіт і наукових семінарів.

— Часто граю в шахи, щоправда, тепер переважно з комп’ютером. Маю перший розряд із високим рейтингом (трохи не дотягнув до кандидата в майстри спорту). А колись моїм захопленням був автотуризм.