| Структура | Склад | Адреса | Засади | Правопис | Конференція | Семінар | Термінографія | Вісник | Товариство | Комісія | Оголошення | Хто є хто | Архів |

Левченко О. П. Символи у фразеологічних системах української та російської мов: лінгвокультурологічний аспект. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова, 10.02.02 – російська мова. – Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. – К., 2007. – розділ І.

Національна академія державного управління при Президентові України

Львівський регіональний інститут державного управління

На правах рукопису

Левченко Олена Петрівна

УДК 81’37+811.61.1:811.161.2’373.7

Символи у фразеологічних системах

української та російської мов:

лінгвокультурологічний аспект

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Спеціальність  10.02.01 – українська мова,

                                                            10.02.02 – російська мова

Науковий консультант

доктор філологічних наук, професор

Алексєєнко Михайло Андрійович

ЛЬВІВ–2007

 Зміст

АА – Ашукин Н. С., Ашукина М. Г. Крылатые слова: Литературные ци­таты; Образные выражения. – М., 1988.

БАС – Словарь современного русского литературного языка: В 17 т. – М. – Л., 1948–1960.

БПП – Български пословици и поговорки. – Ел. ресурс: <http://bg.wikiquote. org/wiki>.

БРФС – Кошелев А., Леонидова М. Българско-руски фразеологичен реч­ник. – Москва–София, 1974.

БТС – Български тълковен речник // Eurodict_xp. – Ел. ресурс:<http://koralsoft. dir.bg/dict.php>.

Бутенко Н. П. Словник асоціативних норм української мови. – Львів, 1979.

Бутенко Н. П. Словник асоціативних означень іменників в українській мо­ві. – Львів, 1989.

ВТССУМ – Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – Київ–Ірпінь, 2001.

ГЛЯ – Гаўрош Н. В., Лепешаў І. Я., Янкоўскі Ф. М. Фразеалагічны слоў­нік / Пад рэд. Ф. М. Янкоўскага. – Мінск, 1973.

ГМ – Хобзей Н. Гуцульська міфологія: етнолінгвістичний словник. – Львів, 2002.

Горб – Горбачевич К. С. Словарь сравнений и сравнительных оборотов в русском языке. – М., 2004.

Гурин – Де живе жар-птиця?: Зб. / Записав І. І. Гурин; Упоряд. і передм. М. К. Дмитренка. – К., 1991.

Гр – Словарь української мови / За ред. В. Д. Грінченка. – В 4 т. – К., 1958.

Даль – Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка. – в 4 т. – М., 1989–1991.

Даль, 1987 – Пословицы и поговорки русского народа. Из сборника. В. И. Даля / Под общ. ред. Б. П. Кирдана. – М., 1987.

Добр – Доброльожа Г. Красне слово – як золотий ключ: Постійні народні порівняння в говірках Середнього Полісся та суміжних територій. – Житомир, 2003.

Добровольский Д. О., Караулов Ю. Н. Ассоциативный фразеологический словарь русского языка. – М., 1994.

Дяд, ч. 3 – Дядечко Л. П. Новое в русской и украинской речи: Крылатые слова (материалы для словаря). – К., 2002.

Дяд, ч. 4 – Дядечко Л. П. Новое в русской и украинской речи: Крылатые слова (материалы для словаря).– К., 2003.

ЕСУМ – Етимологічний словник української мови / Гол. ред. О. С. Мель­ничук. – У 7 т. – К., 1982–2004.

Жайв – Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К., 2006.

Заб – Русскій народъ, его обычаи, обряды, преданія, суевѣрыя и поэзія / Собр. М. Забылиным. – Симферополь, 1992.

ИРС – Черданцева Т. З., Джусти Фичи Ф. Итальянско-русский и русско-итальянский краткий фразеологический словарь. – М., 1994.

ИЭМ – Кибалова Л., Гербенова О., Ламарова М. Иллюстрованная энцикло­педия моды. – Прага, 1986.

Ільк – Галицкіи приповѣдки и загадки зôбраніи Григорим Илькєвичом. У Вѣднию Напечатано Черенками О. О. Мехитаристôв, 1841.

КВУЛМ – Коваль А. П., Коптілов В. В. Крилаті вислові в українській літературній мові. – К., 1975.

Кр – Російсько-український словник / Гол. ред. А. Е. Кримський. – К., 1924.

КСЖЛУМ – Ставицька Л. Короткий словник жарґонної лексики україн­ської мови. – К., 2003.

ЛГСС – Вархол Н., Івченко А. Фразеологічний словник лемківських го­вірок Східної Словаччини. – Братіслава–Пряшів, 1990.

Леп – Лепешаў І. Я. З народнай фразеалогіі: Дыферэнцыяльны слоўнік. – Мн., 1991.

Март – Пословицы. Поговорки. Загадки / Сост. А. Н. Мартынова, В. В. Митрофанова. – М., 1986.

МифС – Мифологический словарь / Гл. ред. Е. М. Мелетинский. – М., 1990.

МКС – мовна картина світу.

МРБСП – Малы руска-беларускі слоўнік прыказак, прымавак і фразем / Укладальнік Зьміцер Санько. – Менск, 1991.

МС – Мудре слово: Прислів’я та приказки в говірках Нижньої Наддніп­рянщини / Зібрав і впорядкував В. Чабаненко. – Запоріжжя, 1992. – Вип. 2.

НКРЯ – Национальный корпус русского языка. – 2003–2006.

Ном – Українські приказки, прислів’я і таке інше / Уклав М. Номис. – К., 1993.

НОССРЯ – Новый объяснительный словарь синонимов русского языка. Первый выпуск / Под общ. рук. Ю. Д. Апресяна. – М., 1997.

НОУМ – Завадська В., Музиченко Я., Таланчук О., Шалак О. 100 найві­доміших образів української міфології. – К., 2002.

Ог – Огольцев В. М. Словарь устойчивых сравнений русского языка (сино­нимо-антонимический). – М., 2001.

Ож ‑ Ожегов С. И. Словарь русского языка / Под ред. чл.-корр. АН ССР Н. Ю. Шведовой. – 19-е изд., испр. – М., 1987.

ПазВ – Прислів’я та приказки: взаємини між людьми / Упоряд. М. М. Па­зяк. – К., 1991.

ПазЛП – Українські прислів’я, приказки та порівняння з літературних пам’яток / Упоряд. М. М. Пазяк. – К., 2002.

ПазПГ – Прислів’я та приказки: Природа. Господарська діяльність люди­ни / Упоряд. М. М. Пазяк. – К., 1989.

ПД – Палескі дзівасіл: Беларускія народныя прыказкі, прымаўкі, выслоўі: са скарбніцы А. К. Сержпутоўскага / У. К. Касько. – Мн., 2005.

ПЛ – Прыказкі Лагойшчыны // Укладальнік А. Варлыга. – Нью-Ёрк, Мюнхен, 1966.

Плав – Плав’юк В. С. Українські приповідки. – Едмонтон, 1996–1998.

ПРУС – Польсько-російсько-український словник / Упор.: Левінська С. Й., Старак Т. В. – Київ–Львів, 1991.

ПУ– Пізнаймо Україну: Матеріали мовокраїнознавчого словника-довідни­ка «Україна в словах» / C. І. Терпелюк, С. А. Коробчук, Р. М. Пріма, С. О. Горо­жанова, М. А. Соловйова, В. В. Крижанівська. – Луцьк, 2004.

РАС – Русский ассоциативный словарь: В 2 т. / Ю. К. Караулов, Т. Я. Чер­носова, Н. В. Уфимцева, Ю. А. Сорокин, Е. Ф. Тарасов. – М., 2002.

РБЛРСФС – Киселев И. А. Русско-белорусский фразеологический сло­варь. – Минск, 1991.

РГС – Словарь фразеологизмов и иных устойчивых словосочетаний рус­ских говоров Сибири / Сост.: Н. Т. Бухарева, А. И. Федоров. – Новосибирск, 1972.

РКП ‑ Русское культурное пространство: Лингвокультурологический сло­варь / И. С. Брилева, Н. П. Вольская, Д. Б. Гудков, И. В. Захаренко, В. В. Крас­ных.  – М., 2004.

РНЗ – Русские народные загадки, пословицы, поговорки / Сост. Ю. Г. Круглов. – М., 1990.

РУ – Олійник І. С., Сидоренко М. М. Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник. – К., 1978.

РУССВ – Вирган І. О., Пилинська М. М. Російсько-український словник сталих виразів. – Х., 2002.

РФ – Фелицына В. П., Мокиенко В. М. Русские фразеологизмы: Лингво­страноведческий словарь / Под ред. Е. М. Верещагина и В. Г. Костомарова. – М., 1990.

САС – Славянский ассоциативный словарь: русский, белорусский, болгар­ский, украинский / Н. В. Уфимцева, Г. А. Черкасова, Ю. Н. Караулов, Е. Ф. Та­расов. – М., 2004.

СБНФ – Мяцельская Е. С., Камароўскі Я. М. Слоўнік беларускай народнай фразеалогіі. – Мінск, 1972.

СЕ – Аркушин Г. Словник евфемізмів, уживаних у говірках та молодіж­ному Західного Полісся та західної частини Волині. – Луцьк–Люблін, 2005.

СЕУМ – Словник епітетів української мови / Бибик С. П., Єрмоленко С. Я., Пустовіт Л. О.; За ред. Л. О. Пустовіт. – К., 1998.

СЛТХЛ – Макаров В. И., Матвеева Н. П. Словарь лексических трудностей художественной литературы. – К., 1989.

СОЛСРЯ – Алексеенко М. А., Белоусова Т. П., Литвинникова О. И. Сло­варь отфразеологической лексики современного русского языка. – М., 2003.

Срф – Бирих А. К., Мокиенко В. М., Степанова Л. И. Словарь русской фразеологии: Историко-этимологический справочник. – Спб., 1998.

ССКУ – Словник символів культури України / За заг. ред В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка. – К., 2002.

ССНП – Юрченко О. С., Івченко А. О. Словник стійких народних по­рівнянь. – Х., 1993.

ССРЛЯ – Словарь современного русского литературного языка: в 20 т. – М., 1991.

СССРЛ ‑ Сводный словарь современной русской лексики: В 2 т. / АН ССР. Ин-т рус. яз.; Под ред. Р. П. Рогожниковой. – М., 1991.

ССУМ – Полюга Л.М. Словник синонімів української мови. – К., 2004.

СУ – Інтегрована лексикографічна система «Словники України» / НАН України, Український мовно-інформаційний фонд, 2001. – Версія 1.0.

СУ^1.4 – Інтегрована лексикографічна система «Словники України» / НАН України, Український мовно-інформаційний фонд, 2001–2004. – Версія 1.4.

СУІ – Словник українських ідіом / Уклав Г. М. Удовиченко. – К., 1968.

СУМ – Словник української мови: В 11 т. – К., 1970–1980.

СФАУМ – Калашник В. С., Колоїз Ж. В. Словник фразеологічних анто­німів української мови. – К., 2004.

СФУМ – Словник фразеологізмів української мови / Уклад.: В. М. Бі­лоноженко та ін. – К., 2003.

Сэбм – Слоўнік эпітэтаў беларускай мовы / Укладальнік Н. Гаўрош. – Мінск, 1998.

СЯП – Иванова Н. Н. Словарь языка поэзии (образный арсенал русской лирики конца XVIII – начала XX в.). – М., 2004.

Тих – Фразеологический словарь русского языка / Сост. А. Н. Тихонов (рук. авт. кол.), А. Г. Ломов, Л. А. Ломова. – М., 2003.

Тр – Тресиддер Дж. Словарь символов. – М., 1999.

Уж – Ужченко В., Ужченко Д. Фразеологічний словник східнослобожан­ських і степових говірок Донбасу. – Луганськ, 2002.

УЗ – Українські замовляння / Упоряд. М. Н. Москаленко; Авт. передм. М. О. Новикова. – К., 1993.

УМСС – Український молодіжний сленг сьогодні / Уклад. С. Пиркало; За ред. Ю. Мосенкіса. – К., 1999.

Уш – Толковый словарь русского языка / Под ред. Д. Н. Ушакова: В 4 т. – М., 1935–1940.

ФПЛ – Фразеологія перекладів Миколи Лукаша: Словник-довідник / Уклали О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк. – К., 2002.

Франко – Франко І. Галицько руські народнї приповідки // Етнографічний збірник. – Львів, 1901–1910.

ФРР – Мелерович А. М., Мокиенко В. М. Фразеологизмы в русской речи. Словарь. – М., 2001.

ФСМТК – Фразеалагічны слоўнік мовы твораў Я. Коласа / Уклад. А. С. Аксамітаў і інш. – Мінск, 1993.

ФСРБЕ – Нанова А. Фразеологичен синонимен речник на българския език. – София, 2005.

ФСРЯ – Фразеологический словарь русского языка / Под ред. А. И. Молоткова. – М., 1986.

ФСУМ – Фразеологічний словник української мови. – К., 1993.

ФТС – Олійник І. С., Сидоренко М. М. Українсько-російський і російсько-український фразеологічний тлумачний словник. – К., 1991.

ЧРДФ ‑ Алексеенко М. А., Белоусова Т. П., Литвинникова О. И. Человек в русской диалектной фразеологии: Словарь. – М., 2004.

ЧМ ‑ Частотний словник сучасної української поетичної мови. ‑ Ел. ресурс: <http://195.49.151.1/poet.aspx?poet=poets>

ЧПр ‑ Частотний словник сучасної української прози. – Ел. ресурс: <http://195.49.151.1/freqcard.aspx?l1=97&sl=proza>

ЧПуб ‑ Частотний словник сучасної української публіцистики. ‑ Ел. ресурс: <http://195.49.151.1/freqcard.aspx?l1=98&sl=publicist>

Шар – Шаров С. А. Частотный словарь. ‑ Ел. ресурс: <http://www.artint.ru/ projects/frqlist.asp>

ЭС – Шейнина Е. Я. Энциклопедия символов. – Москва–Харьков, 2003.

ЭСРЯ – Цыганенко Г. П. Этимологический словарь русского языка. – К., 1989.

ЭСФ – Лепешаў І. Я. Этымалагічны слоўнік фразеалагізмаў. – Мн., 2004.

Юр-72 ‑ Юрчанка Г. Ф. І коціцца, і валіцца: Устойлівыя словазлучэнні ў гаворцы Мсціслаўшчыны. – Мн., 1972.

Юр-74 ‑ Юрчанка Г. Ф. І сячэ і паліць (Устойлівыя словазлучэнні ў гаворцы Мсціслаўшчыны). – Мн., 1974.

Юр-77 ‑ Юрчанка Г. Ф. Слова за слова (Устойлівыя словазлучэнні ў гаворцы Мсціслаўшчыны). – Мн., 1977.

Янк – Янкоўскі Ф. Беларуская фразеалогія. Ел. ресурс: <http://jankouski. by.ru/stpradm.htm>.

AID – Spears R. A. American Idioms Dictionary. – М., 1991.

Kopal – Kopalińskі W. Słownik symboli. – Warszawa, 1997.

Ling – Система Электронных Словарей. ABBYY Lingvo 8.0. Software House, 2002.

NKP – Nowa księga przysłów i wyrażeń przysłowionych polskich // Red. J. Krzyżanowski, t. 1–4. – Warszawa, 1969–1978.

PSFJP – Bąba S., Dziamska G., Liberek J. Podręczny słownik frazeologiczny języka polskiego. – Warszawa, 1996.

SFJP – Skorupka St. Słownik frazeologiсzny języka polskiego. – Warszawa, 1985.

SFWP – Bąba S., Liberek J. Słownik frazeologiсzny współczesnej polszczyzny. – Warszawa, 2001.

SJP – Słownik języka polskiego. ‑ Wydawnictwo Naukowe PWN SA, 2003.

TPMO – Przysłowia. Towarzystwo przyjaciół misji Oblackich. – Ел. ресурс: <www.kuria.gliwice.pl/wtpmo/start.php?numer=9&art=02>.

Wóyc – Wóycicki K. W. Przyslowia narodowe. Z wyjaśnieniem zrzódła początku, oraz sposobu ich użycia. – Warszawa, 1830.

ZČPFI – Mrhačová E., Ponczova R. Zvířata v české a polské frazeologii a idiomatice: Česko-polský a polsko-český slovník. – Ostrava, 2003.

Фразеологічна концептосфера в культурологічному аспекті

 [] [] 1.1. Сучасні теорії концептуального аналізу

Витоки сучасної лінгвокультурології сягають порівняльно-історичного мовознавства, контрастивістики, семіотики, лігвокраїнознавства тощо. Зокрема, у межах семіотики постулюють правило, застосовне до будь-яких спроб виявлення національно-культурної специфіки: «знакову систему видно лише з позицій іншої знакової системи» [219, с. 28]. В. Гак відзначав, що важливе значення має зв’язок контрастивної лінгвістики з етнопсихологією й культурою [53, с. 16], натомість для лінгвокультурології культура – це один з об’єктів дослідження.

Якщо розглядати лінгвістичні дослідження в ширшій перспективі, то «...О. Потебня випередив етнолінґвістичні ідеї не тільки Е. Сепіра та Б. Ворфа (так звана гіпотеза мовної відносности), але й деякі концепції німецького неогумбольдтіянства ХХ сторіччя (Л. Вайсґербер та ін.) і водночас упритул підійшов до тих питань, які поставила американська коґнітивна антропологія (Ф. Лавнсбері, Д. Гаймз, К. Пайк) щойно яких тридцять років тому»[1] [116, с. 5]. Нинішня українська контрастивна лінгвістика представлена працями Ю. Жлуктенка [88, 89], Г. Їжакевич, П. Гриценка, В. Кононенка, Н. Романової, Л. Кудрявцевої [248], М. Кочергана [126–128], В. Манакіна [172], Г. Басової, О. Качури, О. Кіхна, В. Мусієнко, Н. Озерової, Н. Романової, О. Снітко, О. Тво­ронович [247] та ін., зокрема контрастивна фразеологія – працями М. Алексєєнка [2, 4], Л. Бублейник [35, 36], Л. Дядечко [75], Р. Зорівчак [97, 98], Л. Лисиченко [163], О. Гамалі [55], А. Григораш [65], О. Снітко, С. Зайченко [244] та ін.

Із певного етапу науковці, працюючи над проблематикою, зіставною з проблематикою контрастивістики, окреслюють свої студії як лінгвокультуроло­гію. «Сучасні теоретичні дослідження, спрямовані на системне відтворення “мовної картини світу”, які стали в останнє десятиріччя однією з домінант русистики, мають... у нас у Росії своїм попередником лінгвокраїнознавство», – зауважує В. Мокієнко, вважаючи засновниками лінгвокраїнознавства в Росії Є. Верещагіна й В. Костомарова та їхніх колег і послідовників [189, с. 25].

Ще одним дотичним напрямком досліджень є етнолінгвістика. Вітчизняна етнолінгвістика представлена працями В. Брицина [34], З. Василько [40], С. Єрмоленка [78–80], С. Єрмоленко [81], В. Жайворонка [84–86], В. Кононенка [119–122], В. Пейчева [204], О. Снітко, С. Зайченко [244], О. Тищенка [263–266] та ін. Так, М. Толстой вбачав у етнолінгвістиці «розділ мовознавства чи – ширше – напрямок мовознавства, який орієнтує дослідника на розгляд співвідношення і зв’язку мови та духовної культури, мови і народного мен­талітету, мови і народної творчості, їхньої взаємозалежності та різних видів їхньої кореспонденції» [див.: 268, с. 27]. Завдання цієї лінгвістичної науки – визначити перелік семіологічних засобів і символів у слов’янській культурній сфері, їх співвідношення і систему, їх спільність для слов'янського світу і їх локальні відмінності (діалектність) [268, с. 25, 26]. На переконання В. Жай­воронка, «визначати етнолінгвістику тільки як дисципліну, об'єктом якої є мова в її відношенні до культури, було б принаймні необачно. Це радше комплексна наука, предметом вивчення якої є “план змісту” етнокультури, народної пси­хології і міфології, що втілюється в різних формах... Тобто це погранична нау­кова галузь, що стоїть на суміжжі власне лінгвістики, етнографії, фолькло­ристики, культурології, соціології і сьогодні переживає друге народження» [див.: 86]. Сьогодні в межах етнофразеології плідно використовуються два підходи: «від мови до етнографії» та «від етнографії до мови» [190, с. 207].

В аналогічному напрямку активно працюють білоруські та польські етнолінгвісти [118; див. 369]. Інколи лінгвокультурологію визначають як науку, що вивчає взаємовідношення мови й культури, а лінгвоетнологію (етно­лінгвістику) як таку, що орієнтує на розгляд мови, духовної культури народу, народного менталітету й народної творчості [229, с. 9; пор. 31, с. 66, 67]. З. Мушинський «лінгвокультурологічно» визначає предмет етнолінгвістики: «Предметом досліджень етнолінгвіста є не фізичний світ, а суспільна реаль­ність чи, згідно з когнітивним підходом, ментальна реальність предмета культури» [357, с. 22]. Польську етнолінгвістику представлено працями Є. Бартмінського та його колег [313, 315, 316, 318]. Є. Бартмінський прин­циповою засадою «антропологічно-когнітивного» напрямку вважає аналіз не лише категоріальних, але і стереотипних ознак [314, с. 68].

Я. Анусєвич розмежовує «культурну лінгвістику» (яка вивчає зв’язки між мовою та культурою та завданням якої є дослідити чотиричленне відношення: мова – культура – людина (суспільство) – дійсність), «антропологічну лінг­вістику й етнолінгвістику» (яка досліджує зв’язки і залежності між мовою і людиною (суспільством), разом із тим – між культурою і дійсністю; її зав­дання – дослідження чотиричленного відношення: мова – людина (суспільст­во) – дійсність – культура) та «лінгвістичну антропологію» (яка вивчає зв’язки між культурою, мовою й певним суспільством і «у своїх дослідженнях виходить у такий спосіб від культури – не від мови й мовних даних, що становить істотну методологічну відмінність порівняно з пунктом і напрямком виходу, які пропонує культурна чи антропологічна лінгвістика») [312, c. 10, 11]. Польський дослідник пропонує називати лінгвістику, яка залучає у дослід­женнях знання про людину й культуру, інтегральною [312, c. 113].

Контрастивна лінгвістика стає лінгвокультурологією, на наш погляд, із того моменту, коли контрастивісти почали використовувати когнітивну пара­дигму. М. Кочерган зауважує, що «зміна структурної парадигми на сучасну когнітивну пожвавила контрастивні дослідження, внесла в них нові аспекти» [127, с. 4, 5]. Зміна контрастивною лінгвістикою парадигми посприяла роз­ширенню сфери зацікавлень. У власне когнітивному та лінгвокультурологічно­му аспекті висвітлюють мовні явища вітчизняні вчені [27, 28, 68, 74, 82, 83, 90, 129, 173, 222–224, 235, 255, 274, 281 та ін.]. Лінгвокультурологічні дослідження активно проводять зарубіжні вчені [19, 23, 47–51, 62, 63, 71, 109, 135–137, 177–179, 185, 196, 198, 200, 221, 231, 297, 303, 304, 342, 374–380 та ін.].

Пишучи про співвідношення між мовою та культурою, К. Леві-Строс висловив «робочу гіпотезу»: «...між певними аспектами й на певних рівнях можна виявити деякі співвідношення, ...йдеться про те, щоб визначити, які ж це аспекти і де знаходяться ці рівні» [147, с. 80]. В. Шаклеїн так визначає завдання лінгвокультурології: «специфіка лінгвокультурології як науки полягає у роз­гляді феноменів мови та культури, які зумовлюють одне одного, що передбачає насамперед багатоаспектність проблематики лінгвокультурології, можливість різних системних підходів до вирішення лінгвістичних питань» [299, с. 138]. Такий підхід до визначення завдань лінгвокультурології узгоджується з основним завданням когнітивної лінгвістики – «пояснити сам феномен мови» [83, с. 81].

Залучення культури до сфери лінгвістичного аналізу спричинило появу понять культурна парадигма [254, с. 13–36] і культурний концепт [252, с. 40]. На думку Ю. Степанова, «концепт – основна частка культури в ментальному світі людини» [252, с. 43]. Базовими для лінгвокультурології поняттями є такі, як текст культури, тезаурус культури, код культури, симболарій культури [261, с. 19–21]. Певна річ, до цього переліку базових понять має також належати і поняття культурно значущий концепт.

Когнітивістика (методи якої використовує лінгвокультурологія) як само­стійний напрям сформувалася вже до середини 90-х рр. у західній лінгвістиці [226, с. 275]. З. Попова нагадує, що предмет когнітивної лінгвістики – «особ­ливості засвоєння та обробляння інформації за допомогою мовних знаків – позначено вже в перших теоретичних працях з мовознавства у ХІХ ст.» [214, с. 7]. Представниками когнітивного підходу вважають Дж. Лакоффа, Р. Ле­некера (за іншою транслітерацією – Лангакер, Ленгекер) [350–354], Ч. Філ­лмора, Л. Талмі та ін. [див. праці, присвячені історії когнітивістики та теоре­тичним проблемам: 225, 226, 285, 293]. У межах когнітивної лінгвістики вже виокремилася низка методів і напрямків, «пов’язаних із використанням загаль­ної теорії когнітивних моделей, і зокрема образно-схематичних моделей, фрей­мової теорії, пропозиційних моделей, теорії прототипів» [32, с. 31]. Вико­ристання когнітивної парадигми в лінгвістичних студіях пояснюють тим, що традиційний семантичний аналіз специфіки фразеологізмів не дає виходу на онтологічні висновки й здебільшого дозволяє отримати лише приблизні ре­зультати, оскільки під час семантичного аналізу в багатьох випадках ігнорують асоціативні зв’язки слова, когнітивне тло.

Специфіка когнітивного дослідження та його метамови полягає в тому, щоб не розділяти явища власне мовного й немовного планів [див.: 21, с. 21]; у фразеологічному значенні закодовано лише частину мисленнєвої інформації, тимчасом як другу її частину представлено у психіці людини мисленнєвими образами екстралінгвістичного характеру [6, с. 71]. Метамова, використовувана в когнітивних дослідженнях, враховує сферу знань (немовний матеріал), ін­шими словами, ментальне, когнітивне тло, на якому розгортаються мовні процеси. А. Баранов, Д. Добровольський, Ю. Караулов пропонують методику дослідження фразеологічного значення: аналіз значення ідіом, що спирається на концептуальні структури – фрейми й сценарії [19–22]. Серед аксіом когні­тивізму названо такі: досліджують не просто дії (тобто продукти), що спостері­гають, а їх ментальні репрезентації, символи, стратегії та інші неспостере­жувані процеси й здібності людини (які й породжують дії); на плин цих процесів впливає конкретний зміст дій і процесів, а не «навичка»; культура формує людину: індивід завжди перебуває під впливом своєї культури [134, с. 72].

Когнітивна лінгвістика має низку напрямків та методик дослідження, за­стосовних для вивчення фразеологічних одиниць у лінгвокультурологічному аспекті. Достовірність отриманих результатів за допомогою цих методик ви­значають певні фактори. На думку О. Березович, це – відбирання й обсяг ма­теріалу, сфери та процедури аналізу [25, с. 145]. Особливо значущим щодо висновків про інтерлінгвальність та специфіку мовних явищ є залучення ши­рокого мовного матеріалу, що передбачає, по-перше, аналіз явищ низки мов, по-друге, добирання матеріалу в межах однієї мови з різних функційних стилів. Аналіз має бути спрямований, зокрема, і від матеріалу, бо спосіб доведення тез, які переважно належать до міфологем, тримає у полоні дослідника, скеровує його добирати фактичний матеріал для підтвердження обраної тези.

Механізми концептуалізації та вербалізації намагаються пояснити теорія прототипів Е. Рош, фреймова семантика Ч. Філлмора, теорії метафори Дж. Ла­коффа та М. Джонсона, М. Тернера, Ж. Фоконьє тощо. Біля витоків когнітивної лінгвістики стоїть теорія прототипів Е. Рош [367]. Вважається, що існує «три різних концепції прототипного підходу: власне семантика прототипів (насам­перед це психологічний та антропологічний підходи в дусі Е. Рош); семантика стереотипів (Г. Патнам); концепція родинної (сімейної) подібності Л. Віттген­штейна» [134, с. 140]. Однак, на думку Дж. Кляйбера, існує дві версії теорії прототипів – стандартна й розширена [343, c. 11]. Дж. Кляйбер виокремлює такі основні тези стандартної версії: 1) категорія має внутрішню прототипну структуру; 2) ступінь репрезентативності певного екземпляра відповідає сту­пеню його належності до категорії; 3) межі категорій чи понять розмиті; 4) елементи певної категорії не мають властивостей, спільних для всіх еле­ментів; їх поєднує родинна подібність; 5) належність до певної категорії настає на підставі ступеня подібності до прототипу; 6) залучення до категорії відбу­вається не аналітичним, а цілісним (całościowy) способом [343, c. 51]. Натомість розширена версія з шести основних тез стандартної залишає лише дві, моди­фікувавши першу: 1) існують лише прототипні ефекти: зник прототип як репрезентант понять категорії чи як підстава структурування категорії; 2) від­ношення, що поєднують різні елементи тієї самої категорії, незважаючи на те, якою є категорія, є відношеннями родинної подібності [343, c. 156].

Однією з важливих проблем, вирішуваних прототипною семантикою, є поділ ознак (атрибутів) на необхідні та достатні чи, як у А. Вежбицької, на істотні та прототипні [379, c. 60], у традиційній семантиці – денотативні та конотативні семи тощо. Однак у межах лінгвокультурологічного аналізу, зокрема дослідження метафори та символу, такий поділ вважаємо зайвим, про що свідчать опосередковано висновки Г. Скляревської [240, с. 61] про те, що будь-яка інформація, пов’язана з певним об’єктом, може ставати основою метафоризації. Однак звідси випливає ще одна проблема – проблема тлума­чення значень, а саме фіксації певних ознак у прямому чи переносному значенні. Г. Скляревська зазначає, що «ознаку відображають у прямому значенні, якщо вона релевантна, тобто є суттєвою й необхідною для визначення цього по­няття (слон – великий). Однак, як ми намагалися показати, характеризувальна метафора утворюється на основі несуттєвих, випадкових і навіть ознак, які суперечать семантиці вихідного значення. Окрім того, необхідно враховувати ши­рокий діапазон зооморфних характеристик: це може бути не лише зовнішня по­дібність і фізичні дані (великий, незграбний, спритний, неповороткий тощо), але й психологічні (бездушний, хитрий, підступний, нетямущий, упертий) і на­віть моральні (невдячний, ганебний). Якщо погодитися з тим, що необхідно фіксувати таку ознаку у тлумаченні прямого значення, то у слові свиня довелося б указати: “парнокопитний ссавець.., неохайний, невдячний тощо”, у слові індик: “великий домашній птах.., дурний, зарозумілий, гордовитий” тощо» [240, с. 63, 64].

Натомість теорія ідентифікації А. Марковського базується на виокремленні характерних, типових ознак за мінімального когнітивного зусилля, тобто реле­вантних ознак – ідентифікаторів [див.: 312, c. 87–90]. А. Марковський зазначає, що «здатність розпізнавання слів і їхніх значень становить загалом перший етап мовної (семантичної) рефлексії, етап, що передує дефінюванню слів» [цит. за: 312, c. 88]. Так, наприклад, слово mruczeć необхідне й достатнє, щоб іден­тифікувати слово kot: kot – ‘zwierzę domowe, które mruczy’. Ідентифікаторами також могли б бути ‘miauczeć’, ‘łowić myszy’. Як відомо, у межах теорії ро­динної подібності допускають, щоб елементи тієї самої категорії не мали спільних ознак [343, c. 157]. Саме тому в когнітивному описі до значення залучено «ознаки типові й асоціативні (niekonieczne)» [332, c. 77].

Традиційні визначення у тлумачних словниках, з одного боку, недостатні – не містять «культурної» інформації, а з другого – подають інформацію, не реле­вантну для носія мови, тобто інформацію, яка збільшує «когнітивні зусилля». Я. Анусєвич писав, що дефініції, уміщені в наявних словниках польської мови, занадто енциклопедичні, що виявляється в суперечності між науковим характером дефініції та її лінгвістичною експлікацією у словниковій статті, а також у відсутності в дефініції конотативних чи асоціативних ознак, на які спирається регулярна метафоризація цього слова [312, c. 141]. Саме цю суперечність покликані подолати лінгвокультурологічні підходи до тлумачення значень.

Ідеї Е. Рош критикували, однак їх використовують і розвивають у сучасній лінгвістиці. Теорію прототипів критично переосмислила А. Вежбицька, ство­ривши методику опису значення слова за допомогою семантичних примітивів (працю виконано на конкретній лексиці – англ. cup, mug, jars, cabbage, carrots тощо) [379]. У подальших працях А. Вежбицька пропонує описувати сус­пільство через «ключові слова», що репрезентують культурні концепти, і «культурну граматику», яка відображає перелік підсвідомих правил мислення [378]. У 1997 р. з’являється дослідження А. Вежбицької «Розуміння культур через їх ключові слова», присвячене аналізові концептів (наприклад, англ. freedom, лат. libertas, рос. свобода, воля, пол. wolność та багато ін.) [380]. Специфіку концепту, наприклад, нім. Angst, автор демонструє методом зістав­лення з німецькими словами цієї ж тематичної групи й англ. fear; порівнює лінгвістичні уявлення про цей концепт із психологічними, вивчає вертикальний контекст («Luter’s influence on the German language»), залучаючи нашарування філософських і теологічних знань [376].

Етапними з погляду розвитку когнітивної науки стали висновки М. Джон­сона про те, що наше розуміння світу ґрунтується на нашому фізичному досвіді, та про наявність схематичних структур, довкола яких організується наш досвід [340; 292, с. 345–350]. Теорію прототипів утілено також і в теорії концептуальної метафори Дж. Лакоффа та М. Джонсона, суть якої в суміщенні переліку ознак, притаманних домену, та «ідеалізованої когнітивної моделі», що репрезентує цілісний образ [348, c. 68; див. про це: 225, с. 4]. Натомість, на­приклад, Р. Ленекер вживає термін когнітивний домен (cognitive domain) для будь-якого концепту або бази знань, покликаної характеризувати значення [354, с. 35]. Дослідники пропонують розрізняти терміни концептосфера та домен, які мають різний ступінь узагальненості (домен використовувати на позначення конституента структури концептосфери (матриці)) [83, с. 88]. Дж. Лакофф вважає, що існують певні види прототипів: типові приклади (вільшанки й гороб­ці – типові птахи); соціальні стереотипи (типова мати – домогосподарка; типовий японець – працелюбний, ввічливий, розумний); ідеали (ідеальний чоло­вік  – добре заробляє, вірний дружині, викликає повагу, привабливий); зразки (типовий Бейб Рут); генератор (члени категорії породжено її центральними елементами, до яких застосовано певні загальні правила); часткова модель (наприклад, підкатегорія чисел, що є ступенем від десяти: десять, сто, тисяча тощо); найхарактерніші приклади (члени категорії, що є найзнайомішими і добре запам’ятовуваними) [144, с. 34–36].

Цікавим також є погляд на проблему прототипів Ж. Пінто де Ліма, який зазначає, що прагматичний підхід до природи прототипів покликаний під­креслити не те, що вони є конкретними об’єктами, а те, що вони – невід’ємна частина певного типу людської діяльності, а саме тлумачення значень [див.: 208, с. 117]. Автор влучно зауважує: «по-перше, словники передбачають у своїх читачів певні знання про світ, по-друге, вони постачають прототипи» [208, с. 122]. Окрім того, прототип не належить вербальному рівню. Психологи-когнітивісти вважають, що «прототип – це абстракція переліку стимулів, яка втілює множину зіставних форм одного й того самого патерна. Прототип дає нам змогу розпізнавати образ, навіть якщо він не ідентичний прототипові, а лише подібний на нього» [245, с. 84].

Праці Р. Ленекера репрезентують «візуальний підхід» в описі концепту в поняттях профілю й бази; одна з найважливіших ідей Р. Ленекера полягає в тому, що людина під час сприйняття концептів не оперує окремими семан­тичними ознаками чи їх множинами, а цілими образами [354, с. 35; див. про це: 225, с. 5; 226, с. 294]. Так, Р. Ленекер припускає, що когніція має певну врод­жену базу, яка містить біологічний субстрат із вродженими ментальними структурами чи здібностями; без такого вродженого підґрунтя когніція ніколи не виникає; нові концепти створюються через попередній досвід; когнітивний розвиток є циклічним: наявні ментальні структури забезпечують підґрунтя для когерентного досвіду різного роду (психічного, соціального чи виключно уявлюваного); досвід породжує нові ментальні структури, що репрезентують вищий рівень системи; «культурні концепти», культурна інформація, за Р. Ле­некером, містяться на вищих рівнях цієї складно влаштованої системи, вони формуються на більш пізніх стадіях через неперервний досвід [354, с. 28–31]. Погляди Р. Ленекера зіставні з ідеєю герменевтичного кола. Цей гносео­логічний принцип передбачає «походження будь-якого смислу з якої-небудь його передданості (предданности), будь-якого розуміння з перед-розуміння (предпонимания)» [141, с. 184].

Ця ж проблема перебуває в центрі уваги польської етнолінгвістики. Є. Бартмінський зазначає, що мовознавець повинен збудувати мовний портрет предмета [315, с. 7]. Процес створення мовного портрета предмета Є. Барт­мінський, як і Р. Ленекер, називає профілюванням. «У нашій дефініції про­філювання є суб’єктною (тобто такою, що має свій суб’єкт (podmiot)) мовно-поняттєвою операцією, яка полягає у своєрідному формуванні образу предмета через трактування його у визначених аспектах (підкатегоріях, фасетах), таких, як походження, якості, вигляд, функції, події, переживання і т. ін., у межах певного типу знання й згідно з вимогами певного погляду» [318, с. 212]. Підхід Є. Бартмінського стверджує відкритість когнітивної дефініції, нестрогість і градуальність семантичних компонентів, а також те, що когнітивна дефініція є дефініцією з певної точки зору (z pewnego punktu widzenia) [див. про це: 312, c. 107]. Результатом процесу створення мовного портрета предмета – профілювання – Є. Бартмінський вважає профіль. «Різні профілі не є різними значеннями, а є способами організації семантичного смислу всередині значень. Вони творяться на основі деривації, що виходить від базового переліку семантичних ознак, прикмет у сфері значення – відкритого переліку ознак. Профілювання зумовлює існування прототипу. Можна поняття прототипу пов’язувати з профілюванням, приймаючи існування прототипного профілю й похідних від нього» [318, с. 220].

Відмінності концепцій Р. Ленекера та Є. Бартмінського зумовлені тим, що «профілювання у Бартмінського є профілюванням у свідомості суспільній, у тому, що є усталеним… Для Р. Ленекера цей процес полягає в емпіричному одиничному суб’єкті, у якому лише деякі аспекти узвичаїлися» [357, с. 33]. Тобто у згаданих концепціях розмежовано суспільну, культурну свідомість і свідомість психічну, одиничну. Є. Бартмінський також вважає (на відміну від Р. Ленекера, який говорить про рамку спостереження), що досвідну рамку формують різноманітні коди (вербальний, поведінковий, міфолого-ідеологічний, предметно-символічний) [318, с. 213], а щодо добирання матеріалу пропагує комплексний підхід – так званий САТ: система мови, матеріали анкет і тексти [316, с. 66, 67]. Цікавим прикладом дослідження, базованого на анкетуванні, є праця М. Фляйшера [328].

У межах сучасної польської етнолінгвістики сьогодні особливу увагу акцентують на ролі етимологічного складника концептуального аналізу [312, 322, 358, 338]. Я. Анусєвич пропонує «портретувати» концепт, спираючись на культурну свідомість за найширшим розумінням, тобто розглядаючи об’єкт в історії і культурі, фольклорі, досліджуючи етимологію та історію, лексико-семантичне значення слова, словникові дефініції [312, c. 117–149]. Він доходить цікавого висновку про те, що «у загальних рисах (починаючи від етимології) – лінгвістично-культурний образ кота й коня в польській мові (і не тільки) залишається упродовж тисяч і сотень років незмінним – його можна порівняти зі сформованою у певний час матрицею», що ідентично витворює мовні продукти, які відрізняються лише деталями [312, c. 140]. Цікаво, що зіставної думки про слов’янську соматичну фразеологію дотримується Т. Валодзіна, вважаючи, що загалом соматична фразеологія демонструє архаїчне сприйняття тіла як своєрідної матриці для опису практично будь-якого предмета чи явища [39, с. 47]. Справді, архаїчний культурний складник відіграє значну роль у мовній свідомості, хоча постають нові явища: традиційною є опозиція людина – тварина/звір: укр. «А для чого залишатися людиною? Щоб існувати як тварина?» (<observator.com.ua/fo rum/read.php>); «Я був як звір. Кажу, я загубив у житті ніби почування» (<maidan.org.ua/holodomor/tom-II_html/SW58. html>) – рос. «А вообще у нас и так все люди как звери» (К. та М. Романови, НКРЯ), а сьогодні впевнено можна говорити про появу протиставлення людина – машина: укр. «Як варто поводитися: як тварина, машина чи як людина?» (<www.newacropolis.org.ua/ua/map.htm>).

Н. Рябцева йде шляхом виокремлення елементарних уявлень, які слугують когнітивною базою категоризації складніших уявлень [231, с. 74]. С. Нікітіна наголошує на зв’язку слів-концептів народної культури з іншими концептами тієї ж культури та пропонує методику аналізу концептів, яка ґрунтується на вивченні «регулярних семантичних відношень, релевантних для певного корпусу текстів і суттєвих для опису семантики певного слова» [196, с. 118]. Аналогічну методику, базовану на сполучуваності імені концепту, викорис­товують Л. Чернейко і В. Долинський; їхній «метод концептуального аналізу абстрактного імені базується на буквальному прочитанні передусім таких узуально сполучуваних з ним дієслів фізичної дії, які несуть інформацію про клас явищ, що набувають цієї акціональної ознаки (пор.: “перемещаться – ковылять – порхать”, “подниматься – карабкаться – вспорхнуть”)» [297, с. 22]. С. Воркачов пропонує цікавий підхід до аналізу концептів у контрастивному аспекті: «шляхом зіставлення семантики пареміологічної лексики – приказок і прислів’їв – із семантичним прототипом, одержаним у результаті дослідження відповідного філософського (етичного) і психологічного концепту» [49, с. 57].

Дослідження культурно значущих концептів, здійснювані в межах різних напрямів, виконують як на матеріалі однієї мови, так і використовуючи дві чи більшу кількість мов, а також інформацію, нагромаджену філософією, релігією, етнографією. Проте лише міжмовний аналіз, на нашу думку, є власне лінгвокультурологічним, якщо виходити з того, що мета лінгвокультурології – з’ясувати вияви інтерлінгвального та національного. Результати таких дослід­жень мають і суто прикладний аспект, оскільки їх важливо враховувати під час укладання як тлумачних словників (визначаючи обсяг «необхідної й достат­ньої» інформації у словникових статтях), так і перекладних.

В. Мокієнко висловлює критичні зауваги щодо спроб побудови моделей картини «“російського світу”, яким притаманна надмірна узагальненість і тому достатньо суб’єктивна інтерпретація мовних фактів, які видаються за націо­нальні стереотипи» [189, с. 25]. М. Алексєєнко вважає, що, реконструюючи концепт рос. Женщина на фразеологічному матеріалі, В. Телія розглядає інтер­національні стереотипи як явища, властиві російському національному мента­літетові [4, с. 14]. М. Кочерган, критикуючи «фантастичні» висновки А. Веж­бицької та І. Левонтіної, зауважує: «для того, щоб когнітивна лінгвістика дійс­но стала ефективним засобом контрастивного дослідження лексичної семан­тики, вона повинна відмовитись від деяких своїх принципів, у першу чергу таких, як експансіонізм і суб’єктивізм» [127, с. 7]. У центрі уваги лінгвокуль­туролога повинні перебувати не розрізнені й висмикнуті з контексту одиниці (слова чи фразеологізми), а мегатекст (за термінологією М. Епштейна). Власне, й інтерпретувати вилучений матеріал не можна лише методом «тренованої інтроспекції».

А. Вежбицька доходить висновку про те, що «ключовими словами» є зви­чайні, а не маргінальні слова; вони можуть часто вживатися в семантичних до­менах (домені емоцій, домені покарання); ці слова є центрами цілих фразео­логічних кластерів, наприклад, російське слово душа; вони часто трапляються в прислів’ях, висловах, популярних піснях, назвах книг [378, с. 16]. Тобто все вирішує інтуїція лінгвіста, але, на жаль, інтроспекція як метод дослідження не завжди приводить до вірогідних результатів. Так, А. Вежбицька переконана, що особливості російського національного характеру розкрито й відображено у трьох унікальних поняттях російської культури – душа, судьба і тоска [42, с. 416], а також «авось» [див. про це: 189, с. 26–28]. У дослідженні А. Веж­бицької як «еталон» порівняння використано англомовну культуру і певним чи­ном проігноровано концептосистеми інших слов’янських культур. До проблеми «ключових слів» звертається також О. Шмельов, на думку якого, «особливий інтерес викликають ті конфігурації смислів, які повторюються як фонові у цілій низці мовних одиниць». І далі: «...Аналіз російської лексики дає змогу виділити цілу низку мотивів, що стійко повторюються у значенні багатьох російських лексичних одиниць і фразеологізмів, які видаються специфічними власне для російського бачення світу і російської культури» [306, с. 16]. Автор виокрем­лює такі уявлення: «‘в жизни всегда может случиться нечто непредвиденное’ (если что, в случае чего, вдруг), но при этом ‘всего все равно не предусмот­ришь’ (авось)»; «‘чтобы сделать что-то, бывает необходимо предварительно мобилизовать внутренние ресурсы, а это не всегда легко’ (неохота, собирать­ся/собраться, выбраться), но зато ‘человек, которому удалось мобилизовать внутренние ресурсы, может сделать очень многое’ (заодно)»; «‘человеку нужно много места, чтобы чувствовать себя спокойно и хорошо’ (простор, даль, ширь, приволье, раздолье), но ‘необжитое пространство может приводить к душев­ному дискомфорту’ (неприкаянный, маяться, не находить себе места)»; «‘хо­рошо, когда человек бескорыстен и даже нерасчетлив’ (мелочность, широта, размах)» [306, с. 16]. На жаль, не зовсім зрозуміло з подальших сторінок книги О. Шмельова, у чому ж саме полягає національно-культурна специфіка перелі­чених уявлень. За нашими спостереженнями, ці уявлення виявляють лише не­значну асиметрію, зокрема, у парі російська – українська мовні картини світу [156].

На думку Р. Фрумкіної, існує чотири типи концептуального аналізу. Перший тип має два напрямки (проект «Логічний аналіз мови» (Н. Арутюнова, О. Яковлєва, Т. Радзієвська, Р. Розіна, Н. Рябцева) та етноцентрична теорія А. Вежбицької); другий тип орієнтований на опис предикатних зв’язків, деяких пропозицій у різних діагностичних контекстах (Т. Булигіна, О. Шмельов); третій тип інтерпретує концепти шляхом формалізованої мови семантичного запису (І. Мельчук, С. Нікітіна, О. Жолковський); четвертий тип зосереджуєть­ся на аналізі ідеологічних концептів (В. Сергєєв, А. Баранов, В. Цимбурський) [286]. О. Селіванова слушно звертає увагу на те, що Р. Фрумкіна використала різні підстави для виділення типів концептуального аналізу [235, с. 123, 124]. Запропонована типологія концептуального аналізу в 1–3 типах враховує мето­дику дослідження, а в четвертому типі – тематику аналізованого матеріалу. О. Селіванова вважає, що «спільним для всіх концептуальних досліджень є пошук деякої структури, проміжної мови» [235, с. 124]. Не зовсім виправданим є об’єднання підходів, які використовують методику формалізованого запису значення, з тими, що оперують термінами, які позначають одиниці когнітив­ного рівня. Водночас Н. Слухай виділяє три основні «теорії концепту»: системно-мовний підхід, що «полягає в осмисленні концепту в єдності його системномовних вимірів за осями синтагматики, парадигматики та асоціативних зв’язків, що в сукупності дозволяє відтворити типові пропозиції...» (Г. Джинжолія); денотативний, що «передбачає посилену увагу до опису позамовного корелят[а] пропозиції – ситуації і укладання переліку таких корелятів пропозицій, які дозволяють коректне використання концепту» (А. Кошелєв); сигніфікативний, у межах якого відбувається «осмислення даного феномену через аналіз його сигніфікативного поля – чи через спрощену сітку універсалій бінарних, тер­нарних, четверичних і подібних систем...» (О. Шмельов, Д. Лихачов, А. Вежби­цька, С. Воркачов та ін.) [243, с. 465–468]. На нашу думку, у цьому випадку доцільніше говорити про підходи до аналізу концептів.

Отже, прийоми концептуального аналізу переважно використовують комп­лексно, у тому чи іншому поєднанні, що становить специфіку певної методики. Серед них: «візуальний» метод Р. Ленекера [350–354]; метод «профілювання» Є. Бартмінського та його школи [315, 318]; аналіз значення за словниковими дефініціями; етимологічний аналіз [50]; опис за предикатними зв’язками та моделюванням «діагностичних контекстів» [9, 37]; опис концепту за його асоціативним полем [297, 87]; метод вивчення концепту через лексико-граматичне по­ле лексеми, що його репрезентує [46, с. 111]. Прикладом комплексного дослідження концепту за допомогою різних прийомів концептуального аналізу є праця E. Єндржейко [339, c. 59–77].

У лінгвокультурології спостерігаємо декілька напрямків вивчення кон­цептів за вибором матеріалу дослідження. А. Вежбицька досліджує ключові слова культури, виявляючи національно-культурну специфіку через семантичні примітиви на матеріалі неблизькоспоріднених мов. Також у сучасній лінгвістиці представлено одномовний чи переважно одномовний аналіз концепто­систем проектом «Логический анализ языка», за обранням матеріалу дослід­ження дотичні до цього проекту й студії Т. Булигіної, О. Шмельова; польська етнолінгвістика [313, 316, 318, 332–336, 361–363, 356]. Кожен із прийомів аналізу, звичайно, має свої переваги та недоліки. Важливо не абсолютизувати отримані результати, а висновки перевіряти за даними, отриманими іншим методом.

Мета дослідження вимагає вирішити низку термінних проблем, оскільки існують численні «інтерпретації» понять прототип та стереотип. У «Короткому словнику когнітивних термінів» подано таку дефініцію терміна прототип: «конкретний чи абстрактний розумовий образ предметів, що належать якійсь категорії, <...> називають прототипом, якщо за його допомогою людина сприймає дійсність: член категорії, що міститься ближче до того образу, який буде оцінено як кращий зразок свого класу чи прототипніший екземпляр, ніж усі інші» [134, с. 145]. Щодо розуміння терміна прототип необхідно з’ясувати значення терміна предмет у наведеному вище визначенні та того, у чому полягає відмінність між поняттями прототип та стереотип.

Перші спроби прототипного аналізу стосувалися переважно так званої конкретної лексики [379]. Однак сьогодні у межах польської етнолінгвістичної терміносистеми дослідники вживають термін предмет («щось, що є елементом дійсності») як синонімічний до терміна поняття [див. про це: 357, с. 21]. Цей факт набуває важливого значення у зв’язку з проблемою виділення культурно значущих концептів, бо існує думка про те, що концепт позначає об’єкти зі світу ідеального [див.: 48], а, за такою логікою, словам-найменуванням об’єктів матеріального світу на когнітивному рівні не відповідають жодні ментальні одиниці. Подібні погляди можуть випливати із семантичного терміна – порожній денотат.

Дослідники вважають, що прототипам властиві: 1. «Ознака, в якій виріз­няють два складники: атрибут (інші дослідники називають його виміром (wymiarem)) і значення (wartość)... 2. Показники важливості для кожного з істотних значень... 3. Показники діагностичності для кожного з атрибутів. Йдеться про те, наскільки придатним є певний атрибут під час вирізнення екземпляру виокремлюваного поняття від екземплярів протиставлюваних понять» [321, с. 51, 52]. Пафос дослідження А. Вежбицької полягає в дослідженні прототипів – переліку (навіть ієрархії) фасет, притаманних різним групам лексичних категорій [379]. Лінгвісти по-різному вживають терміни прототип та стереотип. Дж. Лакофф зазначає: «Гіларі Патнам використав термін стерео­тип приблизно для того, що Мінський описав як фрейм зі стандартним зна­ченням (a frame with default values). Стереотип для Патнама – це ідеалізована ментальна репрезентація нормального представника множини, яка може не бути точною. Те, що ми називаємо соціальним стереотипом, є певною мірою спеціальним видом Патнамового концепту» [348, с. 116]. Прототип, за А. Веж­бицькою, та стереотип, за Г. Патнамом, – це зіставні поняття. Звідси, ймовірно, таке тлумачення терміна стереотип: стереотипи містять ознаки та атрибути, що дають змогу віднести предмет до того чи іншого класу, вони фун­даментально відрізняються для різних типів термінів [134, с. 178].

Існує підхід, за яким предмет, що є найкращим екземпляром категорії, вважають прототипом, а поняття, що йому відповідає, – стереотипом [343, c. 59, 60], хоча, на думку Дж. Кляйбера, таке розрізнення є зайвим, бо найчастіше вживають термін прототип для позначення обох планів.

Є. Бартмінський вважає, що «профілювання зумовлює існування прото­типу» [див. про це: 318, с. 221], а описуючи стереотип німця, вказує, що до найдавнішого шару народної міфології належить «репрезентація німця як прототипу “чужої” людини» [318, с. 226]. З цього випливає ототожнення понять репрезентації (wyobrażenia) та стереотипу. Водночас когнітологи під час аналізу орієнтуються на певну цілісність, яка є для А. Вежбицької філлморовим поняттям прототипної ситуації, для Р. Ленекера – поняттям когнітивного домену [див. про це: 318, с. 210]. Порівняймо: «Стереотип – стандартна думка про соціальні групи чи про окремих осіб як представників цих груп», а також «як форма опрацювання інформації та стану знань» [134, с. 177]. Друга заувага дає підстави для зіставлення понять прототипу і стереотипу. На «соціаль­ності» прототипів наполягає й Ж. Пінто де Ліма, стверджуючи, що вони не віддільні від соціально укоріненої в контрольованій соціумом діяльності, такій, як тлумачення [208, с. 120]. Цей автор пропонує прагматичний підхід до прототипів, зосереджуючи увагу на їх соціальній функції, яка полягає у тлумаченні значень [208, с. 120]. В. Телія як одиницю суспільної свідомості описує прототип («прототип відповідає певній універсальній або культурно-національній формі знання, він кореспондує з поняттям і формує значення та умови референції» [262, с. 95]). Дослідники намагаються визначити обсяги понять прототип та стереотип за належністю до індивідуальної чи суспільної когнітивної системи. Е. Скібінська, аналізуючи праці Д. Герартса, зазначає, що «стереотип, який описує певну норму чи суспільну конвенцію, будучи умовою вдалої ефективної комунікації між членами певної мовної спільноти, перебуває в соціолінгвістичній перспективі, тоді як прототип належить до ділянки психолінгвістики через те, що стосується організації знання в індивідуальній пізнавальній (когнітивній) системі» [368, с. 69]. І далі: «Автор (Д. Герартс – О. Л.) вважає два ці підходи, що в різній перспективі визначають те саме явище, комплементарними і доходить висновку, що в нормальній ситуації стереотип і прототип збігаються, бо знаки, які вважають найважливішими в суспільній перспективі, можуть займати центральну позицію у прототипній організації категорії» [368, с. 69]. В. Красних зазначає, що переважно стереотип «розгля­дають у контексті соціальної взаємодії, як певну “модель” дії, поведінки» [131, с. 177]. Цей автор розуміє стереотип як «певну “репрезентацію” фрагмента навколишньої дійсності, фіксовану ментальну “картинку”, що є результатом відображення у свідомості особи “типового” фрагмента реального світу, певний інваріант картини світу» [131, с. 177, 178].

Чи не свідчить це про термінну надлишковість? Важко стверджувати, що можна знайти «найкращий» зразок таких категорій, як гарний, білий, здоровий, як це здійснено для категорій птах, фрукти в межах різних лінгвокультур. Фразеологічні одиниці (укр. гарна наче рожа, як калина, як мак городній, як весна; червона як ягода (калина, рожа); біла як береза, молоко, полотно; білий як глина, день, іній, крейда, смерть, сметана, сніг, сонце, стіна, папір тощо; здоровий як віл, як кінь, як бик тощо) свідчать про існування репертуару прототипних референтів для певної ознаки в межах мовної картини світу. Для ознакових категорій прототип – це ментальний зразок, не кращий чи найкращий, а типовий із низки типових, тобто ментальна репрезентація певного об’єкта, регулярно використовувана лінгвоспільнотою для категоризації.

З іншого боку, можна вибудувати стереотип вродливої людини, що існує у певній лінгвоспільноті, за допомогою прототипів. Стереотип (образ у всіх зв’язках, типових для лінгвоспільноти чи її групи) буде лише один. Стереотип – ментальна одиниця, яка містить приписані атрибути і предикати, що виражають оцінку істоти чи явища, сформовану в межах певної культури. Цю одиницю навіть зіставляють із судженням [134, с. 177].

За П. Бжозовським, стереотип, на відміну від поняття, – це 1) «неповний, частковий образ якогось явища»; 2) обмежений асоціативними значеннями (конотаціями) і не містить дефініційних смислів; 3) структура, закрита для нової інформації [321, с. 53]. Особливістю стереотипів А. Бєлова вважає те, що «люди схильні бачити те, що бажають, і не помічати іншого, що не відповідає стереотипам» [27, с. 45]. За влучним висловом Г. Шпета про мову загалом, але який, передусім, можна застосувати до фразеології, мова фіксує «загальні реакції колективу на всі явища природи, його власне соціальне життя й історію» [309, с. 479]. Отже, справді, відштовхуючись від мовних даних, дослідник мови може з’ясувати, якою є «реакція колективу», тобто як колектив­на свідомість сприймає певний об’єкт. Аналізуючи підхід Дж. Лакоффа та М. Джонсона до тлумачення значень, Я. Анусєвич зазначає: «Говорячи образ­но – дефініція, на погляд Дж. Лакоффа та М. Джонсона, не дає відповіді на питання, «якою є грушка», «чим є грушка», а тільки – «яким є наше ставлення до грушки, як її сприймаємо, для чого вона слугує» [312, c. 78]. Іншими словами, фразеологічні системи зберігають прототипні та стереотипні уявлення лінгвоспільнот.

Одним із центральних понять термінної системи лінгвокультурології є кон­цепт[2] (культурно значущий концепт). Сьогодні існує низка підходів до розу­міння цього поняття. В. Кузнєцов дає термінові таку дефініцію: «Концептом є загальний ментальний зміст.., те, що називають також смислом... Така інтерп­ретація смислу мовного виразу має давню традицію, її приймали В. Гумбольдт, Г. Фреге, Б. Рассел, А. Черч, деякі представники російської філософії, зокрема Г. Шпет, І. Ільїн, М. Лосський та ін.» [138, с. 21]. Л. Чернейко та В. Долинський також зауважують, що термін концепт не новий у лінгвістиці. У традиції його ототожнюють із терміном поняття [див. 297, с. 21]. Власне і сьогодні розу­міння змісту цього терміна не можна вважати усталеним з огляду на те, що в лінгвістичних дослідженнях його вживають як синонім до «значення слова»; а також розглядають як «ідею, не пов’язану з мовними засобами» [див. 94, с. 36–44]; конструкт, що пов’язується з етнокультурною специфікою [48, с. 47]. Загалом наявна значна кількість підходів до розуміння цього терміна (див. про це [235, с. 111]). Низка власне «лінгвістичних» визначень терміна тяжіє до когнітивнопсихологічного розуміння. Наприклад, за О. Кубряковою, концепт – «термін, який слугує для пояснення одиниць ментальних або психічних ресур­сів нашої свідомості й тієї інформаційної структури, що відображає знання та досвід людини; оперативна змістова одиниця пам’яті, ментального лексикону, концептуальної системи й мови мозку (lingua mentalis), усієї картини світу, відображеної у людській психіці» [134, с. 90–93]. Або, за О. Селівановою, «концепт є не що інше, як ментально-психонетичний комплекс, що є єдністю знань, уявлень, почувань, інтуїції, трансценденції, виявів архетипно-безсвідо­мого, закріплених за певним знаком» [235, с. 77]. Ще одне з визначень пропо­нує В. Телія: «Концепт – це знання про позначуване у всіх його зв’язках і від­ношеннях, і він відповідає на запитання “Що відомо про це?» [262, с. 94, 95], вважаючи, що «...попри поняття і значення, в описі знакового відношення має бути введено поняття концепту, екстенсіоналом якого є типовий образ (про­тотип, чи гештальт-структура), за допомогою якого формується як сам концепт, так і умови його референції» [262, с. 94, 95].

Сучасні лінгвістичні дослідження пропонують різноманітні схеми будови концептів. Наприклад, Л. Чернейко та В. Долинський вважають, що «структура концепту – сублогічна. До концепту входить зміст наївного поняття, проте не вичерпується ним, бо охоплює множину конотативних елементів імені, що ви­являються у його сполучуваності» [297, с. 22]. Автори дають таку дефініцію концепту: концепт – це конструкт, що репрезентує асоціативне поле імені, проте не рівний йому; концепт – це парадигматична структура, яка виводиться із синтагматичних зв’язків імені, зафіксованих у тексті, тоді як асоціативне поле відбиває всі системні та несистемні зв’язки слів і явищ[3] [297, с. 39]. Безперечно, асоціативне поле містить цінну інформацію про концепт, а саме про міжконцептні зв’язки. Однак важко погодитися зі спробою дати означення цьому поняттю через репрезентацію концептом асоціативного поля імені. З такої дефініції не зрозуміло, що ж залишається поза концептом. Не коректно розглядати структуру концепту як «сукупність узагальнених ознак і груп ознак, необхідних і достатніх для ідентифікації предмета чи явища як фрагмента картини світу» [207, с. 175]. У цьому разі доречно згадати приклад, який навів Г. Кляйбер, про ідентифікацію слова кіт (див. вище).

Лінгвокультурологічне розуміння терміна концепт[4] переважно неправо­мірно звужує обсяг позначуваного цим терміном. Чим же є концепт і культурно значущі концепти у лінгвокультурології? Термінна система лінгвокультурології перебуває на стадії формування базових понять, про що яскраво свідчать спроби дослідників знайти якнайточніше найменування центральному поняттю [157, с. 105–113]. Терміни культурний концепт чи концепт культури – це не зовсім вдалі кальки з англійської; на наш погляд, точнішим є термін В. Телії – культурно значущий концепт [262, с. 221]. Існує декілька підходів у розумінні концепту: 1) «до концептів зараховують лексеми, значення яких становлять зміст національної мовної свідомості, формують “наївну картину світу” носіїв мови»; 2) «до концептів відносять семантичні утворення, позначені лінгво­культурною специфікою, і які тим чи іншим чином характеризують носіїв певної культури»; 3) «до концептів відносять лише семантичні утворення, перелік яких достатньо обмежений... і які є ключовими для розуміння менталітету» [48, с. 48]. Уживання терміна лексема поряд з термінами когнітивної пара­дигми, власне, є яскравим свідченням того, що терміносистема як когнітивізму, так і лінгвокультурології перебуває у становленні. С. Воркачов пропонує таке визначення концепту: «концепт – це одиниця колективного знання/свідомості (що скеровує до вищих духовних цінностей), має мовне вираження і відзначена етнокультурною специфікою» [48, с. 47]. Ця дефініція викликає заперечення, оскільки в ній обмежено концептосистему «вищими духовними цінностями» (у межах такого підходу за вербальними позначеннями конкретних сутностей не стоїть концепт, що загалом суперечить «аксіомам когнітивізму»), звужено культурну специфіку до етнічної, наявність специфіки використано як критерій зарахування ментальних одиниць до концептів. Термін концептосфера у сучасній лінгвістиці вживають у значенні ‘система концептів’ [164, 27], синонімічний до нього – концептосистема [237], а також у дещо вужчому значенні – «для позначення фонової інформації, взятої в цілому», наприклад, у С. Жаботинської – концептосфера Одяг [83, с. 90]. В. Телія теж наголошує на тому, що концепт обов’язково матиме національно-культурну специфіку: «концепт – не просто термінологічна заміна: концепт – це завжди знання, структуроване у фрейм, а це означає, що він відображає не просто суттєві ознаки об’єкта, а всі ті, які в певному мовному колективі заповнюються знан­ням про сутність. Із цього випливає, що концепт повинен одержати культурно-національну “прописку”» [262, с. 96]. Виявити, зокрема, специфіку концепту – це мета лінгвокультурологічного зіставлення мов, і не обов’язково в мовах, що зіставляються, спостерігатимемо асиметрію. Безперечно, у разі лінгвокультуро­логічного аналізу розмежування концептів абстрактних і реально «предметних» сутностей гранично закономірне: увага переважно надається духовній культурі, але так звана матеріальна культура перебуває з нею в тісному взаємозв’язку (що є за своєю сутністю науковим трюїзмом). Найменування «предметних» концептів, як правило, виступають символами абстрактних, у чому й вияв­ляється здебільшого національна специфіка, оскільки існує міжкультурна, міжмовна асиметрія, що стосується не в останню чергу реалій [див. про це: 54, с. 106–162]. За такого підходу втрачається цілісність чи картини, чи моделі світу, бо знак набуває значення в системі, і параметри системи підтримують його.

В. Кононенко у своїх студіях використовує термін визначальні слова-по­няття: «особливості національного характеру знаходять вияв у мікрополі споконвічних мовних утворень на позначення найсуттєвіших, визначальних для українців слів-понять, таких як земля, мати, хата, хліб, доля. Кожна з цих номінацій має систему первинних і вторинних значень, характеризується ши­рокими асоціативними зв’язками, здатністю виконувати когнітивні функції метафоризації, символізації, персоналізації, посиленими можливостями вклю­чатися в різноманітні контексти, утворювати стійкі звороти» [121, с. 64]. В. Жайворонок уживає термін «концепти історико-культурної свідомості на­роду», вважаючи їх не просто словами-знаками, а мовними одиницями, наповненими етнокультурним змістом, які здебільшого і функціонують у куль­турних контекстах та позначені образністю й етносимволікою; у межах цього підходу до «концептів історико-культурної свідомості народу» належать не лише абстрактні концепти [85]. Зіставні погляди на обсяг концептосистеми висловлює Р. Кісь: «У межах життєвого середовища кожен об’єкт – це інтенціональний об’єкт. Він наділений смислами (ще й сам дійово впливає на динаміку сенсоутворювання) і має для людини (суспільного стратуму) відповід­ну значущість чи “вагу”. Із цього погляду наївне уявлення про існу­вання якоїсь так званої “матеріяльної культури” на противагу духовній – це тільки задавнена фікція» [116, с. 295]. Абсолютно поділяючи погляди Р. Кіся на культурну значущість «матеріальних об’єктів», не можна погодитися із визначенням «лінґвокультурних концептів» як «етнокультурних компонентів слова», «що “заряджені” смисловою специфікою структур життєдіяльности етносу, його окремих груп (від систем “modus operandi” щодо знарядь та інших артефактів аж до стійких інтерпретаційних, оцінкових моделей і фонових знань)...» [116, с. 64]. Можливо, йдеться про «етнокультурний компонент значення слова», який у термінах традиційної семантики отримав найменування національно-культурний компонент значення, а також культурно-національна конотація [259]. У пропонованому Р. Кісем підході відбувається, з нашого погляду, невиправдане поєднання терміносистеми традиційної семантики із терміносистемою когнітивної лінгвістики: автор одночасно використовує тер­міни семеми («як основні інтралінгвальні одиниці змісту»), лінгвокультурні концепти та лінгвокомунікативні конструкти [116, с. 64]. Таке розуміння лінгвокультурного концепту (за логікою Р. Кіся, семема та концепт лише пере­тинаються, та кожен з них містить і власну інформацію, тобто в мові є «інформація», яку не містить когніція!) суперечить ідеям когнітивного підходу.

Якщо ігнорування концептів «матеріального світу» лише збіднює наукову картину світу, то висновки про національно-культурну специфіку, зроблені на одномовному матеріалі, вульгаризують її. Одне із вразливих місць багатьох сучасних лінгвокультурологічних досліджень – це продукування глобальних висновків про менталітет та національно-культурну специфіку того чи іншого явища на локальному матеріалі (досліджують мовні факти однієї мови чи явища лише одного мовного рівня). Однак, навіть за умови міжмовного та міжрівневого дослідження, охопити мегатекст дуже складно.

Розуміння терміна концепт певним чином програмує висновки лінгвокуль­турологічного дослідження. На нашу думку, коректним було би використо­вувати й у лінгвокультурології термін концепт у загальнонауковому значенні – найбільша оперативна одиниця ментального рівня, яку на вербальному рівні може позначати слово, словосполучення чи фразеологізм, речення, текст. У процесі розумової діяльності відбувається актуалізація принаймні однієї й згортання інших структурних частин концепту – фреймів. Культурно значущий концепт – одиниця ментального рівня, яка у певній системі (картині світу) виконує роль стрижневого елемента. Погляд на концепти як на ментальні конструкти, що «стоять» лише за «абстрактними» сутностями, не може бути застосований у межах лінгвокультурології. Власне, і національно-культурну специфіку не можна вважати параметром, релевантним для зарахування тих чи інших одиниць до концептів. Широкий погляд на культурно значущі концепти уможливлює пояснення взаємозв’язків мови, мислення та культури, дає змогу дослідити процеси творення значень.

Отже, під час лінгвокультурологічного дослідження, зокрема фразеоло­гічного матеріалу, важливо застосувати низку прийомів концептуального ана­лізу (прототипний, дистрибутивний, контекстуальний, етимологічний, зістав­ний аналіз, реконструювання концептів та схематичних структур), щоб мати змогу максимально врахувати культурну і власне мовну інформацію.

[] []  1.2. Фразеологічна репрезентація світу

Терміни мовна картина світу чи мовний образ світу (нім. sprachliches Weltbild, англ. linguistic view (picture) of the world) широко використовують у лінгвістичних дослідженнях різного спрямування, зокрема у лінгвокультурології. Р. Гжегорчикова пропонує розуміти мовний образ світу як поняттєву структуру, закріплену в системі цієї мови, отже, й у граматичних, і лексичних властивостях, що реалізуються за допомогою текстів (висловлювань) [335, с. 41]. «Поняття мовний образ світу (МОС) охоплює групу усталених (стереотипних) уявлень про людину і світ, відтворюваних із різного типу мовних даних: граматичносистемних (флексійні, словотвірні, синтаксичні, текстові категорії), семантичносистемних (значення слів і багатослівних одиниць), контекстуальних (użyciowych).., а також даних “примовних” (przyjęzykowych), релігійних і поведінкових, які є релевантними для ефективної комунікації» [314, с. 63]. Водночас популярним є підхід до розуміння МКС, який полягає у тому, що її визначають як «систему ціннісної орієнтації, закодовану в асоціативно-образних комплексах мовних одиниць і відтворювану через інтер­претацію цих образних основ за допомогою звернення до еталонів та стереотипів світосприймання лінгвокультурної спільноти, які їх зумовили» [201, с. 374]. Автори наведеного визначення посилаються на підхід В. Телії, проте дослідниця вже в назві своєї праці «Культурно-національні конотації фразеологізмів (від світобачення до світорозуміння)» наголошує на поняттє­вому аспекті мовної картини світу [253]. Представники польської етнолінг­вістики акцентують особливу увагу на тому, що «мова інтерпретує світ (не механічно відбиває, віддзеркалює), а не творить, кроїть свій об’єкт (а на такі помилкові формулювання можна натрапити в літературі, присвяченій мовному образові світу)» [335, с. 42]. Доказом цього, на погляд Є. Бартмінського, є факт існування в мові загальних назв та абстрактів чи назв культурних і суспільних предметів (наприклад релігійних істот, літературних течій, людських стосунків і поведінки) тощо [317, с. 104]. Ще у 1988 р. Б. Серебренников писав, що сама мова не «відображає» світ, а лише дає про нього уявлення шляхом вербалізації (чи будь-якої іншої знакової символізації) окремих концептів про світ, от­риманих під час активного, діяльнісного пізнання світу й у результаті діяль­ності з його об’єктами [291, с. 96]. Проте існує й інший погляд, прихильники якого вважають, що «поняття “відображення” робить акцент на об’єктивному складникові у процесі світоосягнення (миропостижение), а поняття “світо­бачення” – суб’єктивному» [2, с. 21].

Проблема взаємозв’язку мови та мислення за своєю значущістю набли­жається до «основного» питання філософії Що є первинним? У межах різних філософських та мовознавчих систем формувалися прямо протилежні підходи [див. про це: 143]. Підтвердженням певної, але не абсолютної, автономності концептуального та мовного образів світу є існування рухового й емоційного образів світу. Моделі, використовувані в науці, часто є механістичними за своєю суттю, проте зручними, психологи ж наголошують на цілісності: «за характером психічної активності, що переважає (курсив мій – О. Л.) у діяль­ності, пам’ять поділяють на рухову, емоційну, образну та словесно-логічну» [96, с. 39]. «Не менш важливим є й відображення світу у формі емоцій, які викликає цей світ. На основі узагальнення цих емоцій також формуються різні внутрішні емоційні схеми й координації (емоційний образ світу)» [61, с. 13]. Г. Глотова переконана, що образ світу треба розглядати як багаторівневу, ієрархічно організовану систему, вихідним рівнем якої повинен бути життє­діяльнісний образ світу, тобто відображеність, представленість світу в меха­нізмах базальних форм життєдіяльності людського організму [61, с. 34]. Когнітивне осмислення дійсності відбувається через дію та емоцію. Будь-які істота, об’єкт, процес, явище можуть викликати емоцію, яка раціонально осмис­люватиметься. Причому у фразеології використано символіку для позначення дій, емоцій тощо.

Прихильником теорії автономності людського мислення від мовної форми є М. Болдирєв, який стверджує, що «концепти як елементи свідомості повністю автономні від мови. Наше мислення невербальне за своєю природою, і це вже достатньо доведений факт»; «мовні значення не можна прирівнювати до концептів, що передаються»; «мовні засоби своїми значеннями передають лише частину концепту, що підтверджено існуванням численних синонімів, різних дефініцій, визначень і текстових описів одного й того ж концепту» [32, с. 26]. Радикальним є погляд на поняття мовна картина світу та образ світу психолінгвіста О. Залевської, переконаної, що не доцільно «виводити опис концептів з аналізу мовної картини світу, яку не можна ототожнювати з образом світу в людини, що користується мовою» [94, с. 43]. За такою логікою когніція ніяк не пов’язана з мовою та мовленням, не має жодних відображень у ній. Хоча подальші твердження видаються слушними: «Образ світу як набуток індивіда симультанний, голографічний і багатоликий, він є продуктом переробки пер­цептивного, когнітивного й афективного досвіду, функціонує на різних рівнях усвідомлюваності при обов’язковому поєднанні “знання” та “переживання” і лише неповною мірою піддається вербальному описові. Мовна картина світу набагато бідніша від образу світу й відображає лише його частину» [94, с. 43].

Образ світу, за термінологією О. Залевської, чи концептуальну картину світу, вважають багатшою за мовну картину світу. Проте, на нашу думку, попри всі відмінності між концептуальною й мовною картинами світу, не можна твердити про відсутність будь-якого зв’язку між ними чи неможливість дослід­жувати концептуальну картину світу через її рефлекси у мовній картині світу. Окрім змістових відмінностей між концептуальною та мовною картиною світу, дослідники відзначають і функційні. Мовна картина світу позначає основні елементи концептуальної картини світу, а також експлікує останню мовними засобами [див.: 239, с. 6]. Подібний підхід в інтерпретації зв’язків між мовною та концептуальною картинами світу відображено у такому визначенні кон­цепту: «ми розуміємо концепт як дискретну одиницю колективної свідомості, яка зберігається в національній пам’яті мовців у вербально позначеному вигляді» [16, с. 53]. Р. Кісінг зазначає, що «мова кодує частково й вибірково способи мислення та аналізу, які є еволюційно старшими, ніж мова; ...ми знає­мо про наші слова більше, ніж закодовано в мові загалом» [342, с. 11].

Отже, якщо в мовній картині світу вбачаємо позначення «вузлів» концеп­туальної картини світу, то з цього логічно випливає, що для виявлення від­мінностей менталітетів народів необхідно зіставляти не лише явища всіх мов­них рівнів, які є лише верхівкою айсберга, але й реконструйовані за мовними рефлексами одиниці концептуальних рівнів. Потрібно вивчати підґрунтя, що визначає категоризацію й специфіку граматики за широким розумінням.

Фразеологічні одиниці збудовано на основі контрасту між сформованим прототипним уявленням про норму і станом речей насправді. Загалом фразео­логізми як знаки ситуацій, взаємодії об’єктів спричиняють активізацію різно­манітних когнітивних елементів (ментальних репрезентацій). Активізуються складні глибинні структури – концепти чи їх складники (різноманітні фрейми (декларативні та процесуальні)). Під декларативним (описовим) фреймом ро­зуміємо перелік атрибутів об’єкта в межах певної МКС. Процесуальний фрейм містить слоти, що вказують на залучення об’єкта до процесів (дії, виконувані об’єктом, та дії, виконувані з об’єктом). Розмежування декларативних та процесуальних фреймів – це знову ж таки лише наукова модель. Під час сприй­няття ФО відбувається декодування концептуальних структур, що були за­лучені до процесу творення ФО. Процес декодування (розуміння) спрощується завдяки (1) типовим метафорам/метоніміям (носії мови розуміють фразеоло­гізми, які їм трапилися вперше, навіть ізольовано, поза контекстом, бо їм відомі типові моделі вербалізації смислів, архетипи [див. про це: 347]); (2) наявності у структурі фразеологічних одиниць символів, які, ймовірно, забезпечують ко­роткий доступ до необхідної інформації. І. Архипов зазначає, що «люди нази­вають все відповідно до того, по-перше, як їм “здається” і, по-друге, найбільш “зручними, природними” способами і засобами. У результаті, інтуїтивно ро­зуміючи (або часто не розуміючи), що величезна частина їхніх висловлювань не відповідає стану справ в об’єктивному світі, носії мов вирішують цю проблему суто прагматично, продовжуючи це робити так, як вони звикли» [14, с. 168]. Доречно згадати принцип фіктивності, який перебуває в основі метафоризації.

Д. Добровольський зазначає, що «квазівізуальні асоціації, які викликають ідіоми, можуть бути взагалі не пов’язані ні з прямими значеннями компонентів, як стверджує “гіпотеза інтерференції”, ні з метафоричними моделями, як це випливає з “концептуально-метафоричної гіпотези”» [71, с. 73]. Ці висновки ґрунтовано на «фрагментарному опитуванні носіїв німецької мови» [71, с. 73]. Власне нам не відомі психолінгвістичні експерименти на матеріалі, зокрема, слов’янських мов, під час яких би фразеологізми ставали стимулом[5], на який би пропонували дати вербальну реакцію. Тому не можна стверджувати, що «при інтерпретації внутрішньої форми фразеологізмів у сучасних дослідженнях ураховується й асоціативно-образний потенціал поєднання мовних знаків» [236, с. 17].

Людська свідомість оцінює об’єкти, явища, процеси в різних аспектах, за різними параметрами – прагматичним, естетичним, моральним (який містить і релігійний). Стратегії оцінювання є надзвичайно різноманітними. Фактично кожен зі слотів фрейму підлягає оцінюванню, бо може бути релевантним у тій чи іншій ситуації. Ще однією рисою фразеологічної системи є те, що здебільшого її одиниці характеризують негативні риси людини, процеси, явища й факти [див.: 259, с. 310]. У фразеології більшість одиниць емоційно забарвлено, що виявляється також у наявності оцінності в абсолютній більшості фразеологізмів. Емоції та оцінка, а особливо емоційна оцінка, – один із найважливіших принципів творення ФО. В. Петренко стверджує, що функція емоцій полягає в регуляції пізнавальної діяльності, зокрема, і в зміні форм категоризації, а форми категоризації, на думку дослідника, залежать від завдань, які стоять перед мовцем [206, с. 194, 195].

Отже, особливістю фразеологічної репрезентації світу є те, що одиниці цього рівня позначають фрагменти ділянок, дещо відмінні від охоплюваних одиницями лексичного рівня. Певна частина фразеологічних одиниць має здатність репрезентувати діяльнісний образ світу, відсилаючи до сцен та сценаріїв, до діяльності як сукупності дій чи процедур, створюючи світ про­тотипних (стереотипних) ситуацій. Фразеологія – це символічний світ, у якому різноманітні об’єкти, явища та процеси дістають символічні позначення. Фразеологічній репрезентації світу властива архаїчність, міфологізованість. Фраг­ментарність фразеологічної системи та репрезентованої нею картини світу компенсує високий рівень дискретизації певних ділянок, відмінних від тих, які категоризує лексика. За висловом О. Улибіної про обсценну лексику [276, с. 103], який можна застосувати й до фразеології, фразеологічні одиниці створюють світ, не придатний для життя.

П. Чесноков підтримує думку О. Потебні про те, що в мисленні людей існує два типи розумових форм – загальнолюдські логічні форми і національні форми мислення, зумовлені особливостями граматичної будови мов; останні П. Чесноков називає семантичними формами мислення [298, с. 6]. Однак дослідник доходить висновку про те, що О. Потебня «перебільшує протистав­леність логічних і семантичних форм, не враховуючи їх взаємозв’язку та єд­ності й відносячи їх до різних сфер розумової діяльності людей – до надмовного логічного мислення і власне мовного мислення» [298, с. 6]. Сьогодні методи когнітивної граматики дають нам певну інформацію про специфіку, метафорику концепту. Не потребує складної аргументації той факт, що спостерігаються відмінності між обсягом та наповненням концептів навіть у близькоспоріднених мовах, граматика ж виявляє істотні особливості побудови мовної картини світу. Актуальним для сучасної лінгвокультурології є такі зауваження О. Потебні: «Ми можемо сказати, що ті, хто розмовляє однією мовою, за допомогою даного слова розглядають різноманітні в кожному із них змісти цього слова під одним кутом, з однієї й тієї ж точки. Під час перекладу на іншу мову процес ускладнюється, бо тут не тільки зміст, але й уявлення інші» [218, с. 167]. Саме на цьому ж аспекті наголошують і сучасні дослідники: мова у певній думці формує чітку логіку, але специфіку мов (навіть якщо абстрагуватися від знакової форми) виявляє не логічний рівень, а, ймовірно, семантика, на більш глибокому рівні – поетика [див.: 141, с. 190]. Знання про об’єктивну дійсність, які знайшли відображення у МКС і закріплені знаковим способом, не тотожні в різних культурах, бо кожна лінгвоспільнота перебуває під впливом унікального комплексу факторів, значущими для неї виявляються інші фрагменти дійсності, дії, процеси тощо.

Для лінгвокультурологічного дослідження одним із визначальних є власне спосіб репрезентації значень, те, що у традиційній семантиці називається внутрішньою формою, образністю, тобто типові випадки вербалізації одного концепту в термінах іншого. Важливим є концептуальний збіг, а зовнішня тотож­ність часто об’єднує формально еквівалентні одиниці. Концептуальний аналіз ФО дає змогу робити висновки про розбіжності у системі ціннісних настанов лінгвоспільнот, які виявляються у значущості та понятійній навантаженості того чи іншого символу. Характерологічним вважаємо місце того чи іншого знака в системі засобів відображення дійсності фразеологією та взаємозв’язки між значущими знаками.

Твердження про національно-культурну специфіку фразеологічної системи будь-якої мови потребують ґрунтовного аналізу з огляду на те, що окрім поверхневої специфічності, яку наочно демонструють реалії-компоненти фразеологічних одиниць на вербальному рівні (безеквівалентна лексика, арготизми, жаргонізми, історизми, оніми тощо), існує глибинна специфіка, яка виявляється під час міжмовного зіставлення реконструйованих одиниць концептуального рівня. Той чи інший об’єкт (за широким розумінням терміна) у певній культурі перебуває у специфічному оточенні, властивому лише цій культурі, тобто навколо концепту формується й культурно зумовлений асоціативний простір, який, своєю чергою, впливає і на концепт. Прототипні репрезентації містять асиметричну інформацію, тому важливо реконструювати фразеологічний складник концепту, що дасть змогу зіставити концепти досліджуваних мов, виявити їх національно-культурну специфіку, дослідити систему ціннісних настанов і орієнтацій, які містить фразеологія. В. Телія зазначає, що «сама можливість постановки проблеми про взаємодію мови й культури, зокрема про корелятивне взаємовідношення одиниць фразеології й концептосфери куль­тури, у якій би версії лінгвокультурологічного аналізу вона не висувалася, виходить із припущення про високу ймовірність здатності суб’єктів мови як суб’єктів культури втілювати в мовномисленнєвій діяльності знання, належні цій сфері усвідомлення світу людиною» [260, с. 19].

У цій праці як робочу модель використовуємо гіпотезу мережевої струк­тури когніції, яка постулює твердження про те, що концептуальна картина світу багатша за мовну картину світу. Виходимо з того, що концептуальна картина світу виявляється через мовну картину світу на всіх її рівнях, аналогічно як і національно-культурна специфіка «пронизує» концептуальний та вербальний рівні. На концептуальному рівні національно-культурна специфіка виявляється в існуванні специфічних концептів для певної мови (найчастіше групи мов), на вербальному рівні позначає такі концепти безеквівалентна лексика та фра­зеологія. Асиметрія концептуальних рівнів полягає в асиметрії прототипів, у специфічності асоціативних просторів навколо концептів, у способах верба­лізації концептів та ступенях дискретизації певних концептосфер. Власне фразеологічний матеріал дає змогу виявити прототипи, дослідити обсяг кон­цептів тощо. Перевірити та уточнити отримані результати можна за резуль­татами психолінгвістичних досліджень. Асоціативні механізми пов’язані, на думку дослідників, зі способом збереження інформації в мозку людини. Окрім того, слово – це «засіб доступу до продуктів перероблення різноманітного до­свіду індивіда, тобто досвіду перцептивного, когнітивного, афективного, вер­бального й невербального, пов’язаного в єдину систему, яка дозволяє оперувати цим досвідом на різних рівнях усвідомлюваності з використанням широкого кола ввідних знань під обов’язковий акомпанемент емоційно-оцінних пере­живань» [93, с. 74].

Отже, реконструкція концепту обов’язково повинна містити фразеологічну інформацію. Реконструювання концепту за інформацією лексичного рівня зву­жує, збіднює та викривляє наше уявлення про нього, бо така модель – це лише частина (можливо, ядрова чи «найпрототипніша»), уламки концепту. Йдеться про кількість та якість конституентів, які можна експлікувати за фразео­логічним матеріалом, що дає змогу в багатьох випадках збудувати цілісну модель концепту. У цьому переконує також опис наївного значення слова за допомогою семантичних примітивів, запропонований А. Вежбицькою. Склад­ники моделі А. Вежбицької відповідають реальній частині фрейму (хоча інфор­мація може не відповідати науковій картині світу). Фразеологічна інформація буде переважно продовженням опису, зокрема це стосується тематичних груп слів-символів, релевантних для міфу, архаїчного мислення, назв предметів, явищ, процесів, які людина залучала до ритуалу. Наприклад, М. Епштейн дослідив, що в російській ліриці клен не має сформованого образного ядра, як-от дуб і тополь, власне через те, що у фольклорних традиціях, пов’язаних з язичницькими ритуалами, йому не надавалося значної ролі [77, с. 50]. Подібні міркування висловлює й Я. Анусєвич, пишучи, що поняття мовний образ світу треба модифікувати з огляду на роль таких мовних чинників, як стиль і жанр, по-іншому виглядає образ чогось у фольклорі, народній поезії, художній літературі, розмовній мові, а ще по-іншому – в літературній мові [312, c. 115]. Відмінності спостерігаються між різними тематичними групами у структурі такого прототипу/стереотипу (як слушно зауважує А. Вежбицька [379]), різ­ними будуть його складники. Найбільше асиметричних атрибутів виявляємо серед приписуваних. Реальні атрибути реконструйованих лексичних і фразео­логічних прототипів мають більшу спільну частину (обсяг якої може коли­ватися).

[] []  1.3. Проблеми творення фразеологічних одиниць

1.3.1. Загальні принципи вербалізації фразеологічних одиницьОдним із важливих принципів побудови МКС вважають принцип антропоцентризму (про антропоцентричність людської свідомості див. [229, с. 173]; мовної картини світу [256, c. 5]; метафори у фразеології [184, с. 4]; про дослідницький принцип антропоцентризму [235, с. 35]). Людина опредмечує абстрактні категорії згідно із загальним принципом антропоцентризму, який властивий різним мовам та, зокрема, фразеологічним системам.

Дж. Кляйбер стверджує, погоджуючись із Дж. Лакоффом, що властивості певних категорій виникають із природи людських, біологічних здатностей людини разом із досвідом функціонування у фізичному й соціальному середовищі [343, c. 42]. Натомість Ю. Сорокін пропонує замінити термін антропоцентризм терміном антропофілія, оскільки «будь-яке “центричне” ставлення так чи інакше намагається подати себе як вихідну точку відліку, яка автономна й незалежна від інших “центрів” і яка через це конкурує з ними”; “в антропофілічному світі показують, а не диктують, зіставляють, а не про­тиставляють. У ньому будь-які окремості прагнуть зрозуміти одна одну (чи зрозуміти причину нерозуміння)» [246, с. 52, 53], намагаючись підкреслити, на нашу думку, існування й інших (проте не таких вагомих) принципів. У процесі вербалізації у фразеологічних системах діє декілька взаємопов’язаних мета­форичних принципів: антропоцентризм, антропоморфізм, антропометризм. Принцип центризму не обмежено лише антропо- й етнопоглядами, не менш важливим є й зооцентризм, притаманний первісній свідомості. Зіставлення чи уподібнення певних сутностей та явищ, зокрема в межах фразеологічних систем, відбувається в багатьох напрямках. Антропоморфізм – це лише окре­мий приклад цього явища. Відповідно до обраного напрямку метафоричного перенесення, «використовується» і певна метрична шкала.

Антропоцентризм наявний у стратегіях оцінювання, наприклад, в оціню­ванні з погляду корисності. Окрім того, антропоцентризм «виявляється в різ­ного роду ефектах присутності мовця в ситуації» [209, с. 98]. З категорією роду пов’язана метафоризація загалом і метафоричні переноси у фразеології, хоча не завжди справджується строга відповідність у роді під час фразеологізацій.

Християнська модель світу передбачає ієрархію, на вершині якої стоїть Бог. Т. Кшешовський у межах аксіологічної семантики використовує середньо­вічну метафору Великого ланцюга буття (The Great Chain of Being):

БОГ

Люди

ТВАРИНИ

рослини

НЕОРГАНІЧНІ РЕЧІ.

На основі цієї ієрархії укладено перелік метафор (1. <БОГ – це ЛЮДСЬКА ІСТОТА>; 2. <БОГ – це ТВАРИНА>; 3. <бог – це рослина>; 4. <бог – це річ>; 5. <ЛЮДСЬКА ІСТОТА – це ТВАРИНА>; 6. <ЛЮДСЬКА ІСТОТА – це рослина>; 7. <людська істота – це річ>; 8. <тварина – це рослина>; 9. <тварина – це річ>; 10. <рослина – це річ>; 11. <річ – це рослина>; 12. <річ – це тварина>; 13. <РІЧ – це ЛЮДСЬКА ІСТОТА>; 14. <річ – це бог>; 15. <рослина – це твари­на>; 16. <рослина – це людська істота>; 17. <рослина – це бог>; 18. <ТВА­РИНА – ЛЮДСЬКА ІСТОТА>; 19. <тварина – це бог>; 20. <людська істота – це бог>), хоча, звичайно, не всі з них матимуть вияв [344, c. 161]. Власне напрямок перенесення, на думку Т. Кшешовського, й визначає оцінність метафори. А. Гудавичюс висловлює сумнів щодо наявності однозначної відповідності між напрямком метафоризації й характером оцінки [66, c. 196].

Сьогодні активно в соціальних науках та лінгвістиці обговорюють проб­лему гендеру [64, 251 та ін.] та інтерпретують мовний образ світу як збудований за принципом маскуліноцентризму (андроцентризму) [12, 115, 258 та ін.], зокрема, на фразеологічному матеріалі [1, 3, 5, 76, 180, 250, 262, 346 та ін.]. А. Емірова зазначає, що «сьогодні, однак, рано говорити про становлення окремого розділу лінгвістичної гендерології, яку можна було б назвати фра­зеологічною гендерологією або гендерною фразеологією. Можна лише окрес­лити коло проблем, які складуть предмет цього розділу науки: типи гендерних фразеологічних номінацій і предикацій; способи вираження граматичних значень маскулінності і фемінності у фразеології; фразеологічна парамет­ризація чоловіків і жінок; гендерно марковані фразеологічні поля; номінації чоловіків і жінок, зокрема антропоніми, у складі фразеологізмів як елемент внутрішньої форми; віддзеркалення гендера у фразеографії тощо» [76, с. 210]. У межах зазначених досліджень основною опозицією визнають протиставлення чоловік – жінка, у якій чоловік пов'язується з культурою, а жінка – з природою, «чоловічість» чи «жіночість» символу визначає його оцінність [див. про це: 5]. А. Кириліна одним із виявів андроцентризму вважає те, що «іменники жіночого роду, як правило, утворюються від чоловічих, а не навпаки. Їх часто супроводить негативна оцінність. Використання чоловічого позначника до референта жінки допустимо і підвищує її статус. Навпаки, номінація чоловіка жіночим позначником несе у собі негативну оцінку» [115, с. 40]. За маскуліноцентризмом, оскільки «У неї – на двох глупóти, у нього – розум на двох. У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю, зате як прийде додому, – для жінки він цар і бог» (Л. Костенко), то Великий ланцюг буття мав би набути вигляду:

Бог

↓

чоловік

↓

жінка...

У фразеології гендерну асиметрію вбачають у тому, що наявна неповна фразеологічна парадигматичність [228, с. 204]; прихована категорія роду накладає обмеження на вживання фразеологічної одиниці [228, с. 205]; аксіологія чоловіків і жінок у фразеології асиметрична і щодо кількості, і щодо якості, у фразеології відображені гендерні стереотипи тощо [76, с. 211].

Дослідники мови не раз наголошували на значущості звернення людини до світу тварин, до пошуку там аналогій. О. Потебня писав про те, що «людина звертається до себе лише від зовнішніх предметів, пізнає себе спочатку лише поза собою; внутрішнє життя завжди має для людини безпосередню ціну, проте усвідомлюється й з’ясовується лише поступово й опосередковано» [215, с. 148]. Такий паралелізм, властивий народній творчості, О. Потебня інтерпретує як етап пізнання людиною себе. Аналогічне явище спостерігаємо й у фразеології. На думку Н. Фрая, «світ людини знаходиться поміж світом духовним і тваринним та відображає цю дуальність у своїх циклічних ритмах» [282, с. 130]. М. Епштейн вважає, що «тварини – найнаочніша для людини форма інобуття духу, яку вона може оцінювати як надлюдську чи недолюдську, яка, проте, так чи інакше визначає її місце в ієрархії світобудови» [77, с. 88]. У системі фразеологічних символів важливу роль відіграє принцип зооцентризму [160]. Виходимо з того, що 1) у центрі світу людини (у певні періоди над людиною, згодом принаймні поряд з нею) перебувала тварина, життєдіяльність якої у трансформованому вигляді стала основою для «еталонної шкали» – зоомет­ризму; 2) у фразеологічних системах людину описано зооморфно, тобто використано терміни, пов’язані з анатомією тварини.

Результати аналізу фразеологічних систем різних мов свідчать про те, що еталоном для оцінювання людини є створені нею ж уявлення про тваринний світ – зооієрархія. Ймовірно, що взаємопов’язані принципи зооцентризму й зооморфізму зумовлено тотемізмом, архаїчною свідомістю. І. Нечуй-Левицький писав, що «пантеїзм був причиною метаморфоз, поетичного обертання людей в дерева, квітки, зорі, в птиць, у звірів, які ми знаходимо в українській народній поезії. <...> давня українська релігія була пантеїстична, коли чоловік, як мікрокосм, розпускається в частині натури, з котрої його виводила давня міфологія» [195, с. 110, 111].

Висловлено свого часу й «емоційну» гіпотезу щодо зоометафори. Так, А.-А. Річардс писав, якщо ми називаємо кого-небудь качечкою, нема сенсу шукати в основі метафори яку-небудь реальну подібність людини з качкою, основу та­кого переносу він подає так: почуття ніжності й розчулення, які можна від­чувати стосовно качок, відчуваємо й до людини [227, с. 59]. Цікаво, що пере­кладач цього англомовного тексту наводить у примітці російський відповідник цыпочка, ймовірно, такими українськими аналогами будуть голубонька, ри­бонька тощо. Звичайно, важко погодитися з тим, що загалом підґрунтя мета­фори – це виключно емоційна оцінка чи емоційний чинник, радше прагматичний. Хоча й згаданий автор розрізняє метафори, створені на основі прямої подібності між двома об’єктами, і метафори, побудовані на основі загального ставлення, яке ми маємо (інколи абсолютно випадково чи ж з низки причин) до обох об’єктів [227, с. 59, 60]. Трапляються й такі сталі сполуки, образність яких заснована на почуттях чи, ймовірніше, на відчуттях, хоча й інтерпретацію останніх зумовлено культурним чинником, наприклад: укр. білий і пухнастий, рос. белый и пушистый (укр. «Якщо Віктор Янукович справді такий "білий і пухнастий", як його намагається представити Едуард Прутник і Алекс Кі­сєльов, тоді чому потрібно платити такі величезні суми грошей, щоб ство­рювати його імідж?» (Л. Шара); «Одна з причин – Путін більше не є білий і пухнастий, як кілька років тому» (В. Звiглянич); рос. «Герман Греф на самом деле белый и пушистый» (Д. Слободянюк); «То есть на самом деле вы мягкий, белый и пушистый? (О. Мітяєва)), зіставні «позитивні» атрибути власне виокремлюємо в прототипах качечка та цыпочка. У словнику за редакцією А. Кримського подано: «Голубушка – 1) голубонька, голубочка, голубиця; 2) (ласкат. название женщины – те же слова (п. 1), а кроме того) – голубка, горлиця, горличка, галочка, галонька, рибка, рибонька, рибочка, рибчина, люба, серце (общ. р.), небога» (Кр, т. 1, с. 177); «Ласточка – 2) (ласковое обращение) ластівка, ластівочка, ластівонька, (к ребёнку) ласті[о]вонятко» (Кр, т. 1, с. 401). У прецедентному тексті: рос. «Какая-то ты, лягушка, противная, скользкая, зеленая...» Лягушка, кашляя: «Так болела я! а вообще я – белая и пушистая...» – подано антонімічні атрибути, які, за «емоційною гіпотезою», повинні були б унеможливити українське пестливе звернення рибонько. Однак появу остан­нього зумовили міфологічні чинники.

У процесі еволюції культури, зміни релігійних систем ставлення людини до тваринного світу змінюється: від обожнення людина переходить до припи­сування тваринам негативних рис, тобто з’являється протиставлення людина – тварина. Таку тенденцію демонструє літературна традиція (зокрема алегорич­на байка). Реконструйовані ж зооконцепти містять амбівалентну інформацію.

Лексичним системам української та російської мов принцип зооморфізму властивий значно меншою мірою (порівняно з фразеологією), наприклад: укр. (закукурічитися ‘розпалитися, розсердитися’ (ВТССУМ, с. 305)) – рос. пе­тушиться; укр. приголубити – рос. приголубить; укр. гиндичитися (РУССВ, с. 74) – рос. Ø[6]; укр. проґавити – рос. прогавить, проворонить; укр. Ø – рос. ершиться; укр. Ø – рос. бычиться (взбычиться, забычиться, набычиться то­що); укр. наїжачитися, їжитися – рос. ежиться; укр. собачитися, насоба­читися – рос. собачиться, насобачиться; укр. Ø – рос. попугайничать; укр. мавпувати – рос. обезьянничать; укр. (тинятися) – рос. слоняться; укр. Ø  – рос. крысятничать (пор. укр. «Горленкові люди мишкували[7]. Підслуховували, як про гетьмана йшла мова, і доносили, кому треба. Тут тільки й діла було, що плітки та доноси» (Б. Лепкий)); укр. Ø – рос. ишачить; укр. плазувати – рос. пресмыкаться; укр. осовіти ‘стати сонним, розслабленим, напівсвідомим (від перевтоми, отруєння, пияцтва і т. ін.’ (ВТССУМ, с. 685) – рос. Совѣть, болѣе о(по)совѣть, кур. тмб. быть какъ во хмелю или въ чаду, подкатывать глаза, словно въ одури (Даль, т. 4, с. 264); укр. оцапіти («Він вийшов із ратуші, бор­мочучи собі під ніс: “ – Оцапіли!”» (А. Чайковський); Б. Грінченко подає: укр. зцапіти ‘глупым сдѣлаться, одурѣть (какъ козелъ)’ (Гр, т. 2, с. 189)) – пор. рос. ослить ‘глупо, неудачно острить’ (Уш, т. 2, с. 868); «Пьесу написал наш об­ластной автор. Мы должны ее отрепетировать и показать на областном смотре. Острит, Маров, тот, кто острит последним. – Ослит, – поправляет Володька. – Вот именно. Надо сначала отрепетировать пьесу, а потом будем острить и смеяться. – Как дети, среди упорной борьбы...» (В. Шукшин, НКРЯ); укр. кабанувати ‘валяться, лежать подобно кабану’ (Гр, т. 2, с. 202) – рос. Ø; укр. обарáнити ‘окружить со всѣх сторонъ, напасть со всѣхъ сторон’; обаранἱти ‘растеряться’ (Гр, т. 3, с. 1, 2) – рос. Ø; укр. лисичити, лиса вдавати (Кр, т. 2, с. 430) – рос. лисить ‘хитро льстить, подделываться к кому-н., под­лизываться’ (Уш, т. 2, с. 68); «Сделал он это не оттого, что его тянуло украсть или выпить (страдая желудком, он пил редко и мало), а просто потому, что кладовщик этот, с шоферами и солдатами беспричинно грубый, перед на­чальством лисил, имел славу бабьего угодника, частенько выпивал и ходил в офицерском обмундировании – словом, преуспевал» (В. Богомолов, НКРЯ); укр. розосений («Табір врізався в татарську масу. То вже не були ті розосені колони, що дерлись у табір» (А. Чайковський)) – рос. Ø; укр. вовкувати («Вони спочатку вовкували, мріяли про втечу, але, придивившись і звикнувши, зали­шилися на хуторі» (З. Тулуб) – рос. Ø). У словнику за редакцією А. Кримського: «Ехать <зай>-цем – їхати зайцем, зайцювати» (Кр, т. 2, с. 114); «Стать <зме>-ей – згадючитися, згадючіти, (о мног.) погадючитися, погадючіти» (Кр., т. 2, с. 127) – пор. укр. гадючитися ‘звиватися як гадюка’ (ВТССУМ, с. 170); зміїтися 1) ‘тягнутися, стелитися хвилястою, звивистою смугою, лінією; зви­ватися’; 2) перен. ‘прохоплюватися, непомітно з’являтися і зникати (перев. про посмішку і т. ін.)’ (ВТССУМ, с. 373); «Крыситься – визвірюватися, їжитися на кого» (Кр, т. 2, с. 372). В. Ужченко та Л. Авксентьєв розглядають насобачитися ‘навчитися вправно що-небудь робити’ як відфразеологічний дериват [273, с. 22], аналогічно можна інтерпретувати й інші приклади, які ґрунтуються на прототипних уявленнях, зафіксованих фразеологією, усталених. Ці атрибути є ядровими у структурі прототипу.

В. Подлєсська, Є. Рахіліна, досліджуючи орієнтацію в просторі об’ємних об’єктів, звертають увагу на те, що «у російській мові в деяких рідкісних контекстах представлено не тільки антропоцентричну, але й так звану “пастушу”, чи зооморфну модель, де, навпаки, людину уподібнено тварині...» [209, с. 98]. Автори розглядають питання з погляду граматики, проте з погляду фразеоло­гічної образності зооморфна модель аж ніяк не рідкісна. Мовець зооморфно концептуалізує та вербалізує уявлення про іншу людину. Зооморфізм має експліцитні вияви у вербалізаціях у термінах концептів Тварина чи Міфічна істота (хвіст, грива, роги, копита, лапки (задні лапки), кігті, крила, пір’я, шерсть, зябра).

Мотиваційна модель низки фразеологізмів – Покарати (прибокати і т. ін.) – це впливати/вплинути на Х, де Х – це частина тіла тварини: укр. [і] в хвіст і [в] гриву ‘дуже сильно, нещадно’ (СУ) – рос. <и> в хвост и в гриву (ФСРЯ, с. 505) – біл. даваць (сыпаць) у хвост і ў грыву (Юр-72, с. 171); укр. накручувати/накрутити (наламати) хвоста кому ‘картати, лаяти когось за щось’ (СУ) – рос. накрутить хвост (хвоста) кому (ФСРЯ, с. 264) – біл. на­круціць (наламаць) хвост ‘моцна паўшчуваць, зрабіць наганяй’ (Юр-74, с. 121); укр. за хвіст та на сонце (на вітер) кого ‘викривати чиїсь непорядні, непра­вильні дії, вчинки так, щоб усім стало відомо’ (СУ); біл. падпіліваць (падра­заць) рогі ‘крыху сунімаць, суцішваць’ (Юр-74, с. 214) тощо. В. Ужченко та Л. Авксентьєв зазначають, що «виступаючи як метонімізми стосовно тварини, вони (ФО – О. Л.) вторинно (і вже метафорично) відбивають світ людини...» [273, с. 106].

Поведінку людини в певних психічних станах уподібнено до поведінки тварин у відповідних станах, такі фразеологізми збудовано за мотиваційною моделлю: Х-ом виконувати певні дії чи тримати Х певним СПОСОБОМ – Це перебувати у певному стані, де Х – це частина тіла тварини: укр. держати (тримати) хвіст бубликом (трубою) (ФСУМ, с. 230) – рос. «Нос выше, хвост трубой, не унывай» (С. Солоух, НКРЯ); «Смотрите – четверть часа я потра­тил на то, чтобы убедить, что передо мной нечего поднимать хвост трубой и выгибать спину...» (Ю. Домбровський, НКРЯ); «Держи хвост пистолетом! – сказал амбал с золотой цепью. – Когда такая слава, прибить не по­смеют» (Р. Солнцев, НКРЯ); «Жених, не спать – замерзнешь, – голосит он развязно и щелкает пальцами, привлекая внимание понурого Левы, – держим хвост пистолетом!» (С. Гандлевський, НКРЯ); «А ведь он всегда так открыт для прессы, так старается держать хвост пистолетом!» (М. Баконіна, НКРЯ) – біл. дзяржаць (насіць) хвост трубою (пісталетам) (Юр-72, с. 193); трымаць хвост трубой (дудой) (ЭФС, с. 369); укр. хвостом війнути (майнути) (СУ); задирати (піднімати)/задерти (підняти) хвіст (хвоста) [угору] (ФСУМ, с. 305); крутити (вертіти) хвостом (ФСУМ, с. 402); піджимати (підгортати, підгинати)/піджати (підгорнути, підігнути, підібгати) хвіст (хвоста) (ФСУМ, с. 633) – рос. поджимать/поджать [прижимать/прижать] хвост (ФСРЯ, с. 329) – бол. с подвита опашка (ФСРБЕ, с. 834); укр. показувати/показати хвіст (хвоста) кому (ФСУМ, с. 665); розпускати/розпустити пір’я (хвіст) (ФСУМ, с. 757); хвіст набік (ФСУМ, с. 924) – біл. адкінуць хвост (Юр-72, c. 31); на хвост (на хвасце) станавіцца ‘пагрозліва, варожа ставіцца да каго-н.’ (ЭФС, с. 255); укр. опустити/опускати крила (ФСУМ, с. 588) – рос. опустить (опускать) крылья (Тих, с. 126) – біл. складаць (складываць) крылле (Юр-77, с. 65); вушы утуліўшы (Леп, с. 22) – пор. пол. kłaść, tulić uszy po sobie (SJP); uszy do góry! (SFWP, c 209) (антропоморфні, зокрема, російські підбадьорливі висло­ви радять рос. не вешать нос, протилежний стан – рос. повесить нос, повесить нос на квинту, опустить нос (РУССВ, с. 559)); strzyc uszami, uchem b) pot. ‘o ludziach: nasłuchiwać, podsłuchiwać’ (SJP); укр. [аж] рвати [ногами (копита­ми)] землю 1) ‘дуже швидко йти, бігти’ (СУ) – пор. рос. «Они будут рвать копытами землю! А зарвутся, – будут безжалостно уничтожены. А чтобы всё-таки и дело делалось, нужно снисходительно допускать в Партию...» (С. Кравченко); укр. випускати (розпускати)/випустити (розпустити) пазурі (кігті) (СУ) – рос. показывать/показать когти [зубы] (ФСРЯ, с. 335) – бол. показвам/покажа си рогата (БРФС, с. 502). Антропоморфна опозиція голова –ноги має корелят серед зооморфних – голова – хвіст: рос. Хвостъ головѣ не указъ, -ка. Гдѣ хвостъ начало, тамъ голова мочало (Даль, т. 4, с. 546).

Зооморфізм спостережний у випадках, коли йдеться про дії людини, які в реальному світі пов’язані лише з тваринами: укр. підковувати на всі чотири кого (ФСУМ, с. 634) – рос. запрягти в ярмо кого (ФСУМ, с. 316); вкрутити (скрутити, утнути) роги (хвоста) кому (СУ) – рос. обломать [сломать, сло­мить] рога кому (ФСРЯ, с. 291) – бол. строшавам/строша (счупвам/счупя, пре­вивам/превия) рогата на някого (БРФС, с. 503); строшавам/строша (счупвам/ счупя) си рогата (БРФС, с. 503) (пор. бол. навивам/навия чалма на главата на някого ‘обломать рога кому-л., укоротить хвост кому-л.’ (БРФС, с. 612)); укр. обламати (обтяти)/обламувати (ламати, обтинати) крила кому (СУ) – рос. подрéзать/подрезáть [обрéзать/обрезáть, подсекать/подсечь] крылья кому (ФСРЯ, с. 332); укр. брати/взяти за зябра (за жабри) (СУ^1.4) – рос. брать (взять) за жабры (Тих, с. 78) – біл. браць за жабры (жэбры, шкырку...) (Юр-72, с. 71) тощо.

Вияви зооморфізму (чи ширше істотоморфізму) наявні й у вербалізаціях дій, пов’язаних з абстрактними уявленнями, неістотами тощо: укр. вирватися з рук (з лап, з кігтів, з лабетів) чиїх, чого. Дивлячись на працьовите людське му­равлище, віриш, що китайський народ, вирвавшись з кігтів феодалізму... все зробить для свого добра (П. Козланюк) (СУ); «Юрію Васильовичу, що, по-ва­шому, слід зробити, аби суттєво прищемити хвіст "лісовій" злочинності?» (<www.fmsc.com.ua/displayarticle322.html>); [як] на крилах 1) зі сл. летіти ‘дуже швидко’ Час летів немов на крилах (Леся Українка) (СУ); «Звідки в афери рос­туть крила, або Де можна знайти новий літак за... 150 доларів?» (<www.ua-reporter.com/news/2005/02/16/>); «Україна відходить назавжди, і вони можуть лише їй солі на хвіст насипати» (<www.ukrajinci.hu/arhiv/hromada_74/ohlyad/ohlyad.tm>); рос. «"Лежачая" отрасль пытается опереться на "хвост"» (М. Умаров, НКРЯ); «Прыйдзе час, акрыяем мы, расправіць сцягнутыя сёння калючым дротам крылы прыгажуня Беларусь – і зажывем, як людзі...» (А. Дзергачов). Інколи зооморфно вербалізуються й уявлення, пов’язані з рослинним світом: укр. піднімати вуха 2) ‘починати рости (про рослини)’ Найвища ефективність боронування – знищується близько 90–95 процентів сходів бур'янів.., коли вони ще не вкорінилися і тільки-но... піднімають вуха (З журналу) (СУ).

Здебільшого у словниках фразеологізми із зооморфною образністю супро­воджуються вказівками про те, що при дієслові наявний додаток. Однак ця дія найчастіше спрямована на певний об’єкт – мовець інтерпретує зооморфно іншу особу. Свідчать про «ступінь» уподібнення до тварини такі вислови, в яких мо­вець ніби припускає, що саме він має «тваринний» орган чи діє як тварина: укр. підрізати (підтяти, підітнути, притяти, зламати, приборкати)/підрізувати (підрізати, підтинати, зламувати) крила кому (СУ); «Та коли б дали нам знати Де, коли, та з ким літати... Наче є велика сила, Тільки хтось підрізав крила...» (Ю. Папуша); «Полонянка підкралась. Дивилась на мене, сумна. Ні, не був я в кайданах. Мені тільки надборкали крила» (Л. Костенко); і вухом не звести (СУ); «Уже два дні отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, i вухом не веду» (В. Нестайко); насúп мен’í сóл’і на хв’іст (СЕ, с. 63); рос. расправлять/расправить крылья (ФСРЯ, с. 385); «Рас­правим крылья, мой любимый, забыв про слёз жестоких соль, я буду спящей королевой, а ты, мой доблестный король» (М. Колосова); «Я тоже распустил крылья веером, хвост – трубой, подскочил к верзиле нос к носу да ка-ак дам ему подножку!» (В. Медвєдєв, НКРЯ); «Він вивчив мене добре битися на шаб­лях і всіх низових звичаїв і вже думав засадити мене за чоботи, але тут я став дибки» (З. Тулуб).

Зооморфну модель спостерігаємо й у пареміях: укр. Де хвіст перед веде, там голова ззаду йде. Доходився, що й хвоста збувся (ПазПГ, с. 177); рос. Отъ своего хвоста не уйдешь. Что ни делай, а на свой хвостъ оглядывайся (Даль, т. 4, с. 546). Звісно, такі контексти в межах традиційної семантики можуть бути пояснені відтворюваністю чи семантичною цілісністю одиниці. Однак змога вжити таку зооморфну одиницю щодо себе свідчить про відсутність супереч­ності між образністю й топологією мовної картини світу, яка все ж таки певним чином обмежує сполучуваність одиниці.

Отже, можна виокремити декілька зоометафор. Одна з них інтерпретує людину в зоотермінах (Покарати (прибокати і т. ін.) – впливати/вплинути на Х, де Х – це частина тіла тварини). Окрему групу складають фразеологізми із зоотерміном, що корелюють з метонімізмами, які позначають почуття жестом (в антропоморфному вимірі) – Х-ом виконувати певні дії чи тримати Х певним способом – це перебувати у певному стані, де Х – це частина тіла тварини. Про зооморфні уявлення свідчать автоописи із залученням фразеологізмів, які містять назви частин тіла тварин.

Фразеологічні системи зберігають принципи і зооцентризму, й антропо­центризму наївної картини світу, хоча нинішній день, нова філософська й екологічна свідомість привнесли нове розуміння місця й ролі людини у світі. Символами прототипних уявлень про силу, мужність, відвагу, хитрість, швид­кість у пересуванні, навіть мудрість тощо виступають представники тваринного світу. Проте очевидно, що основну частину фразеологічних одиниць сфор­мовано під впливом антропоцентричних уявлень, переконаності людини у своїй вищості над тваринним світом. Уся фразеологічна тваринна символіка пов’я­зана з вербалізацією характеристик зовнішнього вигляду людини, її віку, рис характеру, психологічного сприйняття, освіченості тощо.

Банальністю стало твердження про те, що антропометризм поширюється й на сприйняття людиною простору та часу. Ф. Буслаєв писав, що «зображаль­ність епічної поезії з особливою ясністю виявляється в картинному, наочному описі абстрактних вимірів простору й часу» [38, с. 111], та навів цікаві при­клади антропометризму: «Данте у своїй “Божественній комедії” (“Чистилище”, Х, 24) вимірює ширину дороги людським тілом» [38, с. 111]. Сучасна поетична метафора теж антропометрично осмислює дійсність («Віки минули, як єдиний схлип» (Л. Костенко)). Рудименти антропометризму наявні у фразеологічних системах. Антропометрично оцінюються й абстрактні категорії (біл. ніжэй <за> калена ‘да мінімальнага ўзроўню (апусціць, апусціцца, аказацца і пад.)’ (ЭФС, с. 269)).

Однак антропометризм не можна вважати домінантним принципом, у чому переконують приклади Ю. Сорокіна, який дійшов висновку: «структура зіставних з оцінками-прикметниками японських і російських порівнянь (струк­тура компаративограм/компараціограм) свідчить, що росіяни переважно дотри­муються антропометричної порівняльної тактики, а японці – натуромірно-ан­тропомірної, хоча ті й інші не оминають і артефактних порівнянь» [246, с. 55].

Флороморфізм ґрунтується на метафорах ЛЮДИ (органи) – це РОСЛИНИ [347]; явища – це рослини. Переважно використано терміни концепту Рос­лина, а не термін рослина. Наприклад, укр. вуха в’януть (сверблять) (ФСУМ, c. 162) – рос. уши вянут (Тих, с. 44); укр. серце в’яне, зав’яло (РУССВ, с. 333); рано зірваний (РУССВ, с. 349); на розум спілий, не спілий; спілий, неспілий кавун у кого – рос. зрелый умом, не зрелый умом (РУССВ, с. 357); укр. таке мале, що й не видно [ледве від землі відросло) – рос. от земли не видать (РУССВ, с. 349) – біл. ад зямлі не адрос ‘вельмі нізкага росту, малы’ (ЭСФ, c. 30); укр. пускати, пустити корінь – рос. пускать, пустить корень (РУССВ, с. 414); укр. до кореня (до накоренку) знищити кого, що – рос. до корня (в корень) истре­бить (РУССВ, с. 414); укр. вирвати з корінням що – рос. вырвать с корнем что (РУССВ, с. 414). У досліджуваних фразеологічних системах розвинуті «рос­линні» порівняльні стратегії (наприклад, укр. цвісти як мак ‘бути у розквіті фі­зичних і духовних сил’ (СУ) – рос. «Катерина цвела, как алая полная роза» (В. Нарєжний, НКРЯ); «Спустя несколько недель после свадьбы Глафира Льво­вна, цветущая, как развернувшийся кактус, в белом пеньюаре, обшитом ши­рокими кружевами, наливала утром чай...» (О. Герцен, НКРЯ); «Симочка! – за­кричал Скворцов. – Здравствуйте, деточка, вы цветете, как роза, рад вас ви­деть!» (І. Грекова, НКРЯ) тощо, на основі яких утворилися метафори: укр. цвісти 3) перен. ‘бути в розквіті сил, молодості, вродливим (про людину). // Про вияв здоров'я на обличчі людини. // Про вияв радості, щастя, задоволення, замріяності на обличчі людини (в усмішці, в очах і т. ін.)’; 4) перен. ‘успішно розвиватися; процвітати // Про людські почуття, думки і т. ін.’ (ВТССУМ, с. 1359) – рос. цвести 3) перен. ‘успешно развиваться, находиться в благо­приятном положении, процветать (книжн.)’; 4) перен., чем или без доп. ‘быть здоровым, обладать здоровьем, красотой’ (Уш, т. 1, с. 1203); укр. зів’янути 2) перен. ‘утратити молодість, красу; змарніти (про людину). // Утратити жва­вість, рухливість, бадьорість; зробитися в'ялим, млявим’; 3) перен. ‘утратити силу вияву, ослабнути, зникнути (про почуття, думки, надії і т. ін.’; 4) розм., рідко ‘те саме, що умерти’ (ВТССУМ, с. 366) – рос. вянуть 2) (сов. увянуть) перен. ‘терять силы, бодрость, энергию (книжн.)’ (Уш, т. 1, с. 532); укр. серце в’яне, зів’яло (РУССВ, с. 333); дійти розквіту – рос. достигнуть расцвета (РУССВ, с. 283) тощо. Сьогодні з розмовного мовлення до публіцистичного й художнього стилів потрапила одиниця: укр. цвіте і пахне («Адже в них Москва цвіте і пахне, і при цьому занепадає уся Росія. Просто українці не знають, яка там реальна розруха» (<www.pisni.org.ua/hview.php>); «А на КП сидить Слимцьо між двома дівчатами, цвіте і пахне. Ще й “100 грам” пропонує» (<www.speleo tern.net/ua/expeditions/2004_05_01_zmagannja/zmagannja_text.htm>); «Львів – страшно ро­сійськомовне місто, кацапіє з кожним днем, а Київ – цвіте і пахне україн­ством, аж 72 % там рідною мовою вважають українську...» (<www.ukr center. com/forum/message.asp>)) – рос. цветёт и пахнет («Так что самогонщики цветут и пахнут, аппараты – гудят в промышленных объемах» (Д. Якшина, НКРЯ); «На "че те надо, че те надо" мама цвела и пахла месяца четыре» (Г. Щербакова, НКРЯ); «Я беру ключ от душевой – Алина Спиридоновна навстречу мне цветет и пахнет...» (В. Сліпенчук, НКРЯ)).

Речоморфізм також відіграє важливу роль у процесі концептуалізації [161, с. 314]. Сучасну свідомість орієнтовано на нинішні реалії. Особливо показовим у цьому сенсі є субстандартна лексика і фразеологія, зокрема неологіка: укр. вертоліт ‘враження від засипання у п’яному стані, коли крутиться голова’ (УМСС, с. 12); автопілот ‘підсвідомий самоконтроль у п’яному стані’ (УМСС, с. 3); вставити пейджер кому ‘вилаяти, покарати когось’ (КСЖЛУМ, с. 77); умикати/увімкнути опохмелятор ‘починати/почати пити спиртне для зняття алкогольно-абстинентного синдрому’ (КСЖЛУМ, с. 194); «У Сімферополі я став свідком напрочуд цікавого діалогу закоханої пари. Дівчина щось затято й палко доводила хлопцеві, на що він, обережно торкнувшись, м’яко запитав: “Ґдє у тєбя CTRL-ALT-DEL?” – Вона миттєво усміхнулася: “Хочєш сказать, мнє нужна пєрєзагрузітса?” – “Ну, сємь бєд – адін RESET”, – підсумував він... i обоє пішли заспокоєні й щасливі» (О. Кочевих). Г. Гачев звертає увагу на мета­фори науково-художньої прози, на яких позначився науково-технічний прогрес [56, с. 269], однак аналогічний вплив відчуває на собі й поетична метафора.

На наш погляд, не варто, перебільшуючи роль, зокрема, артефакту в орга­нізації наявної метафорики й символіки, виокремлювати такий принцип, як по­бутоцентризм [236, с. 43]. Якщо підтверджувальним фактом для зооцентризму є наявність відповідних моделей світу в давньої людини, а саме зооморфних бо­гів та метаморфози, то анімізм як одухотворення речей не становить визначаль­ного метафоричного принципу, зокрема, у досліджуваних мовних картинах сві­ту. Обґрунтованим є виокремлення речоморфізму, тобто уподібнення до речі, артефакту, що має вияви в залученні концептосфер артефактів до метафори та в артефактних порівняльних стратегіях – речометризмі.

Загалом спостерігається традиційність чи навіть архаїчність метафор та метонімій, за якими відбувається творення нових одиниць, лексичних чи фра­зеологічних. В. Мокієнко зауважує, що «ономасіологічною домінантою фразео­логічних неологізмів є антропоцентризм, майже тотальна націленість на ха­рактеристику людини й різних сфер її діяльності» [188, с. 67]. У цьому разі важливими є традиційні метафоричні принципи та мотиваційні моделі, про що яскраво свідчать субстандартні інновації, наприклад: укр. криша без сьомої до­щечки; криша поїхала [разом з фундаментом] у кого; криша потекла (підтікає, протікає) у кого (КСЖЛУМ, с. 152); «Дарці було зовсім зле. Уже досить тривалий час. Вона дуже чітко відчувала, як повільно зсовується шифер...» (Л. Дереш); дах поїхав (УМСС, с. 20); на всю голову ‘дуже, повністю, абсолют­но: він і в юності був з привітом, а під старість став дурний на всю голову’ (УМСС, с. 18); дерев’яний по пояс ‘дурний’ (УМСС, с. 21).

Серед принципів вербалізації, що діють у фразеології, найвагоміші –антропоморфізм, коли вербалізація відбувається в термінах концепту Людина, «істотоморфізм», коли використано терміни концепту Істота. «Істотоморфізм», своєю чергою, можна розглядати як «зооморфізм» та «міфоморфізм» – використання термінів, пов’язаних із тваринами та міфологічними істотами відповідно, а та­кож – «флороморфізм», «речоморфізм» тощо. Визначення принципів, за якими відбувається концептуалізація і вербалізація певного значення, об’єктивує національну картину світу. Проте фразеологічна картина світу, як і мовна картина світу, антропо- (маскуліно-, *феміно-) та етноцентрична.

1.3.2. Механізми фразеологізації. 1.3.2.1. Порівняння. Механіз­ми творення фразеологічних одиниць завжди привертали пильну увагу дослід­ників цього мовного рівня [див.: 273, 262, 355]. Вітчизняні студії механізмів, способів творення фразеологічного значення лише останнім часом розширили межі традиційного підходу, за яким фразеологізація – це переосмислення вільних сполучень слів. Відчуваючи певну обмеженість «традиційного підхо­ду», В. Ужченко зауважує: «Залишаються недостатньо розробленими глибинні процеси і первинної, і вторинної фразеологізації, взаємовідношення семантич­них і структурних чинників, систематичний опис різних провідних значеннєвих факторів (роль символу, місце евфемізації тощо), ієрархія і послідовність становлення фразеосемем, питання збагачування фразеологічного складу, шляхи метафоризації» [273, с. 102].

У контексті здійснюваного аналізу необхідно звернутися також і до порів­няння як одного з випадків, здатних чітко експлікувати змішувані концепти. Порівняння досліджували в різних аспектах [69, 139, 199, 273, 310 та ін.], бо фразеологічні чи стійкі порівняння – це лише частковий випадок вираження мовними засобами розумової операції порівняння.

А. Вежбицька, аналізуючи погляди І. Мельчука та О. Жолковського на глобальну семантику порівнянь, які вважали значення порівнянь синонімічни­ми «дуже», пропонує свою теорію порівняння [див.: 41, с. 133–152]. Дослідниця розглядає інший смисловий інваріант для всієї групи стійких порівняльних зворотів: «‘ніщо не могло б бути більше’: Х худий як скіпка = Х ‘худий; ніщо не могло б бути худішим; справді, це могла б бути лише скіпка’» [41, с. 139]. Частково можна погодитися і з гіпотезою Мельчука–Жолковського, і з інтро­спекцією А. Вежбицької. В умовах комп’ютерного перекладу «дуже» як зна­чення порівняння задовільно вирішує проблему тлумачення порівняння та пошуку відповідника. Схема, запропонована А. Вежбицькою, дещо уточнює порівняння в загальному значенні. У такому разі, чи не достатнім для мовців було б існування однієї порівняльної формули для значення ‘ознака, ніщо не могло б бути більшим за ознаку; справді, це міг би бути тільки об’єкт’? Проте логічно виникає запитання, чому закон економії зусиль не поширюється на фразеологію? Чому фразеологічні фонди такі багаті на те, що з певними застереженнями можна назвати синонімією? Однак результати аналізу фразеологічного матеріалу переконують у відсутності «найпрототипніших» прототипів, натомість для кожної з «категорій» (особливо це стосується абстрактних атрибутів) існує низка прототипів, про що свідчать, зокрема, прототипні уявлення про кольороназви [149]. Важливе значення має модель, яка сигналізує мовцеві про те, що вводиться прототипне чи стереотипне уявлення, позначене на вербальному рівні словом-символом. Однак не менш важливу роль відіграє й намір мовця, згідно з яким обирається знак-символ, мікросимвол, факультативний знак із ряду умовно синонімічних, оскільки кожен з них має відмінну або частково відмінну оцінність. Згадувані інтер­претації значення порівнянь ігнорують образність, асоціативний потенціал. Семантика порівнянь переважно не обмежується інтенсифікацією ознаки.

Механізми процесу порівняння аналізує В. Огольцев, на думку якого, в образному порівнянні зіставляють не предмет із предметом і не поняття з поняттям, а конкретний індивідуальний предмет із поняттям [див.: 199, с. 27]. «В образному порівнянні заданими є не члени порівняння і не члени порівняння з їхньою загальною ознакою, а член А та його ознака С. Шуканим же елемен­том є поняття В – іншого роду, але яке містить ту саму ознаку. Творчий акт в образному порівнянні якраз і полягає в знаходженні, виборі такого поняття В» [див.: 199, с. 27]. Наведене твердження може, на нашу думку, ілюструвати творчий акт, процес, ситуацію, коли створюється оказіональне порівняння, наприклад, у художній творчості чи публіцистиці. Коли мовець має намір використати готову порівняльну одиницю, активізується репрезентація моделі (ознака [як] прототип (на концептуальному рівні); ознака [як] символ (на вербальному рівні)) із присутніми в МКС прототипними інваріантами (суб­концептами), підпорядкованими символічній ідеї суперконцепту.

Дослідники цієї проблематики зосереджуються у своїх студіях також на компонентному складі порівнянь [див.: 199, с. 118–120; 139, с. 51]. Інший спосіб дослідження порівнянь обрала Т. Шмельова (напрямок аналізу спря­мовано від смислу до тексту), виділивши сім семантичних груп стійких порівнянь залежно від ознаки порівняння: фізичні характеристики людини; фізичні характеристики предметів; риси характеру людей; душевний стан, настрій людей; колір, відтінки, інтенсивність кольору; смакові характеристики; відношення між предметами [див.: 308, с. 121–123].

Проте не лише ментальні репрезентації об’єктів матеріального світу, речей виступають «образами порівняння», але й дії, діяльності. Фразеографічні джерела дають нам приклади багатокомпонентних порівнянь, які зіставляють ситуацію із ситуацією. Численними є порівняння, які кваліфікують власне ситуацію. В. Огольцев зазначає, що порівняння в мові виражені формами ступенів порівняння прикметників і прислівників; моделями словотворення і похідними словами (крючковатый, змеистый, стрельчатый); так званими порівняльними зворотами у структурі речення; порівняннями, структура яких зіставна зі структурою простого речення; порівняннями, представленими складними реченнями з підрядними порівняльними; порівняннями, що становлять низку речень, тобто складну синтаксичну єдність; порівняннями, що виступають і як відтворювана одиниця фразеологічного типу [199, с. 5]. З погляду синтаксичної будови фразеологічні порівняння також можуть відтворювати структуру речення (і простого, і складного).

На нашу думку, існують принаймні такі типи порівнянь, як атрибутні й сценарні [151, 158]. Вони відрізняються способом репрезентації та кількістю поданої інформації (див. додаток А, Б). Значення більшості атрибутних порів­нянь можна описати формулою «дуже + слово», що (примітивно!) семантизує атрибут. Порівняння ознака + як + об’єкт можуть базуватися на реальному чи приписуваному атрибуті, виокремленому лінгвоспільнотою з певних причин саме в цьому прототипі. Наприклад, в укр. високий як тополя ‘дуже високий’ основою порівняння стає слот розмір, заповнений атрибутом висока; рос. грязный как свинья – реальний атрибут в межах МКС, неблагодарный как свинья – приписуваний атрибут. У «найпростіших» атрибутних порівняннях, які стосуються людини, атрибут подано експліцитно (укр. гарна як рожа) на відміну від порівнянь, де атрибут є імліцитним (укр. дівчина як сметана). Такі порівняння базуються на прототипних уявленнях соціуму. Сценарні порівняння вже не вкладаються в таку спрощену схему, вони описують діяльність, поведінку, ситуацію – сцену, сценарій. Наприклад: укр. бутний як кінь на оброці ‘сильний, веселий чоловік, що любить шукати собі зачіпки’ (ССНП, с. 66). Ізольоване порівняння як кінь не дає чітко визначеного атрибута: здоровий, тяжко працює, дурний тощо. Звичайно, те чи інше значення задає контекст, а слова так званої теми (здоровий, працює, дурний…) відіграють важливу роль тоді, коли ядровими є декілька атрибутів. Можна передбачити, що такий неексплікований атрибут (атрибути) і є сталим у структурі прототипу: укр. «А тамки, насеред хати, лежала Настя з лицем, як хустка, і з замкнени­ми очима» (Б. Лепкий) – прототипна хустка біла; «Прислав син лист, пише, що дитина вмерла... Смутку ж мій! Дитина була, як горіх, – що я мав за потіху з неї!» (О. Маковей) – здоровий; «Тримай язик за зубами, бо ти парубок як дуб, а так тебе сперу, як смаркача!» (Б. Лепкий) – високий і міцний.

Отже, порівняння сценарного типу лише із застереженнями можна ставити в один ряд із порівняннями атрибутного типу. Образність таких фразеоло­гізмів переважно прозора (особливо, коли таке порівняння базується на реальному атрибуті). Порівняння можуть стосуватися реальної ознаки, сприй­маної органами чуття (колір, температура...), та ознаки, що належить до абст­рактних ділянок (інтелект, мораль, соціальне становище). Приписуваний атрибут також є зрозумілим, бо органічно випливає з МКС. Спостерігаємо явище асиметрії, коли об’єктові приписуються навіть антонімічні атрибути, що можливо як у межах однієї мовної картини світу, так і різних (укр. мудрий як старий дуб (Добр, с. 9) – дурний як дуб (Добр, с. 12); укр. червоний, як перець (СУМ, т. 6, с. 318) – «Козак чорний, як той перець, Я білява, як паперець» («Ой у полі криниченька»)). У наведених прикладах об’єкт виступає у різних про­філях – як рослина і як матеріал; як різні рослини з однаковою назвою. Українські словники фіксують порівняння дурний як собака (Добр, с. 13), хоча в мовленні трапляється: укр. «З таким феноменом ми зустрічаємося нерідко, в розмовній мові його позначають словами: "Розумний, як собака, знаю, а сказа­ти не можу"» (<www. zsu.zp.ua/99/l-article.php>). Натомість собаці у російській мовній картині світу приписано атрибут розумний, наприклад: рос. «– Можно я её возьму на минутку? – вежливо спросила Дуня, умная, как собака (семь язы­ков и высшая математика). – Надо кое-что снять с нее» (Л. Петрушевська, НКРЯ). Різні колірні атрибути надано міфічній істоті: укр. червоний, як опир ‘чоловік червоний і злобний’ (Плав, т. 1, с. 345) – пол. czerwony jak upiór (SFJP, т. 1, с. 153) – пор. бол. като вампирин черен (ФСРБЕ, с. 361). Пор. також: рос. «Темное лицо и красные губы вампира» (А. Седих, НКРЯ).

Особливо значущим для лінгвокультурологічного дослідження, опису мов­них картин світу вважаємо спосіб концептуалізації, а саме обрання концеп­туального простору-джерела для вербалізації. Г. Скляревська на лексичному матеріалі дослідила такі типи регулярних метафоричних переносів: 1) Предмет → Предмет; 2) Предмет → Людина; 3) Предмет → фізичний світ; 4) Предмет → психічний світ; 5) Предмет → абстракція; 6) Тварина → Лю­дина; 7) Людина → Людина; 8) фізичний світ → психічний світ [240, c. 80–95] та виокремила низку «нерегулярних метафоричних переносів у мові» [240, c. 95–100]: Тварина → Предмет; Тварина → Тварина; Тварина → Психічний світ; Людина → Тварина; Фізичний світ → Фізичний світ; Фізичний світ → Людина. На фразеологічному рівні, на думку Д. Добровольського, В. Малигіна, Л. Коканіної, працюють лише напрямки метафоризації фізичне явище → психічне явище, тварина → людина; предмет → людина [73, с. 19]. Напрямки метафоризації, які виокремили Д. Добровольський та його колеги, стосуються лише ідіом. Проте напрямки метафоризації у фразеології (у широкому розумінні її обсягу) є надзвичайно різноманітними. В. Ужченко і Л. Авксентьєв дослідили, що «перенесення здійснюється: 1) з неістоти на неістоту (молочні ріки і кисельні береги); 2) з особи на предмет (діал. красна пані “веселка”); 3) з особи на особу (маг і чарівник); 4) з істоти на особу (держати під крилом)» [див.: 273, с. 105].

У разі, коли йдеться про «вторинну антропологізацію» чи «подвійний ан­тропоцентризм», важливою є увага до джерела метафоризації (а результат зде­більшого є орієнтованим на людину, на її якості, дії, поведінку). У цьому сенсі джерело метафоризації сигналізує про сутності, еталонні для лінгвоспільноти.

Той самий концепт вербалізовано багатьма атрибутними порівняннями, які відрізняються за низкою параметрів. Власне порівняння демонструють зв’язки між концептами. Важко стверджувати, що саме є первинним – порівняння чи інші типи фразеологізмів, ймовірно, що все-таки пріоритет мають порівняння, у яких експліковано когнітивну операцію «порівняння». Таку операцію традицій­но розглядають як один з етапів творення метафори. О. Глазунова справедливо зауважує: «Хоча порівняння і є найуніверсальнішим способом вираження ме­тафоричного переносу, перетворення метафоричних конструкцій в порівняльні звороти не завжди можливе. Не трансформуються в порівняльні конструкції метонімічні номінативні структури, у яких предмет позначено за найхарактернішою для нього деталлю зовнішнього вигляду. Не можна перетворити на порівняльні звороти дієслівні предикативні конструкції, стійкі фразеологічні сполуки і деякі атрибутивні конструкції типу тонкий голос» [59].

1.3.2.2. Метафора. Процес творення фразеологічних одиниць, безпереч­но, надзвичайно складний і частково відмінний від процесів творення лексич­них одиниць, що дало підстави В. Телії говорити про процес «ідіомотворення» як особливий тип номінації, який найчастіше відбувається як метафоризація [262, с. 133–154]. Серед основних чинників вербалізації у фразеології статус найголовніших одностайно надають метафорі та метонімії. Термін метафора використовують, як відомо, за широким та вузьким розумінням, для будь-яких видів вживання слова у непрямому значенні [10, с. 296].

Метафору звичайно розглядають як вторинний лінгвістичний процес, що функціонує на ґрунті буквальної мови. Дослідники протиставляють буквальне та образне розуміння/вживання мовних одиниць. Існує й діаметрально протилежний погляд, представники якого метафоричність і метонімічність вважають принципами людського мислення. У межах когнітивізму сформувалися принай­мні дві концепції – модуляризм та холізм. Прибічники модуляризму вбачають у людській когніції комплекс субсистем, що функціонують як модулі, «причому кожен модуль виявляє індивідуальну структуру, яку не можна пояснити влас­тивостями іншого модуля»; холісти ж твердять, що «людський дух репрезентує єдине ціле, детерміноване рядом фундаментальних принципів» [203, с. 76]. «Модуляристи» концептуальну модель вважають гетерархією [43, с. 150, 276] або описують основу інтелекту як «структуризовану “модель світу”, яку можна уявити собі у вигляді великої кількості модулів, більш чи менш автономних, зі зв’язками, через які вони можуть впливати один на одного» [див.: 26, с. 23]. Гетерархію утворюють великі автономні елементи [див.: 109, с. 197]. Водночас Ю. Караулов поділяє концепцію Т. Ушакової та її колег про існування асоціа­тивно-вербальної мережі, яка є «визнаним способом суб’єктивного, інтеріори­зованого існування лексики» [108, с. 7]. Ю. Караулов доходить висновку, що асоціативно-вербальна мережа (АВМ) має складну та багаторівневу побудову: «Специфічною властивістю АВМ можна назвати і різноманітність відношень, що лежать в основі зв’язків між її елементами. ...В АВМ зберігається вся мислима різноманітність відношень між її елементами, яка, загалом, піддається підрахунку, хоча до цього часу не підрахована, і яка покриває фактично всю структуру мови й відображає взаємовідношення її одиниць на різних рівнях і між рівнями» [108, с. 252, 253]. Автор зауважує таку властивість АВМ, як се­мантична зв’язаність елементів один з одним та зворотність відношень між ними [108, с. 254]. Цей висновок спрямовує до розуміння природи фразеотворення та символу. За висновками нейропсихологів, права та ліва півкулі мозку можуть кодувати семантичну інформацію різними способами [320, 92, с. 174–202]. За конекціоністською моделлю паралельно здійснюваного обробляння інформації, концепти стоять не за вузлами мережі, як це подає гіпотеза сим­волічних мереж, а за всією моделлю, що збуджує сукупності зв’язків [див.: 134, с. 87]. Фахівці сьогодні надають перевагу конекціоністським моделям, які мають аналоги у будові мозку, хоча й передбачають, що майбутнє за гібридною моделлю [див.: 134, с. 88]. Ця проблема є цікавою для нас ще й тому, що величезна кількість інформації, закодована саме в образній чи символічній формі, ґрунтується на синестезії. Символ – це, по-перше, один з етапів розвитку мис­лення і, по-друге, це один із традиційних способів позначення концепту.

Упродовж доволі тривалого часу метафора перебуває в центрі уваги до­слідників. Вважають, що відновлення інтересу до метафори в сучасній науці розпочинається з праці М. Блека «Метафора» (1952 р.), де репрезентовано так звану інтеракціоністську теорію (interaction theory), яка стверджує, що метафора породжує нове знання [29, с. 153–172]. Думка М. Блека стала основою для теоретичного зростання особливо в когнітивній науці. Не зосереджуючись на еволюції різних теорій метафори, спробуймо окреслити сучасні підходи до метафори, що можуть бути корисними для аналізу механізмів творення одиниць фразеологічного рівня.

Один із поглядів на метафоризацію у фразеології представлено в дослід­женні В. Ужченка та В. Авксентьєва, які кваліфікують метафоричні фразеологічні утворення як «імпліцитні порівняльні утворення» [273, с. 104]. Очевидно, що порівняння, а радше зіставлення двох об’єктів, є одним з етапів метафо­ротворення, який дає підґрунтя для подальших когнітивних операцій. Загальновизнано, що процес метафоризації значно відрізняється від процесу порівняння і набагато складніший від нього.

Торкаючись питання розвитку значень фразеологічної одиниці, В. Ужченко пропонує схему: вільне словосполучення – первинно-образне значення – вторинно-образне тощо. Автор відштовхується, наприклад, від вільного словосполучення нюхати порох, яке стало прототипом для первиннообразного ‘брати участь у військовій кампанії’, а значення ‘брати участь у військовій кампанії’, своєю чергою, – для значення ‘мати досвід у чому-небудь’ [див.: 273, с. 102, 103]. Можливість такого переосмислення полягає в тому, що існує відповідна базова метафора. Мотиваційна модель вербалізації брати участь у військовій кампанії’ – це сприймати органами чуття щось (на вербальному рівні позначено метонімічним символом війни, військових дій), тобто базову метафору сприймати органами чуття втілено як мати досвід – це бачити/нюхати/пробувати (їсти) щось (наприклад: укр. мало каші з’їв, мало квасу випив, з’їсти собаку, вола, муху на чому, в чому (ФСУМ, с. 336); не бачити смаленого вовка (ФСУМ, с. 21); не бачити смаленої сови (СФАУМ, с. 114) – біл. не нюхаць пораху (Юр-74, с. 166) тощо. Погоджуючись із В. Уж­ченком у тому, що розвиток значення фразеологічної одиниці може мати, зок­рема, ієрархічний характер, вважаємо, що можливість такого розвитку пов’яза­на насамперед із тим, що застосовується базовий метафоричний/метонімічний принцип і відповідна мотиваційна[8] та структурна[9] модель.

Дж. Лакофф і М. Джонсон[10] стверджують, що наше звичайне використання мови значною мірою структурно зумовлюють метафоричні та метонімічні принципи [348, 340]. В. Москвін критикує Дж. Лакоффа і М. Джонсона за ідею «тотальної метафоричної залежності» [192, с. 130], вважаючи, що (1) «ядрову частину тематичної групи слів, пов’язаних з поняттям «Суперечка», утворюють засоби прямої номінації; (2) «образи, у яких може бути представлена ситуація суперечки, дають не один, а декілька мотиваційних рядів» [192, с. 129]. Не вбачаємо в підході зазначених авторів ідеї тотальності (зокрема у праці «Метафори, якими ми живемо» зазначено: «Спираючись на власне мовні факти, ми встановили, що більша частина (курсив мій – О. Л.) нашої буденної концептуальної системи за своєю природою метафорична» [145, с. 24]). Зауваження В. Москвіна справедливі щодо розгляду концепту Суперечка, однак, описуючи інші концепти, наприклад Кохання, Дж. Лакофф і М. Джонсон пропонують декілька метафор [145, с. 80, 81].

Поряд із цим Р. Гіббс звертає увагу на те, що довготривалу пам’ять струк­турно організовано прототипами, розширеними метафоричними й метоніміч­ними принципами, названими концептуальними метафорами чи концептуальними відображеннями [330].

Суть теорії Дж. Лакоффа полягає в тому, що, наприклад, метафору КОХАННЯ-ЯК-МАНДРІВКА (LOVE-AS-JOURNEY) можна розуміти як відображення (у математичному сенсі) із ділянки-джерела (у цьому випадку – мандрівки) на ділянку-мету (у цьому випадку – кохання). Відображення КОХАННЯ-ЯК-МАНД­РІВКА (LOVE-AS-JOURNEY) – перелік онтологічних відповідностей, які характеризують епістемічні відповідності, що відбивають знання про мандрівку на знання про кохання. Автор стверджує, що таке відображення – стандартне, тобто це фіксована частина нашої концептуальної системи, один з наших стандартних способів осмислення зв’язків «кохання». Такий підхід певним чином корелює з поглядами Е. Сепіра, який писав, що «система культурних моделей тієї чи іншої цивілізації фіксується у мові, яка виражає цю циві­лізацію» [238, с. 177]. Дж. Лакофф висуває ідею про те, що метафора не фігура мовлення, а режим думки, який визначається систематичним відображенням від ділянки-джерела на ділянку-мету. Дослідник дійшов висновку, що ми розу­міємо нові метафори, які перебувають у руслі старих, бо перші – це вже частина нашої концептуальної системи. Дж. Лакофф уводить поняття суперординати. В аналізованій метафорі КОХАННЯ-ЯК-МАНДРІВКА (LOVE-AS-JOURNEY) транспорт­ний засіб – клас суперординати, який обіймає категорії базового рівня, як автомобіль, човен тощо. Тобто узагальнення зроблено на рівні суперординати, тимчасом як окремі випадки – на базовому рівні. Базовий рівень – рівень багатих розумових зображень та багатої структури знання [347]. Серед базових семантичних понять, що є метафоричними, Дж. Лакофф називає час, кількість, стан, зміну, дію, причину, мету, спосіб, модальність і навіть поняття класу. Автор аналізує типові метафоричні переосмислення класичних категорій (наприклад, у термінах обмежених ділянок чи контейнерів-вмістищ). Одним із важливих принципів відображення Дж. Лакофф вважає принцип інваріантності, який полягає у тому, що метафоричні відображення зберігають когнітивну топологію ділянки-джерела [347].

Із прикладів, поданих Дж. Лакоффом, зрозуміло, що йдеться про змогу вербалізувати уявлення, пов’язані з так званим абстрактним концептом, у тер­мінах ділянки-джерела. Аналіз метафор свідчить про те, що 1) для метафорич­ного асоціювання об’єктів необхідною умовою є наявність низки подібностей чи, іншими словами, достатній збіг топології об’єктів, що уподібнюються. Під час метафоризації 2) актуалізується начебто один з атрибутів (про це свідчить традиція подання дефініції метафоричного слова у словниках), однак для того, щоб відбувся процес метафоризації, концепт-джерело має містити й інші атрибути, які «підтримують» основний, вони традиційно його супроводжують. В. Ужченко наголошує на складності метафоричної основи, «її важковло­вимості, на багатстві асоціацій під час перенесення» [271, с. 115]. Аналізуючи можливу причину певної метафори, дослідники, як правило, називають де­кілька атрибутів. Наприклад, «коли людина вимовляє слово «вовк», мовчазно передбачено, що вона обов’язково має на увазі люту, хижу, підступну тощо тварину <…>. Отже, ефект (метафоричного) використання слова «вовк» сто­совно людини полягає в актуалізації відповідної системи загальноприйнятих асоціацій» [29, с. 164]. Наочний приклад наводить А. Пайдзінська, аналізуючи фразеологізм ktoś robi z igły widły, вона зазначає, що «у зіставленні вил з голкою розмір є не єдиною ознакою, на яку можна було б зважати (окрім того, зубці вил нагадують виглядом голки, обидва предмети є звичайно металеві, одним і другим можна вколотися тощо)» [362, с. 72].

Атрибути певного об’єкта (за широким розумінням терміна) поділяють на притаманні йому (реальні) та приписані. Власне змога приписати об’єктові певні атрибути залежить від багатьох причин, серед таких С. Неклюдов називає функційно-семантичний вигляд: «...коли через певну символічну ознаку вира­жено міфологічну ідею, цю ознаку приписано всьому, що за своїм функціо­нально-семантичним виглядом з цією ідеєю пов’язано» [194, с. 28], а також звертає увагу на «циркуляцію ознак між об’єктами одного міфологічного класу» [194, с. 28, 29]. Зокрема, коли йдеться про зоосимволи (чи метафору, на основі якої вони постали), значущою є належність до частини простору, яка визначає маркованість атрибутів. Виокремлення одного атрибута (фокусування уваги на одному атрибутові) властиве лише певним номінативним процесам, зокрема синекдосі. «Синекдоха – це такий перехід від А до χ, під час якого в χ, тобто в шуканій сукупності ознак, одночасно дано сприйняттям чи мислимо і А, проте так, що А чому-небудь виокремлюється з ряду ознак χ, наприклад: Адриатические волны (а) = Адриатическое море (χ)...» [217, с. 164].

Пояснімо ці тези про збіг топологій ділянки-джерела та ділянки-мети, наявність декількох потенційно зіставних (асоційовних) атрибутів на прикладах розгорнутих метафор:

(1) «“Сливою” у колі Я. А. (Якова Абрамова – О. Л.) прийнято називати будь-яке явище з атрофованою, розмитою структурою, позбавлене визначаль­них ознак, зрозуміло, у тому разі, якщо ці ознаки передбачалися, були істотні для його природи <...> Важко сказати, як утворилося це нове значення у слова “слива”, ще не зафіксоване в жодному словнику. Швидше за все, втрутилася помилкова етимологія, що пов'язує “сливу” зі значенням “зливатися”, “злив”, але можливо, що відіграло роль і непевне забарвлення самої ягоди, у якій злили­ся відтінки синього, бордового, блакитного, фіолетового, коричневого, одним словом, «сіро-буро-малинового» (мабуть, наочніше, ніж в образі сливи, цей універсальний колір не уявиш). <...> Уперше це слово, а точніше, корінь зафік­совано як термінотвірний у книзі Дмитра Ушаковського «Мова Всевід­різнювання»: «“Сливою” ми називаємо всіляке матеріальне або ідеальне утво­рення, якому бракує смислорозрізнювальних ознак, але при цьому воно має розм'якшену структуру, на відміну від тієї безструктурної твердості, яка в жар­гоні всевідрізнювання іменується «кісточкою»... “Слива” – це явище, чітко по­значене на осі наочності, але при цьому розмазане по осі смислу» [279, с. 235];

(2) «Фраза “сходячи з розуму” (досл. «стаючи горіхом». – Прим. перекл.) первісно метафорична, оскільки голова нагадує горіх: вона тверда зовні і зсередини м’яка, до того ж тримається на шиї як горіх. Але цікава тут множина (можливо, йдеться про ФО nuts about someone or something – О. Л.): у безумстві людина трансформована у фігуру з декількома головами, вона розвиває або раптово набуває фрагментарного чи ж множинного відчуття самої себе» [288, с. 205].

Дж. Лакофф і М. Джонсон розрізняли такі основні типи метафор: струк­турні, онтологічні метафори, метафори «каналу зв’язку», орієнтаційні метафо­ри, метафори «контейнер» тощо [146]. Зазначені метафори виявляються за своєю суттю підтипами концептуальної метафори. У подальших працях Дж. Лакофф та М. Тернер пишуть про поетичні метафори, метафори родового (загального) рівня (generic-level) (до яких потрапили тепер онтологічні й орієнтаційні, останні стали різновидом образносхематичних (image-sсhematic) [349, c. 81], які слугують основою для метафор специфічного рівня (specific-level metaphors)). З цього приводу А. Павелець зазначає, що «автори не надають великої ваги власним класифікаціям: їхні терміни зникають або без пояснення заступаються іншими» [364, c. 73].

Дж. Лакофф акцентує увагу на ієрархічності взаємозв’язків ментальних одиниць, зазначаючи, що деякі умовиводи можна зробити в напрямку від цент­ральних членів до периферійних, але не навпаки: «Базисна структура категорії “птах” дозволяє відрізняти птахів від не птахів. Внутрішня ж структура відіграє в цьому випадку іншу роль у пізнанні» [144, с. 33]. На його думку, «мета­форичні відображення не відбуваються ізольовано одне від одного. Вони інколи організуються в ієрархічних структурах, у яких “нижчі” відображення в ієрархії наслідують структури “вищих” відображень» [347]. Цю думку підтри­мує і М. Маяцький: «Та гіпотеза, що найбільш абстрактні ідеї, з філософськими конструкціями включно, замішані на тій чи іншій візуальності – апелюють до більш чи менш простих наочностей, до деяких графів; або виявляють прос­торово-візуальний вимір у будь-якому висловлюванні, чи то наукове поло­ження, чи то метафора (відмінність між якими якраз за рахунок цього просторово-письмового detour’a і стирається); або всією своєю дискурсивною побудовою відтворюють деяку антропоморфно-наочну динаміку, деяку роз­креслену людською моторикою просторову структуру, – ця гіпотеза стала заледве чи не тривіальністю» [181, с. 48, 49]. Критик підходу Дж. Лакоффа А. Павелець захищає тезу про те, що стандартний опис дії метафори як по­значення абстрактного явища через конкретне є хибним, і твердить, що все від­бувається навпаки: конкретним є переживання, яке вимагає експресії, а носій – це елемент схематичний, абстрактний (мовний вислів); він наводить такий приклад: «“koral jej ust”, де носій є предметом певної барви, а метафоричне значення – “bezcenna czerwień”» [364, с. 60].

М. Тернер та Ж. Фоконьє висувають ідею концептуального змішування і багатопросторову модель (many space model – MSM) замість попередньої ідеї про перенесення і дводілянкову модель (two-domain model) [371]. Ідею кон­цептуального змішування містять і більш ранні праці, присвячені метафорі, так, А.-А. Річардс свого часу (1950 р.) писав, що «в основі метафори лежить запозичення і взаємодія ідей (thoughts) і зміна контексту» [227, с. 47]. Науковці пропонують модель концептуальної проекції через чотири чи більше менталь­них просторів. MSM призначає ролі двом вхідним просторам («джерелу» і «меті» в метафорі чи аналогії), проте також і двом середнім ділянкам – простору, що породжує і містить скелетну структуру, яка накладається на обидва вхідні простори, а також і змішаному простору, здатному проникати в часткові моделі специфічних структур від обох вхідних ділянок. Змішаний простір часто містить структури, які не спроектовані на жоден із вихідних просторів. Дво­ділянкова модель, зазначають вони, є фактично спеціальним (частковим) випад­ком багатопросторової моделі. Дослідники пропонують використовувати тер­мін ментальний простір замість терміна концептуальна ділянка. М. Тернер та Ж. Фоконьє розуміють під змішуванням (інтеграцією) загальну когнітивну дію, яка працює в класифікаціях, створенні гіпотез, у логічних висновках, граматичних побудовах. змішування можна виявити в повсякденній мові, ідіомах, творчій думці в математиці, коренях соціокультурних моделей, рекламуванні та інших аспектах мовної та немовної поведінки [372]. Ж. Фоконьє вважає, що категоризація відбувається за такими принципами: integration ‘інтеграція’, unpacking ‘розподілення’, WEB ‘павутина’, topology ‘топологія’, backward projection ‘зворотна проекція, відображення’, metonymy projection ‘метонімічне відображення’ [325, с. 189]. Зіставні ідеї викладено у працях А. Баранова, Д. Добровольського, Ю. Караулова [20, 22].

Процеси творення значення і його розуміння М. Холодна описує як взаємодію окремих перцептивних схем різного ступеня узагальнення, «вбудованих» одна в іншу («зіниця» є субсхемою «ока», «око», своєю чергою, є субсхемою, вбудованою у схему «обличчя»), прототипи виступають як складники фреймів, фрейми беруть участь в утворенні сценаріїв тощо [289, с. 181]. В. Красних використовує термін фрейм-структура («когнітивна одиниця, яку формують кліше/штампи свідомості і яка є «пучком» передбачуваних валентних зв’язків (слотів), векторів напрямлених асоціацій» [130, с. 247]). Із запропонованим визначенням цілком можна погодитися до слів про «вектори напрямлених асоціацій», ймовірно, йдеться про вектори, які вказують на напрямок асоціацій.

Важливим етапом у розвитку когнітивізму стало дослідження міжфреймових відношень [327, с. 124], тобто почали вивчатися ментальні репрезентації, що лежать в основі, зокрема, фразеологізмів. Зіставні думки на цю проблему висловлює С. Жаботинська, виділяючи п’ять базових фреймів, які мають свої модифікації: предметний, акціональний, посесивний, таксономічний, компара­тивний; вона зазначає, що в результаті інтеграції базових фреймів виникає схемна міжфреймова мережа [82, 83]. Ідея міжфреймової мережі дає змогу пояснити «нелогічні» явища у фразеології. Звідси під сценарієм розуміємо певну типову для лінгвоспільноти послідовність процесуальних фреймів.

В. Телія розрізняє принаймні три типи образних гештальт-структур, харак­терних для ідіом: «зображувальну», що перцептивно сприймається, умоглядну (засновану на знанні зі знайомства) та композицію того й іншого [262, с. 202]. Такі твердження потребують перевірки за допомогою інших методик, зокрема психолінгвістичних. Загалом фразеології притаманна образність. Незрозумілою є відмінність між «зображувальною та умоглядною гештальт-структурами» в чистому вигляді. У фразеологічній картині світу багато «зображувального», яке водночас є для нас умоглядним. А. Бабушкін пише, що «...фразеологічні (за способом їх вербалізації) концепти можна також диференціювати як розумові картинки, схеми, фрейми та сценарії», та наводить приклади: «сиамские близнецы» – розумова картинка; «мамаево побоище» – фрейм; «коломенская верста» – схема; «вертеться как белка в колесе» – сценарій [16, с. 55, 56]. Зовсім не чіткими є відмінності між зазначеними типами фразеологічних концептів, зокрема між розумовою картинкою та, наприклад, схемою. Можливо, негативну роль у сприйнятті терміна «розумова картинка» відіграє метафора «картинка», що відразу звужує його до зорового сприйняття. Такі підходи суперечать су­часним теоріям пізнавальних процесів та пам’яті [див.: 96, с. 88–98]. Т. Зін­ченко зазначає, що «образна репрезентація стимулу може активувати його вербальну репрезентацію, і навпаки, вербальна репрезентація може викликати образне уявлення» [див.: 96, с. 90]. Ми вже апелювали до поглядів психолінглістів, зокрема зверталися до тверджень О. Залевської про те, що в основі образу світу лежить перцептивний, когнітивний і афективний досвід [94, с. 43], аналогічні переконання поділяють також інші когнітивісти [61, с. 13; 342, с. 10, 11 тощо]. Можна говорити про тип вихідної інформації (концепту-джерела) або про тип концепту-мети. Переважна частина фразеологізмів наділена більш або менш яскравою образністю, яка дає змогу отримати, реконструювати – уявити носієві мови «картинку». Р. -М. Кіссінг, узагальнюючи результати досліджень своїх колег, зважується на такі висновки: 1. Мови кодують і виражають іконічно-образно-базисні (iconic-image-based) моделі пізнання, загальніші, ніж мова, й еволюційно давніші. 2. Мови виражають ієрархічні структури метафори, у яких досвідно-безпосередні й абстрактні ділянки, засновані на досвідних об’єктах і сприйнятті простору, слугують для характеристики більш абстракт­них і менш досвідно-безпосередніх ділянок. Ієрархії метафоричної еквівалент­ності мають діапазон від високого рівня узагальнення (ЦІЛІ й АДРЕСАТИ, МІСЦЯ й РОЗТАШУВАННЯ, ПОДІЇ й ДІЇ) до середнього (ЖИТТЯ ЯК ПОДОРОЖ, ЛЮДИ ЯК РОСЛИНИ) та специфічного (TIME IS A REAPER[11] ‘ЧАС як жнець’). 3. Метафори нижчого рівня мають мовну специфіку, метафори ж вищого рівня подібні від мови до мови. 4. Універсальні підстави абстрактних понять (концептів речей, дій, подій, причин тощо), ймовірно, розповсюджуються через простір і рух та через те, що Талмі називає силовою динамікою (force dynamic) – тілесний досвід підштовхування, тягнення, гравітації, ваги. Суб’єктивно досвідчений об’єкт забезпечує фундамент людської концептуалізації не тільки через візуальну перцепцію і силову динаміку й інші сенсорні відчуття, але й через мануальні маніпуляції, внутрішній досвід стресу й інші емоції [342, с. 10, 11].

Розглядаючи проблеми мотивації фразеологічних одиниць, О. Селіванова виокремлює псевдомотивати [236, с. 46]. Зазначений автор вважає, що фра­зеологічна одиниця «укручувати гвинтики – “навмисне переконувати кого-небудь у чомусь неправдоподібному; намагатися обдурити когось”» (ФСУМ, с. 634] не має концептуального підґрунтя для переінтерпретації, адже правилом регулярної переінтерпретації для такої донорської зони є використання її на позначення впливу, керівництва діями людини» [236, с. 46]. Метафори, пов’язані з діями крутити, плести, плутати, гнути (загинати) [див.: 271, с. 117] традиційні для концепту Обман, тому говорити про псевдомотивацію, на наш погляд, неправильно. З другого боку, загалом більшість уявлень наївної картини світу і відповідно вербалізацій можна вважати порівняно з науковою картиною світу псевдомотивованими. У цьому разі доречніше використовувати, на нашу думку, терміни прозора і затемнена чи напівзатемнена внутрішня форма, власне такою вона є для мовця. Не можна також погодитися з думкою про те, що «випадковість вибору мотиваторів афективного типу, можливо, є підґрунтям зворотів»: докласти воза; до лампочки; хоч вовків гони; вуха пухнуть; смалити халявки; перепічку сотворити; як Мартин мила; скривитися як середа на п’ятницю [236, с. 80]. Так, наприклад, фразеологізм перепічку сотворити з кого (ФСУМ, с. 844] виник на основі «кулінарної» метафори, властивої вербалізаціям концепту Покарання. Псевдомотивація чи хибна етимологія як додатковий чинник може сприяти «успішній» вербалізації в обраному напрямку (згадаймо наведений вище приклад про сливу).

1.3.2.3. Метонімія. Розрізнення метафори та метонімії – це типологія, яка ґрунтується на використовуваному типі інформації, що лежить в основі цих, насамперед когнітивних механізмів (традиційно метафору, метонімію визна­чають як механізм мовлення [10, с. 296, 300] чи фігуру мови [267, с. 64, 65]). З когнітивного погляду, «операція, що відбувається під час породження та ро­зуміння метафори, полягає у взаємодії двох різних понятійних сфер (менталь­них просторів, фреймів), завдяки чому ідея, що метафоризується, наділяється новими уявленнями та асоціативними зв’язками, збагачується» [117, с. 138]. В. Москвін пропонує класифікацію метафор за ступенем смислової віддале­ності основного й допоміжного суб’єктів, виокремлюючи метафору внутрішню, чи внутрішньокласову (семантичне поле «Влада» містить дієслова керування командувати, управляти, диригувати, правити, завідувати, повелівати тощо, якщо замість якогось дієслова цієї групи, наприклад, дієслова керувати, метафорично вжито інше дієслово цього самого семантичного класу, наприклад, диригувати), та зовнішню (у разі використання засобів іншої семантичної мік­росистеми чи поля: замість дієслова керування використано дієслова обертання (вертіти, крутити, ворочати), які належать до семантичного поля «Рух», тобто засоби зовнішні щодо семантичного поля «Влада») [192, с. 120, 121].

Під час метонімізації (до якої залучають і синекдоху) когнітивну операцію виконано в межах однієї поняттєвої структури за Дж. Лакоффом чи одного фрейму за І. Кобозєвою та А. Барановим, В. Добровольським [див.: 117, с. 138]. Це твердження потребує уточнень щодо фразеотворення, у процесі якого у певних випадках відбувається поєднання метафор та метонімій із символами, які теж постали на основі відповідних когнітивних процесів. Так, когнітивісти вважають, що метонімія використовує асоціацію суміжності, однак ця суміж­ність не ґрунтується на відношеннях між інтралінгвістичними семантичними властивостями (як це визначає європейська структурна семантика), однак, без жодного винятку, спирається на позамовні ментальні репрезентації, тобто на два концепти, залучені до процесу метонімії [319]. Перетворення виглядає і його визначають як метонімічне фокусування (metonymical focussing) на одному учасникові в схемі події, проте концептуально залучено всю подію [323]. Ці побудови моделей метонімії в межах концептуальної інтеграції («також відомої як “змішування” чи “розумове зв’язування” (“mental binding”), яка є основною розумовою дією, чиї стандартні структурні і динамічні властивості застосовуються в багатьох розумових ділянках і діях, з метафорою і метонімією включно») [372]. М. Тернер та Ж. Фоконьє наводять низку прикладів, які свідчать про взаємодію метафори та метонімії [372].

Л. Хеджинян переконана, що «метонімія перемикає увагу від речі до речі. Її принцип – це радше комбінація, аніж селекція. Порівняно з метафорою, яка залежить від коду, метонімія зберігає контекст, наближає до взаємовідношень речей. І знову-таки на відміну від метафори, яка ґрунтується на подібності і в якій закріплені значення переносяться з однієї речі на яку-небудь ще, подібну до неї, метонімічне слово нестабільне» [288, с. 205]. Важко зрозуміти, що має на увазі автор під селекцією і комбінацією. На наш погляд, метонімія – це селекція у тому сенсі, що увага фокусується, зокрема, на частині цілого, добирається частина цілого, здатна репрезентувати ціле; метафору як процес теж можна вважати таким, що містить етап селекції, коли для вербалізації певної сутності ми обираємо іншу концептосферу, наступний етап метафоризації полягає у комбінації (точніше синтезі, бо вихідний продукт лише скла­дається з елементів сфер, що взаємодіють, але не є сумою їхніх елементів). О. Падучева пропонує модель метонімії, яку ґрунтовано на уявленні про зсув фокуса уваги, та складає типологію метонімічних переносів (вмістище → вміст; автор → витвір; матеріал → виріб; позначник → знак; частина → ціле; ціле → частина; виробник → продукт; місце → заклад; відрізок часу → подія (яка триває протягом нього); джерело звуку → видаваний звук; частина тіла → Хвороба (цієї частини тіла); дія → ЧАС [момент]; дія → час [тривалість]; дія → місце дії; Властивість → місце; місце → процес (що розгортається на цьому місці); поверхня → простір (дотичний до цієї поверхні) [202]. В. Ужченко виокремлює «декілька асоціативних ліній метонімічного фразеотворення: 1) час – його виміри через характеристичні денотати <...>; 2) простір – його реально-побутові виміри <...>; 3) дія, стан – їх просторові деталі, вплетені за дотичністю» [270, с. 89].

Дослідники для розрізнення метафори та метонімії пропонують викорис­товувати трансформаційний аналіз, з огляду на те, що і метафора, і метонімія – це випадки згорнутої номінації [192, с. 18]. Суть трансформаційного аналізу полягає у процедурі відновлення у метафорі пропущених ланок порівняння (світлі мрії → мрії світлі, як сонце), у метонімії – ланок синтагматичного асоціювання (моя радість → причина моєї радості) [192, с. 18 та ін.].

Інтерлінгвальне та національне існує насамперед на рівні прототипних репрезентацій. Спрощена описова модель прототипу певного об’єкта складаєть­ся зі структурних частин – релевантних слотів, існування яких зумовлено належністю об’єкта до відповідної категорії – до істот, артефактів тощо. Декларативний та процесуальний фрейми містять слоти, заповнені релевант­ними для певних груп об’єктів атрибутами. Фактично декларативні та процесуальні фрейми утворюють одне ціле, проте в операціях над інформацією, ймовірно, відбувається актуалізація певного фрейму чи фреймів та згортання інших. Слоти «заповнено» атрибутами – специфічною інформацією, правдивою для мовної картини світу. Якщо абстрактне поняття вербалізовано в термінах концепту суперрівня Артефакт, то під час цього процесу використовувати­муться параметри, за якими оцінюється саме артефакт, як-от: вага, розмір, тем­пература, структура, розташування, функції, залучення до сценаріїв тощо. Кон­цептуалізація абстрактного поняття будуватиметься за фреймами артефакту, загалом абстрактний концепт діставатиме зорові, звукові, нюхові, дотикові ат­рибути, та залучатимуться відповідні процесуальні фрейми, властиві певному концепту. Абстрактному поняттю даватимуться характеристики й оцінки, ана­логічні до тих, що даються артефактові. Загалом причиною й образним під­ґрунтям творення фразеологізмів є відхилення від уявлень про норму стосовно певних сутностей, їхньої структури, властивостей, функцій, дій з ними.

Отже, на концептуальному рівні маємо інваріанти моделей прототипних репрезентацій тих чи інших сутностей, явищ, процесів. Інтерлінгвальне та на­ціональне спостерігається саме на рівні ментальних репрезентацій – концептів, прототипів. Концептуальну репрезентацію певного об’єкта можна уявити як мережу певних структурних частин – фреймів, які, своєю чергою, містять реле­вантні слоти за належністю об’єкта до певної категорії – істоти, артефакти тощо. Під час аналізу семантичну інформацію описуємо формалізовано, експлі­куючи відповідні атрибути та сцени. Спільність існує на високому рівні аб­страгування, що зумовлено однаковістю чи подібністю архітектури когніції людини незалежно від мови (зокрема, коли йдеться про «цивілізований» світ, а не мови племен). Однак досвід соціумів значно різниться, і тому наповнення «модулів» відрізняється, як і міжконцептні, міжфреймові зв’язки – пропозиції. Унаочнюють ці твердження реконструювання концептів та прототипів за допомогою різних методик як суто лінгвістичних, так і психолінгвістичних.

1.3.3. Символ у механізмах фразеотворення. Проблема сим­волу належить одночасно до кола філософських, психологічних, культуроло­гічних і лінгвістичних проблем, вона пов’язана з розумінням природи мови, із проблемою власне розуміння як процесу [167, с. 320–359; 70, с. 216–257]. Я. Анусєвич зазначає, що «культурна й релігійна символіка займає дуже важливе, навіть чи не найважливіше, разом з мовою, місце у конкретній поняттєвій, метафорично-метонімічній системі людини...» [312, c. 82]. Най­визначніші представники різних шкіл як у філософії, так і в лінгвістиці роз­глядали цю проблему (Г. Сковорода, Е. Кассірер, М. Мамардашвілі, А. П’яти­горський, Ч. Пірс, Ю. Лотман, У. Еко, М. Костомаров, Ф. Буслаєв, О. Потебня, О. Веселовський, Ф. де Соссюр, Е. Сепір, Г. Шпет, О. Лосєв, Р. Якобсон та багато ін.).

Можливо, першу символічну концепцію культури в історії української філософії створив Г. Сковорода, який писав: «Суть же тры мыры. Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдѣ все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мырмыров и есть великій мыр. Другіи два суть частныи и малыи мыры. Первый мікрокозм, сирѣчь – мырик, мирок, или человѣк. Второй мыр симболичный, сирѣчь Библіа. <...> А Бібліа есть симболичный мыр, затѣм что в ней собранныя небесных, земных и преисподних тварей фигуры, дабы они были монументами, ведущими мысль нашу в понятіе вѣчныя натуры, утаенныя в тлѣнной так, как рисунок в красках своих» [241, с. 338].

О. Потебня зазначав, що наївна картина світу, її символіка – це певний етап розвитку мислення та мови («...освічена людина з усіх боків оточена нерозв’язними загадками і за незв’язною фрагментарністю явищ лише передбачає їх зв’язок і гармонію, для народної поезії – цей зв’язок справді існує, для неї нема незаповнених пропусків знання, нема таємниць ні цього, ні загробного життя» [215, с. 142]). Продовжуючи думку, автор стверджує, що «слово лише тому є орган думки та обов’язкова умова всього подальшого розвитку світу і себе, що початково є символ, ідеал і має всі властивості художнього твору. Але слово з плином часу повинне втратити ці властивості...» [215, с. 142]. На думку О. Потебні, наявні три головні «відношення» символу до позначуваного: порівняння, протиставлення і причинове відношення [216, с. 6]. Найцікавіше, що О. Потебня аналізує й символічні дії, а не лише «предметні» символи, виявляючи, за сучасною термінологією, типові метафори та їх символи, як-от: пиття води чи вина, розливання, розсипання тощо [216, с. 5–91]. У цьому сенсі можна говорити також про символічні ознаки (білий – чорний, солодкий – гіркий тощо) й символічні числа (Л. Скрипник дослідила, що «особливою фразотворчістю відзначаються числівники сім і сто (та їх похідні)» [242, с. 104]).

Як відомо, Ч. Пірс виокремив три типи знаків за зв’язком позначника з позначуваним. Ю. Шатін вважає, що існує «певний зв’язок між типологією знаків Ч. Пірса і такими важливими способами утворення вторинних значень у природних мовах, як метафоризація, метонімізація і символізація» [300]. Аналі­зуючи погляди Ч. Пірса, Р. Якобсон зазначає про символ: «жодної фактичної близькості між іменником car ‘автомобіль’ і транспортним засобом, що має таке найменування, зовсім не потрібно». І далі: «Суміжність між двома компонен­тами, що складають символ, «можна назвати приписаною (imputed) властивіс­тю», як вдало зазначив Пірс у праці 1867 р.» [311, с. 322]. Надзвичайно важ­ливою є заувага Р. Якобсона про те, що «не йдеться про три категоріально авто­номні типи знаків, а лише про різну ієрархію, приписувану типам відношень, які взаємодіють, між signans i signatum цих знаків, і в дійсності спостерігаються такі проміжні варіанти знаків, як символіко-іконічні, іконічно-символічні тощо» [311, с. 322].

За Ф. де Соссюром, знаки набувають значення завдяки відмінностям від інших знаків: «І ідея, і звуковий матеріал, які містяться в знаку, мають менше значення, ніж те, що є навколо нього в інших знаках» [249, с. 351]. Л. Філліпс та М. В. Йоргенсен зазначають, що «у постструктуралістській теорії знаки також набувають значень завдяки відмінностям від інших знаків, але ті знаки, від яких вони відрізняються, можуть змінюватися відповідно до контексту, у якому вони використовуються» [280, с. 28]. Ці дослідники використовують метафору рибо­ловної сітки, щоб пояснити, що кожен знак, за структуралістськими уявлен­нями, має своє місце – один із вузликів сітки. Натомість для постструктура­лістських концепцій, продовжують вони, така метафора не матиме пояснювальної сили, бо не можна визначити, де будуть перебувати знаки один відносно іншого, тому надається перевага метафорі інтернет, у цій моделі «усі знаки зв’язані один з одним, але можуть переміщуватися, а нові постійно з’являтися і змінювати структуру» [280, с. 28, 29].

Е. Сепір писав, що «ми можемо розглядати мову як виражені в символах вказівки до культури» [238, с. 178], та підкреслював той факт, що з плином часу «символи настільки змінюють свою форму, що гублять усякий зовнішній зв’я­зок з тим, що вони заступають. Так, не існує жодної подібності між шматком матеріалу, забарвленого в червоний, білий і блакитний кольори, і Сполученими Штатами Америки...» [238, с. 179]. Власне ще О. Потебня намагався через етимологічний аналіз вказати на зв’язок символу з тим, що він заступає [напр.: 215, с. 142–157]. Е. Сепір розрізняє первинні і вторинні (відносні) символи, вважаючи, що «спосіб психологічного тлумачення мови полягає, ймовірно, в усвідомленні її як сукупності найскладніших випадків таких вторинних, чи відносних, символів, які утворилися в суспільстві» [238, с. 179]. Важливою для розуміння природи символу є заувага цього вченого про те, що певні знаки набувають скороченої форми функційної діяльності, ставши достатньо вираз­ними, тобто можуть виконувати роль еквівалентів такої діяльності [238].

Етапним філософським осмисленням ролі символу в культурі є дослід­ження Е. Кассірера, який висунув символічну концепцію культури, виклавши її у тритомній праці «Філософія символічних форм» (1929 р.). Кассірерівське розуміння символу достатньо широке: він будь-яке сприйняття дійсності на­зиває символічним. К. Свасьян, аналізуючи погляди Е. Кассірера, пише: «Цілісність культури – у нерозривному зв’язку розвитку всіх її форм. “Аналіз-становлення” відкриває нам кола цього розвитку. Мова, міф і пізнання суть такі кола. Проте символічна форма як така має ще якусь структуру, спільну для всіх форм. Якщо символ – це зв’язок ідеального з чуттєвим, то можливі, за Кассірером, три типи такого зв’язку: вираження (сприйняття), репрезентація (споглядання) і чисте значення (поняття)» [233, с. 94]. На думку Е. Кассірера, «мова і міф від самого початку перебувають у нерозривному зв’язку, з якого поступово вони виокремлюються як самостійні елементи. Вони є різними паростками тієї самої гілки символічного формоутворення, похідними від того самого акту духовного опрацювання, концентрації й піднесення простого уявлення» [111, с. 36].

Звертався до цієї проблеми і Г. Шпет, зазначаючи, що символ не вста­новлюється лише на основі «подібності». Г. Шпет також зауважує різнорідність явищ, позначуваних символом: «...умовно символ – знак у смислі “слова” як знака інших слів, які прямо (чи метафорично) називають “річ” (процес, ознаку, дію). Отже, символ є sui generis suppositio (свого роду підміна)» [309, с. 358].

Низку фундаментальних праць, присвячених вивченню природи символу, написав О. Лосєв [166–168]. Аналізуючи особливості символу, філософ вказує, що у символі є смисл, який водночас є узагальненням, що створює безмежну (безконечну) смислову перспективу [167, с. 36–40]. В. Москвін зазначає: «...до основних характеристик символу й у літературознавстві, й у лінгвістиці без належної аргументації, розраховуючи на віру, традиційно відносять «невичерп­ну багатозначність», «полісемантичність» і «смислову невизначеність». Цей погляд, підтримуваний незаперечним авторитетом таких мислителів, як о. Флоренський, О. Ф. Лосєв та ін., одностайно панує досі. Однак розуміння, яке вкладають у поняття «символ» релігійні філософи, так само як й інші поняття релігії («душа, «Бог» тощо), складаючи ділянку віри, містяться поза сферою дії строго наукового аналізу, а тому з категоріальним апаратом конкретних наукових дисциплін (логіки, лінгвістики, літературознавства тощо) несумісне. Лінгвіст має оперувати точним поняттям словесного символу, який має строгу дефініцію, строго визначений перелік способів творення і чітко окреслене коло функцій» [192, с. 152]. Загалом погоджуючись із думкою В. Москвіна про те, чим і як повинен оперувати лінгвіст, вважаємо, що бага­тозначність символу – це ознака, яку доводять системні дослідження символіки, контекстуально ж, звичайно, символ, однозначний. З іншого погляду, символу притаманне «багате» значення.

О. Лосєв вирізняє такі типи символів: наукові; філософські (останні виріз­няються лише своєю узагальненістю); художні; міфологічні; релігійні; природа, суспільство і весь світ як царство символів; людино-виражальні; ідеологічні і спонукальні символи [167, с. 186–195]. Учений звертає увагу на багатомірність символу, «яка є у нас... злиттям різноманітних структурно-семантичних кате­горій в одне неподільне ціле» [167, с. 205]. Це твердження О. Лосєва вияв­ляється особливо актуальним у світлі новітніх когнітивних теорій, які власне акцентують увагу на складності символу, а саме позначуваного ним.

Одним із каменів спотикання є термінна проблема. Так, Ф. Вілрайт серед архетипних називає такі символи, як «небесний отець і земна мати», «світло», «кров», «верх – низ», «вісь колеса» [275, с. 98–108]. Поряд з архетипами він перелічує і типові образи (світла, безодні тощо) [275, с. 98–107]. Ф. Вілрайта вважають представником символічної школи, яка «значною мірою спирається на теорії символотворчості Е. Кассірера та С. Лангер» [101, с. 19]. Е. Ліч зазна­чає, що найчастіше цитовані авторитети Ч. С. Пірс, Ф. де Соссюр, Е. Кассірер, Л. Єльмслев, Ч. Морріс, Р. Якобсон, Р. Барт «на всі лади повторюють терміни знак, символ, індекс, сигнал, зображення, мало в чому сходячись у плані співвідношення вказаних категорій, проте все більше ускладнюючи свою аргументацію» [165, с. 16]. Сам же Е. Ліч вирішує «проблеми термінології», пропонуючи співвідношення понять [165, с. 19]. Е. Ліч подає такі дефініції: 1) сигнум є знаком, якщо між А і В наявний сутнісний попередній зв’язок, оснований на належності до одного й того самого культурного контексту; 2) сигнум є символом, якщо А заступає В і якщо попередній сутнісний зв’язок між А і В відсутній, тобто якщо А і В належать різним культурним контекстам [165, с. 21, 22]. Прикметно, що свого часу О. Лосєв пропонував «Праці зі зна­кових систем» перейменувати на «Праці з символічних систем» [168, с. 26].

М. Мамардашвілі та А. П’ятигорський відзначають поєднання протилеж­них сутностей у символі. «Автори вважають, що єдине щось, що “є” і “є не річ” – свідомість... Тобто свідомість – свого роду кентавр відносно сутнього і буття. Кентавром відносно свідомості й речі виступає символ...» [107, с. 13]. М. Мамардашвілі та А. П’ятигорський зауважують: «в онтологічній інтенції символ “бачиться” (чи “пригадується”) як така дивна річ, що одним своїм кін­цем “виступає” у світі речей, а іншим – “потопає” у дійсності свідомості» [171, с. 26]. В. Калиниченко, аналізуючи працю М. Мамардашвілі та А. П’ятигор­ського «Символ і свідомість (Метафізичні роздуми про свідомість, символіку і мову)», пише: «Розуміння можливе, коли тільки ми переносимо себе в ситуацію можливого породження знакової системи, тобто коли ми породжуємо знання й усвідомлюємо це… Символ автори називають знаковим утворенням – бо хоча в символі й використовуються матеріальні структури й елементи (напр., слова), використовувані для знаків, – “символи суть позначення не предметів, не речовинних структур, а свідомих посилань, результатів свідомості”. Символи дають непряме позначення свідомості» [107, с. 31].

Один із поглядів на природу символу представлений у працях Н. Арутюнової:

(1а) В основі метафори й символу перебуває образ [11, с. 22]. (1б) «Якщо перехід від образу до метафори спричинено семантичними (тобто внутрішньо­мовними) потребами й клопотами, то перехід до символу здебільшого визна­чають фактори екстралінгвістичного порядку» [11, с. 25, 26]. Тезу (1а) у межах когнітивної лінгвістики необхідно уточнити: в основі символу міститься прототипна/стереотипна інформація, тобто те, що є елементом концептуальної картини світу. Тут необхідно підкреслити нерозривний зв’язок цієї інформації з усім «масивом» даних. Єдине, в чому збігаються погляди всіх дослідників: символ – це знак, наділений певними відмітними властивостями. Погоджуючись зі спостереженням Н. Арутюнової про те, що в основі метафори й символу перебуває образ [11, с. 22], тобто певна прототипна інформація, зауважмо, що ця інформація залучається до метафори чи метонімії, внаслідок яких і виникає символ. Г. Скляревська вказує на суперечність між символікою та метафорикою слова собака, стверджуючи, що ця символіка не має мовного втілення: «жоден мовець-росіянин не назве вірну, віддану людину собакою, як називають хитрого лисом, впертого віслюком, підступного змією тощо» [240, с. 60]. Наведене твердження – наслідок зазначеного підходу. Причина ж немож­ливості такого вживання полягає у багатозначності символіки, відбувається підтримувана контекстом актуалізація того чи іншого атрибута. Інші з наведених прикладів – лис, віслюк, змія – є однозначними символами, або принаймні, як змія, мають центр та периферію. В. Москвін зауважує, що «тради­ційно практиковане зіставлення символу і метафори є аналітичним глухим кутом, оскільки основою символу може стати і метонімія» [192, с. 153]. На наш погляд, твердження (1б) теж надто категоричне, з огляду на те, що метафора як скорочення коду може зумовлюватись як мовними, так і позамовними чинника­ми. Отже, абсолютно обґрунтованим є вживання термінів метафоричний та метонімічний символ.

(2) «Концепти метафори й символу перетинаються, однак вони не тотожні» [11, с. 23]. На відміну від Н. Арутюнової, Т. Черданцева відношення між метафорою й мовним символом визначає як взаємодоповнювальні [295, с. 89]. Що розуміти між перетином концептів? Справді, ім’я певного об’єкта може залучатися до метафори і функціонувати як символ. Це унаочнює контекст. Певний об’єкт стає джерелом метафори, бо його концепт (вужче – прототип) містить необхідні атрибути. Аналогічна вимога стосується й символу, що виникає на основі метонімії (спостережна так звана суміжність) чи метафори (смисловий зв’язок, тобто «подібність»). Натомість О. Лосєв зазначає, що символ речі за своїм безпосереднім змістом не має жодного зв’язку з позначуваним змістом [167, с. 44]. На думку В. Москвіна, щоб розв’язати це питання, необхідно виокремити таксономічний та асоціативний аспекти: предметне та абстрактне поняття не можуть бути зв’язані таксономічно, однак побічний асоціативний зв’язок між ними обов’язково є [192, с. 147]. Культурна інформація дає змогу пояснити, у чому саме полягає такий зв’язок. «…речення Джон їсть як свиня не є вираженням спостереженої автором подібності між тим, як їсть Джон, і тим, як їсть свиня. Це речення цілком могла вжити людина, яка взагалі ніколи не бачила свині – у тому разі, коли вона знає, що в нашій культурі свиня слугує символом неохайної обжерливості» [186, с. 253]. І далі Дж. А. Міллер зіставні явища називає символічними уподібненнями та наголо­шує на їх зв’язку з метафорами [186, с. 253]. Виникнення символів пояснюється перцептивною симіляцією, синестезією, асоціюванням за подібністю сприйман­ня предметів і їх властивостей з абстрактними психічними сутностями [див. про це: 305, с. 50–58].

(3) В основі метафори лежить категоріальний зсув [11, с. 23]. Натомість ми поділяємо погляд на метафоричне (метонімічне, синекдохічне тощо) поход­ження символу (не лише метафоричне (пор. «Символ будується на паралелізмі явищ, на системі відповідностей, йому притаманне метафоричне начало, що міститься в поетичних тропах, але в символі воно збагачене глибоким задумом» [114, с. 263]). Отже, в основі символу теж наявний категоріальний зсув.

(4) Через загальну тенденцію до спрощення позначника символічну значу­щість може отримати окрема ознака образу – його колір, форма, розташування в просторі [11, с. 24]. На наш погляд, твердження достатньо суперечливе. В основі символу перебуває не єдина ознака. У багатьох випадках спостерігаємо топологічний збіг, що випливає з особливостей, зокрема, метафори.

(5) «Символ збагачує образ метонімічною здатністю представляти частиною ціле» [11, с. 25].

(6) «Символи не можуть зайняти позицію предиката. Вони вказують на певний смисл, але не застосовують його для характеризації іншого (“стороннього”) об’єкта. Їм не властива двосуб’єктність метафори» [11, с. 24].

(7) У символі, для якого не характерне вживання у предикаті, стабілі­зується форма [11, с. 23].

Твердження (5–7) випливають з попередніх тез автора. На цю проблему іс­нує дещо інший погляд. З. Карпенко вважає тезу (5) спірною та зазначає, що «основною прикметою символу є здатність використовувати певний «предмет» – образ, який виходить за межі свого безпосереднього змісту, будучи ще чимось іншим, що не є він сам» [110, с. 54, 55].

(8) Н. Арутюнова пише: «якщо образи складаються, то символами стають, до символу підносяться, піднімаються, виростають, розростають­ся» [11, с. 26]. З огляду на такий постулат, виникає логічне запитання, яке мовне явище здатне до цієї дії (ставати символом, підноситися до символу тощо), який механізм такої дії? Існує дещо інший підхід до цієї проблеми, у межах якого визнають зв’язок символізації з метафоризацією та метонімізацією [див.: 309, 186, с. 253 тощо]. Е. Шелестюк вбачає подібність символу до мета­фори й метонімії у транспозиції імені прямого значення; у перенесенні влас­тивостей вихідного значення на похідне; в єдності механізмів перенесення – «за подібністю» і за «суміжністю» – і мотивованість переносних значень різними видами метафоричних і метонімічних асоціацій» [305, с. 51].

(9) Н. Арутюнова зазначає, що «схематизація позначника у символі робить його зв’язок зі значенням менш органічним. Це кардинально відрізняє символ від метафори, у якій відношення між образом і його осмисленням ніколи не досягають повної конвенціоналізації» [11, с. 24]. Дослідники відзначають, що символ є «багатосмисловий конвенціональний мотивований знак, що репре­зентує окрім власного денотату пов’язаний з денотатом, однак якісно інший, переважно, абстрагований чи абстрактний референт, причому пряме й пере­носне значення об’єднуються під спільним позначником» [305, с. 50]. Твердження про конвенційність символу не викликає заперечень. Однак можна впевнено твердити й про конвенційність метафори [пор. 324, с. 164]. Так, В. Москвін, спираючись на типологію Ш. Баллі (живі, ослаблені, мертві), живі метафори поділяє на оказіональні та узуальні – «метафори або загальновживані, або такі, які розповсюджені в одній із функційних підсистем мови», додаючи, що синонімами терміна узуальні є конвенційні, мовні, загальномовні, чи, за Б. Томашовичем, колективні метафори [192, с. 133].

Отже, виходитимемо з того, що символ – це вербальний предметний знак, утворений внаслідок операцій метонімії чи метафори, та зв’язок якого з абстрактним позначуваним є стійким у певному лінгвокультурному просторі. Однак оцінити обсяг значення символу, як і потенціал метафори, дає змогу насамперед фразеологічний матеріал.

Система позначок тлумачних словників відбиває традиційне розмежування прямого і переносного значення слова («Прямі і переносні значення слова пов’язані з тим, чи відчувають мовці образність слова, вжитого в цьому значенні. Пряме значення стилістично нейтральне, у нього нема образності. Переносне значення – образне, стилістично забарвлене» [132, с. 34]). Під категорію переносне потрапляють найрізноманітніші типи «переносів». Традиційно зазна­чають, що «найпоширенішими семантичними зв’язками у семантичній струк­турі багатозначного слова є метафоричні та метонімічні» [13, с. 43]. На жаль, тлумачні словники послідовно не фіксують здатність слова виконувати сим­волічну функцію, символічне значення слова в різних дискурсах. Наприклад, рос. Сума 2. только ед. Употр. как символ нищеты, нищенства (Уш, т. 4, с. 589], а словник С. Ожегова за редакцією Н. Шведової такої інформації не подає (Ож, с. 636]. Тлумачні словники переважно не диференціюють переносне значення слова та його здатність бути символом, символіку слова й символіку речі як об’єкта дійсності.

Специфіка фразеологічного символу полягає не лише в його багато­значності, але й у тому, що сформований він на основі низки уявлень, які можуть бути описані у вигляді атрибутів. Отже, важливо експлікувати такі уявлення, тобто реконструювати на мовному рівні певну концептуальну оди­ницю (концепт чи його ядрову частину – прототип), що стоїть за символом. Прототипна модель дозволяє зрозуміти основи символотворення та, своєю чергою, фразеотворення [150]. Звертає увагу на роль ознаки Л. Виноградова: «Сьогодні необхідно визнати особливо актуальною спробу виявлення культур­ної семантики ознакових елементів культури (тобто конкретних властивостей і характеристик, притаманних предметам, персонажам, особам, тваринам, росли­нам, локусам, часу тощо), оскільки саме ознакові параметри здебільшого ви­являються тією основою, на якій будується символізація фактів та явищ реального світу» [45, с. 32]. Цю думку підтримує С. Неклюдов: «...вода має цілу низку емпірично засвідчених властивостей, з якими явно пов’язані її символічні ознаки. Вона аморфна, безструктурна, всюдисуща і всюдипроникна (оточує су­шу зі всіх боків, проступає з-під землі, ллється з неба). Звідси – уявлення про воду як про стихію хаосу... Подібній логіці підпорядковується утворення міфо­логічної семантики й інших речовинних об’єктів» [194, с. 22]. Слушну гіпотезу висуває цитований автор про те, що «сама по собі можливість абстрагування ознаки від предмета (дії) виникає пізніше, ніж набуття цією ознакою символічних значень...» [194, с. 22]. Знову ж таки підтвердженням обґрунтованості цього підходу є пізніша поява абстрактного мислення. Я. Анусєвич пише, що симво­лічна функція мови полягає в метафоричному й знаковому схопленні (ujmowaniu) дійсності, тобто в її антропоцентричному сприйнятті, чи в її бачен­ні головно через віднесення до людини й порівняння з людиною, до її вимірів, типів, будови, діяльності, фізіології, до біологічного, емоційного, психічного життя тощо [312, c. 47].

Над проблемою символу як компонента ФО працювали Т. Черданцева [294–296], Ю. Гвоздарев [57], В. Ужченко, Л. Авксентьєв [273], В. Кононенко [120, 126], О. Куцик [142], О. Назаренко [193] та ін. Проблему символу, наяв­ного у фразеологічній одиниці, задовільно не вирішено в межах традиційної семантики. Наприклад, М. Копиленко та З. Попова зазначають, що «...відмін­ність символічного значення від інших видів конотативних семем полягає в тому, що воно з’являється не в результаті розвитку семеми Д1 (денотативної – О. Л.) у семему К1 (конотативну – О. Л.) на основі її семантичного складу, а в результаті існування в певному суспільстві в певний час деяких ритуалів, деяких символічних дій з тими чи іншими предметами» [123, с. 53; див. також: 295, с. 85]. Тим самим автори визнають абсолютно різні шляхи виникнення так званого конотативного та символічного значень. З погляду когнітивної лінгвістики, яка інтерпретує словотворення та фразеотворення як процеси, здійсню­вані на основі знань, але не значень, цієї суперечності не існує, оскільки природа творення, зокрема, фразеологічних одиниць, що містять символи, і та­ких, в складі яких символів нема, принципово єдина. Власне в разі симво­лічного навантаження одного з компонентів фразеологізму зв’язок зі сферою знань унаочнено тим, що у сфері значень нема натяків на підґрунтя переосмис­лення. Про відсутність таких «натяків» пише А. Архангельська, розглядаючи багатозначне слово: «Крайні значення можуть і не мати спільних семантичних ознак, залишаючись при цьому значеннями одного й того ж слова. ЛСВ1 дієслова сміятися «видавати сміх» та ЛСВ3 цього ж слова «нехтувати чим-небудь, не зважати на щось, не поважати, не боятися чогось» не виявляють зони перетину семантичних ознак. Семантичний зв’язок між цими ЛСВ простежити доволі складно, навіть якщо припустити наявність імпліцитно виражених інтегральних семантичних ознак» [13, с. 53].

Як зауважує Т. Черданцева, «специфіка мовного символу полягає в мотива­ції мовного знака, пов’язаній не з переносом значення, як це властиво для тропів, а з картиною світу, фоновими знаннями, прагматикою за широким значенням слова» [295, с. 85]. Аналогічного погляду дотримується В. Кононенко [120, с. 31]. Т. Черданцева називає символізацію окремим процесом, відмінним від «фігур мовлення» («в основі мотивованості ідіом лежать не лише фігури мовлення, але й інші засоби, не пов’язані прямо з образами переосмислення. Одним із таких засобів є символізація» [295, с. 84]). Звужує поняття символізації М. Горди, яка переконана, що «символізація подібно до метонімізації може здійснюватися на рівні ономасіологічної категорії, як явище суміщеної омонімії, яка здійснюється через другу знаковість, коли переносне значення передається тільки через інше – прямий опис жесту, ритуалу, ситуації тощо» [63, с. 121].

Г. Почепцов наголошує на системності символізації: «Масштабна фетиши­зація (символізація) одночасно породжує мініфетиші. Їй властивий максималь­но системний характер, відбувається проникнення певного символу до всіх можливих сфер. Наприклад: червоний прапор – червоний галстук – значок – червона скатертина – червоний куток (красный уголок)» [219, с. 140]. Традиційно термінові метафора надають значення «результат – фігура». У межах когнітивної лінгвістики метафору (метонімію) розглядають як механізм, за яким відбуваються певні ментальні процеси (точніше у цьому разі вживати терміни – метафоризація/метонімізація). Термін символізація доцільно застосовувати як такий, що охоплює різні типи ментальних дій, які приводять до створення символів, зокрема мовних. Щодо немовних (візуальних) символів, то цей процес точніше визначає термін – фетишизація.

Розглядає у своїх працях проблему символу В. Телія, використовуючи термін симболарій культури та розуміючи під ним «сукупність знаків» [261; с. 21]. Дослідниця вважає, що «в ідіомах часто в тропеїчну основу залучено символи чи еталони, які в цьому випадку точніше було би назвати квазісим­волами і квазіеталонами, бо вони, будучи залученими до ситуації, описуваної буквальним значенням, грають ніби дві ролі – і реальне позначуване, й “ім’я”, що заміщує реальність» [262, с. 92]. В. Телія наголошує на тому, що «типовість образів, які є підґрунтям значення фразеологізмів, а також присутність у них символів чи еталонів світорозуміння – це результат колективного уявлення (за термінологією К. Леві-Брюля) лінгвокультурної спільноти про якийсь груповий досвід» [262, с. 249].

Використання символів у фразеологізмах спричиняє, з одного боку, скоро­чення коду, бо символ транслює експресивність, емоційність, загалом містить оцінку, з іншого боку, символ у багатьох випадках ускладнює ФО національно-культурною своєрідністю. «Тенденція до економії скрізь породжує “ритуаліза­цію” мислення людини та її мовної поведінки. Зусилля заощаджують лише там, де проблемну ділянку чітко структуровано, а поведінку регламентовано. Фрей­ми й прототипи фактично є одним зі способів заощадити зусилля, оскільки це “ідеалізовані когнітивні моделі” <...> і [вони] зводять практично будь-яку унікальну ситуацію до стандарту, в якому втілено попередній досвід людини» [18, с. 301]. Якщо розглянути порівняння, до яких входить символ чи факультативний знак (під факультативним знаком розуміємо необов’язкову (неоднозначну) відповідність між знаком і позначуваним смислом): укр. білий як циганська литка, чорний як циган, – зрозуміло, що модель фразеотворення символічного значення не має – воно притаманне власне імені концепту Циган, зокрема в українській мові. Р. Зорівчак з приводу англомовних перекладів Т. Шевченка, зокрема щодо фразеологізму чорний як циган, зауважує, що «хоча англійська лексема black має фразотворчу здатність і дуже часто виступає опорним компонентом багатьох ФО... – вона не вступає у фразеологічні стосунки з лексемою gypsy» [97, с. 71].

Символ у різних мовах має за собою концепти з притаманним їм своєрід­ним асоціативним полем і «міжконцептними» зв’язками. У разі заповнення структурної моделі факультативним знаком відбувається активізація певних атрибутів та фреймів (наприклад, концепти Глупота, Упертість). Символіка факультативного знака (за термінологією В. Ужченка, образного конкретиза­тора, роль якого виконують «звичайні і звичні назви реалій» [271, с. 112]) підпорядковується символіці суперконцепту-гіпероніма (ступінь абстрагування якого може бути більшим за одну ланку). Ці факти свідчать про специфічну метафорично-символічну (яка не збігається з категоризацією «логічною») кате­горизацію за будь-якими фреймами чи атрибутами, що є синонімічними з погляду метафори. Змога залучити об’єкт до певної символічної «категорії» зумовлюється насамперед фреймовою інформацією (об’єктивними його властивостями, залученістю певного об’єкта до низки процедур і процесів, його локалізацією тощо). Власне на значущості такої інформації наголошують до­слідники, говорячи про фонову інформацію навіть у межах традиційної се­мантики: «На першому етапі формування слова-символи спиралися на предмети, які отримали символічне значення» [57, с. 214].

Символ – це переважно одна зі стереотипних іпостасей (за іншою терміно­логією, профілів), яку підтримує контекст. Ю. Лотман зауважує: «Слово “символ” – одне з найбільш багатозначних у системі семіотичних наук. Вислів “символічне значення” широко застосовують як простий синонім знаковості. Коли контекст підкреслює конвенційність відношень змісту й виразу, дослід­ники часто говорять про символічну функцію й символи» [169, с. 240].

Лише архетипні символи зберігають однакове значення в ритуалі, обряді, народнопісенній творчості, мистецтві. Символи, зокрема ті, які функціонують у фразеології, можуть мати різне походження: їх джерелами є міфологія, власна етнокультура, християнство, література. Однак чинники формування символів різних текстів культури відрізняються. Символіка, зокрема і фразеологічна, сформована в певній своїй частині на підґрунті міфологічних уявлень, а зго­дом – уявлень, пов’язаних із християнством, на реальних спостереженнях. Саме міфологічними, релігійними джерелами можна пояснити тотожність частини символів на лексичному і фразеологічному рівнях. В. Копалінський часто зауважує, що приписування певної властивості, атрибута якійсь тварині не базується на реальних спостереженнях за нею. Можливо, такі випадки спричинені тим, що сприйняття тварини міфологізоване, зумовлене архаїчною традицією. Джерела поповнення переліку лексичних і фразеологічних символів різні. Значні відмінності існують між символами фразеологічних систем і символами, що функціонують, наприклад, у ліриці. Фразеологічна символіка здебільшого ґрунтується на уявленнях, пов’язаних із довкіллям певної лінгво­спільноти, лірична символіка у своєму арсеналі має екзотизми, на зразок тигр, леопард, пантера, жираф тощо. Лірична символіка сформувалася пізніше за фразеологічну (і продовжує розвиватися), вона пройшла значний шлях еволюції в осмисленні значення символів, відчувала суттєві чужоземні впливи. Фразео­логічні системи (відповідно і їх символи) теж поповнюються новими одини­цями, як питомими, так і запозиченими. Лінгвісти досліджують інновації, проте сучасні словники ігнорують навіть часто вживані звороти: укр. дах поїхав, рос. раскатать губу тощо [див. про це: 72, с. 97–114].

Фразеологічні символи – це невід’ємний складник символів культури, але в межах фразеологічних систем вони набули специфічної навантаженості. Ядрова частина символіки слова‑компонента ФО перетинається із його символікою в інших текстах культури, але не тотожна їй. Знаки культури мають певну ієрархічну організацію (у цьому мусимо погодитися зі структуралістським підходом). Рівень мовної та культурної компетенції визначає й такий фактор, як обізнанність з прецедентними текстами та культурними сценаріями. Фразео­логічні одиниці відповідають усім вимогам, щоб бути віднесеними до преце­дентних текстів. Водночас фразеологізми є знаками, що відсилають до преце­дентних текстів (міфів, байок, казок, легенд тощо). І поряд із цим, у своєму складі фразеологізми містять компоненти-символи. Це все свідчить про наша­рування культурної інформації.

Можна погодитися із дефініцією символізації як різновиду опредмечуван­ня [192, с. 145]. В. Москвін виокремлює два типи опредмечування: 1) експлі­цитне (= символізація): река времени (предметний образ ріки як символ абст­рактної категорії часу); 2) імліцитне: время течёт (абстрактна категорія часу у предметному образі ріки) [192, с. 145]. Концептуальним підґрунтям такої «сим­волізації» (а насправді, метафори) є уявлення про плинність часу, концепт Ріка містить відповідну інформацію, відповідний фрейм. У прикладі время течёт концепт-джерело теж має експліцитний вияв – течёт. І в першому, й у другому з наведених вище прикладів наявне експліцитне опредмечування, іншого просто не може бути, бо тоді втрачається саме явище. У наведених прикладах река времени, время течёт на вербальному рівні наявні терміни обох уподіб­нених концептів. Натомість, вирізняємо повне й часткове перенесення тер­мінів концепту-джерела під час фразеотворення. Наприклад, пор. укр. бала­мутити голови кому 1) ‘дурити, морочити когось’, 2) ‘підбурювати на погані дії, вчинки, кого-небудь’ (ФСУМ, с. 17); ловитися/впійматися на гачок (на ву­дочку) (ФСУМ, с. 447), закидати/закинути вудку (гачок, гака) (ФСУМ, с. 307). До фразеологізму входить компонент голова, який належить концепту Людина, а баламутити – концепту Вода. У цьому випадку можна було б говорити про поєднання метафоричних та метонімічних принципів, бо символ голова постав на основі метонімії. У прикладах ловитися/впійматися на гачок (на вудочку, закидати/закинути вудку (гачок, гака) компоненти належать концепту-джерелу (сфері рибальства). Дослідники зазначають, що у процесі фразеотворення відбувається «паралельне поєднання компонентів-метонімій і компонентів-метафор: мідний (метафора)+лоб(синекдоха)=мідний лоб (?), бити(метафора)+по  кишені (метонімія)=бити по кишені (?)...). Очевидно, основний семантичний чинник буде визначатися тим, який компонент визначається дослідником за домінуючий у формуванні загального змісту ФО» [273, с. 111–112].

Доцільно розрізняти метафору чи метонімію як принципи (метафоричні та метонімічні) творення фразеологізму загалом та метафору й метонімію як ме­ханізми символотворення (тобто на основі чого виник компонент-символ, який входить до фразеологізму). Фразеологічні одиниці містять численні компоненти-символи, які самостійно постали на основі метафори/метонімії. Той самий компонент у різних контекстах і відповідно різних своїх профілях може бути за походженням (1) метафоричним і (2) метонімічним: (1) мак як символ смачного, принадного: укр. з медом та маком промовити (сказати); не з маком (СУМ, т. 4, с. 601); (2) інформація про наркотичну дію (причина → наслідок) плодів стала основою для таких ФО: укр. наїстися маку ‘здуріти, очманіти’ (ССНП, с. 87); спить як після маку ‘міцно спить’ (ССНП, с. 87) – рос. спитъ, какъ маковой воды напившись (Даль, т. 2, с. 291) – біл. як маку наеўшыся, як пасля маку (МРБСП) – пол. śpi jak makiem posypany; sypać mak na oczy ‘uśpić kogoś’ (Kopal, c. 217).

Е. Ліч зазначає, що «Якобсон, який першим підкреслив важливість протиставлення метафора/метонімія, із самого початку пояснив, що в реально спостережуваних формах дискурсу, вербального чи невербального, обидва види завжди змішані, хоча один може переважати над іншим» [165, с. 35]. Складність чи навіть неможливість кваліфікувати метафору чи метонімію як головний чинник перенесення дало підстави застосовувати термін метафто­німія («Metaphtonymy: The interaction of metaphor and metonymy in figurative expressions for linguistic action») [331] (див. також про механізми розширення значень слів [329, c. 51–59]).

Терміни лише простору-джерела наявні у тому разі, коли простір-джерело належить до сфери професійної, господарської діяльності: укр. без руля і вітрил (ФСУМ, с. 775) – рос. без руля и ветрил (Тих, с. 247); укр. стригти купони (ФСУМ, с. 867) – рос. стричь купоны (Тих, с. 280); укр. закладати/закласти підвалини (основи, фундамент) чого (ФСУМ, с. 307) тощо. Окремий тип ста­новлять фразеологізми міфологічного походження, які є за своєю суттю ремінісценціями з відповідної сфери, тому й містять терміни лише цієї сфери-джерела: укр. авгієві стайні (конюшні) (ФСУМ, с. 868), аріаднина нитка (ФСУМ, с. 549). У перелічених випадках справді відбувається розвиток значення в напрямку його розширення, більшої абстрактності. Експліцитні вияви змішаних концептів у процесі метафоризації свідчать про те, що не відбувається «простого» переосмислення значення вільного словосполучення. Найчастіше поєднання термінів принаймні двох змішуваних концептів відбувається в разі наявності у фразеологізмі метонімічних символів-соматизмів: укр. лудити очі кому, чиї (ФСУМ, с. 449); розв’язати/розв’язувати язик (язика, рота, мову) (ФСУМ, с. 746); голова варить у кого, чия (ФСУМ, с. 181). Вико­ристання термінів лише концепту-джерела маємо у синонімі до голова варить: укр. казанок (баняк, макітра) варить у кого, чий (чия) (ФСУМ, с. 361). Термі­ни принаймні двох концептів, залучених до фразеологізації, спостерігаємо в разі наявності у складі фразеологічної одиниці слів, що позначають:

інтелектуальні процеси: укр. думки (гадки) беруть/взяли (обняли, обсіли) кого (ФСУМ, с. 272); мені прийшла в голову (до голови) думка – рос. пришла мне в голову мысль (РУССВ, с. 500); укр. дур заходить/зайшов у голову кому (ФСУМ, с. 273); пам’ять зраджує кому (ФСУМ, с. 606) – рос. память изме­няет («Нет, память изменяет мне, были французы, сменившие немцев, по­терпевших поражение и занятых уже собственной революцией» (Ю. Олеша, НКРЯ)); укр. пам’ять притерлася – рос. память притупилась (РУССВ, с. 634);

психічні стани: укр. битий горем (тугою) (ФСУМ, с. 26) – рос. убитый горем (РУССВ, с. 226); укр. сказ нападає (находить)/напав (найшов) на кого (ФСУМ, с. 811) – рос. охватил гнев кого (РУССВ, с. 205); укр. сколочувати/ сколотити спокій (ФСУМ, с. 819) – рос. возмущать, возмутить спокойствие (РУССВ, с. 126);

фізіологічні реакції: укр. сміх застряг у горлі в кого (ФСУМ, с. 835) – рос. смех застрял в горле у кого («...Посмотрела на меня так, что смех застрял у меня в горле» (К. Сурикова, НКРЯ));

соціальні категорії: укр. поставити поза законом кого (ФСУМ, с. 681) – пор. рос. «Она сама себя поставила вне уважения!» (І. Грекова); укр. битися з нуждою (ФСУМ, с. 27); біда гне кого (ФСУМ, с. 28) – рос. беда одолела кого (РУССВ, с. 23);

дії: укр. плести інтриги (СУ) – рос. плести интриги («Начальник станет предъявлять явно завышенные требования, коллеги начнут плести интриги, а дела будут срываться по непонятным причинам» (Л. Фірсова, НКРЯ); «Все причитали, что он ее недостоин, все пытались отвлечь шопингом и кавалера­ми из своей возрастной категории, все плели интриги, одна другой против­нее» (М. Кувшинова, НКРЯ); «Премьер плел тонкую интригу» (М. Распутіна, НКРЯ); пол. pleść głupstwa (SFWP, c. 202).

Коли говорять про потребу звертати увагу на прямі й переносні значення [див.: 236, с. 22], на основі яких, як стверджує традиційна семантика, сформува­лися значення фразеологічних одиниць, необхідно сягати глибших шарів: так звані переносні значення слова формуються теж на основі певних метафор/ метонімій. Язик у мовних картинах світу – традиційний метонімічний символ мовлення, категоризується як зброя (знаряддя), тому вербалізація відповідних значень відбувається в термінах концептосфери Зброя (пор. укр. гострити (точити) ніж (меч, сокиру) на кого-що ‘виношувати якісь недобрі наміри щодо когось, чогось; замишляти щось’ (СУ)): укр. гострити (острити)/нагострити язик 1) ‘готуватися влучно і дошкульно висловлюватися’, 2) ‘говорити дотепні й дошкульні слова’ (ФСУМ, с. 193); пор. гострити очі на кого ‘кокетливо по­глядати на кого-небудь’ (ФСУМ, с. 193). Отже, метонімічний символ позначає концепт, який вербалізує ФО. В. Маслова переконана, що «спочатку у світі виникає певна прототипна ситуація, тобто ситуація, яка відповідає «букваль­ному» значенню фразеологізму. За нею закріплюється зміст, який потім переос­мислюється, тобто формується образ фразеологічної одиниці на основі пер­винних значень слів у прототипній ситуації» [178, с. 71]. Такий спосіб творення фразеологічних одиниць наявний лише в разі, коли вербалізація відбувається у термінах концепту-джерела. Дослідники фразеології все більше схиляються до думки, що «мовці творять деякі фраземи незалежно від існуючих вільних словосполучень, а тому, очевидно, і без опертя на готове значення останніх» [91, с. 72]. З певними застереженнями до типу творення на основі прототипної ситуації можна зарахувати такі одиниці, як укр. бачити наскрізь кого (ФСУМ, с. 19) – рос. видеть на три [на два] аршина под землей (землю) (ФСРЯ, с. 57].

Дослідження фразеологізмів із частковим перенесенням термінів засвідчує той факт, що при їх творенні відбувається залучення вже готових знаків, які постали на основі метафори, метонімії тощо. Унаслідок цього зростає ступінь фіктивності: 1) наявна (гострити ножа)/відстутня (на риб’ячому хутрі) у світі реального прототипна ситуація; 2) наявна відповідна метафорична/метонімічна пресупозиція: гострити язика.

У нижчеподаних прикладах до складу одиниць входять компоненти, які окрім того, що експлікують концепти, залучені до вербалізації (концепт-джере­ло вербалізації ФО гострити ножа – професійна діяльність, а фразеологізму гострити кігті – прототипні уявлення про поведінку тварин), фокусують увагу на певному аспекті, модифікуючи таким чином значення одиниці: укр. гостри­ти кігті (нігті) на кого – що ‘хотіти, прагнути заволодіти ким-, чим-небудь, захопити когось, щось’ (ФСУМ, с. 192) чи укр. випускати (розпускати)/ви­пустити (розпустити) пазурі (кігті) ‘виявляти ворожість, нетерпимість до кого-небудь або готовність дати відсіч комусь’ (СУ) (образність останнього з наведених прикладів зооморфна). У фразеологічній картині світу кігті – це знаряддя, яке щось утримує (укр. вирватися з рук (з лап, з кігтів, з лабетів) чиїх, чого ‘врятуватися, звільнитися від кого-, чого-небудь; позбутися залежності від когось, чогось’ (СУ). Зуби асоціативно сприймаються, зокрема, як знаряддя агресії: укр. гострити (острити, точити)/нагострити (наточити) зуби 1) на кого, проти (супроти) кого ‘прагнути заподіяти кому-небудь при­крість, шкоду, зробити неприємність’, 2) на кого – що ‘посягати на кого-, що-небудь’, 3) на що ‘прагнути мати вигоду з чого-небудь’ (ФСУМ, с. 193). Зна­чення ФО гострити кігті (нігті) на кого та гострити (острити, точити)/ нагострити (наточити) зуби зіставні, але не тотожні: спільним є уявлення про них як знаряддя агресії, однак функція знарядь є відмінною, залежно від неї й модифікується значення. У фразеологічній одиниці показати/показувати [свої] зуби (роги, пазури) ‘виявити свою злостиву вдачу, злі наміри’ (СУ) символічні компоненти зуби (роги, пазури) транслюють ідею знаряддя агресії. Прикметник гострий у прямому значенні поєднується із соматизмами зуби, кігті (нігті), лише у переносному – укр. гострий язик 1) ‘дотепна, влучна або дошкульна мова’, 2) ‘здатність говорити дотепно, влучно або дошкульно’ (СУ) – рос. острый язык у кого (Тих, с. 183); укр. гостре (загостре) слово ‘висловлена ким-небудь образа; щось дуже неприємне’ (СУ), гостре око у кого ‘хтось добре бачить; спостережливий, кмітливий, пильний і т. ін.’ (СУ) тощо.

Слово, якому властива символічна функція, зокрема, й у фразеології може входити до фразеологізмів, не виконуючи роль символу. Важливо розрізняти, яка саме концептуальна інформація активізується під час фразеотворення. Сум­ніви у нас викликають спроби об’єднати різні за вербалізацією фразеологізми. Наприклад, В. Маслова пише: «ЗЕМЛЯ – символ смерті, цим пояснюються фразеологізми уйти в землю, отдать земле, кормить землю, стереть с лица земли, сквозь землю провалиться, предавать земле, сровнять с землей, ложиться в землю...». I далі: «Про п’яного білоруси говорять “як зямля”, про скупого “зямля ненаежная”, про втомленого важкою роботою “зямлі не чуе пад сабой”, про невпевненого – “зямля ўцякає з-пад ног”, проте ФО з компонентом “земля” використовується й для позитивної характеристики людини – “бачыць на тры сажні ў зямлю” (про передбачливу людину)» [177, с. 95, 96]. У фразеологізмах стереть с лица земли, сквозь землю провалиться, сровнять с землей компонент земля не має символічного значення смерті. Аналогічні заперечення виникають під час аналізу й інших прикладів, наведених В. Мас­ловою. Фразеологізми як зямля, зямля ненаежная відображають прототипні уявлення про землю. Існують фразеологічні одиниці: твердо (міцно) стояти на ногах (на землі) 1) ‘мати владну і невимушену поставу (про фігуру)’, 2) ‘упевнено діяти, мислити і т. ін.’ (СУ); вибивати/вибити ґрунт з-під ніг чиїх, у кого ‘позбавляти кого-небудь упевненості, підтримки, опори в чому-небудь’ (ФСУМ, с. 79), у яких компонент земля позначає точку опори, а параметр позитивний/негативний не є релевантним. Фразеологічна одиниця біл. бачыць на тры сажні ў зямлю пов’язана з метафорою розуміти – це Бачити, а не з позитивом, який несе компонент земля.

Симптоматичним щодо продукування наукових міфологем є «Словник символів культури України», у якому вміщено різні як з погляду знаковості, так і за походженням «одиниці»: власне символи (баран, барвінок, віл, вітер...), окремо автори розглядають символіку прози й поезії, назви народних обрядів (пострижини, обручення...), міфологічні персонажі (Берегиня, Білобог-Чорно­бог, Велес...), релігійні концепти (Ангел, Богородиця, Йордань, Страшний суд...), назви офіційних свят (День Перемоги), морально-етичні концепти (Доб­ро і Зло) тощо (ССКУ). Однак, на наш погляд, у цьому словнику некоректно сформульовано дефініції, у яких надто прямолінійно поєднано символи із символізованими концептами та не розмежовано символіку різних підсистем, як-от: «Ніж – символ помсти; смерті; жертовності; сили, духовної снаги; справедливої боротьби; зла, несправедливості; патріотизму; віри, любові до рідної землі» (ССКУ, с. 145); «Око – символ розуму і духу; символ Сонця; злово­рожих сил; краси; світильника для тіла (у християнстві); кохання» (ССКУ, с. 152).[12] Це яскравий приклад сплутування власне значення символу й кон­текс­тів, у яких вжито слово-символ, або значення символу й асоціативного поля слова.

Символи, належні до певної концептосфери, можна розділити принаймні на дві групи: (1) символи власне цієї концептосфери; (2) символи, залучені до вербалізації цієї концептосфери. За даними В. Копалінського, символами гніву є – хмара (Kopal, c. 43), вітер (гнів божества) (Kopal, c. 452), тигр (Kopal, c. 438), блискавка (гнів неба) (Kopal, c. 322), зуби (злість) (Kopal, c. 490), вуж (диявольська злість) (Kopal, c. 448), сокіл (Kopal, c. 394), скорпіон (Kopal, c. 380), муха (роздратування) (Kopal, c. 238), мавпа (Kopal, c. 218), їжак (Kopal, c. 129) тощо. На думку В. Копалінського, «око символізує світ, земну кулю, Бо­га, світло, сонце, вікно; життя, владу; скарб, перли; лоно матері, любов, стид, заздрість, пильність, небезпеку, піклування, охорону, шпигування; осуд, (над)знання, передбачення, розум, характер; настрій, духа, дзеркало душі, цікавість, надприродне спостереження, чари (зле око), магію, внутрішнє бачення» (Kopal, c. 271, 272). Власне, через те, що очі – «дзеркало душі», цей символ за­лучено до вербалізації концепту Гнів, хоча згаданий компонент не є символом гніву (як і любові тощо): укр. кресати/кресонути очима (СУ); світити очима (оком, очицями) на кого, до кого (б) (СУМ, т. 9, с. 90); сипати/сипнути (сипо­нути) іскрами (іскри) [з очей] на кого (ФСУМ, с. 806) – рос. сверкать/сверк­нуть глазами на кого (ФСРЯ, с. 441) – біл. палаць вачыма (-амі) (2) (Леп, с. 57).

Роль компонента-символу також стає очевидною завдяки аналізу транс­формацій фразеологічної одиниць під час її вживань. Наприклад, аналізуючи походження фразеологізму рос. хлебнуть горя, А. Мелерович та В. Мокієнко зазначають, що «горе представлено як якесь гірке питво» (ФРР, с. 174). В усіх «структурних перетвореннях» наявний компонент, який символізує цю гіркоту, іншими словами, символ виконує роль смислового центру: рос. хлебнуть горького от кого; хлебнуть порядочно всяческой полыни; хлебнуть солёного (ФРР, с. 173); пор. вкушать, вкусить сладость, горе... – укр. заживати, зажити (куштувати, скуштувати) втіхи (розкоші, розкошів, солодощів); зазнавати, зазнати (дізнавати, дізнати, куштувати, скуштувати, спити, випити) гіркої (горя, лиха); випити ківш лиха (РУССВ, с. 108). А також: рос. висеть на волоске 1) ‘находиться в опасности, под угрозой краха, срыва, лишения чего-л. необходимого, важного’ → висеть на ниточке, держаться на тонюсенькой паутинке, держаться на тонкой и гнилой жилочке (ФРР, с. 126, 127); держать камень за пазухой (Тих, с. 104) → «И за пазухой у них имеется небольшая юридическая "бомбочка"» (Л. Смирнов, Г. Анісимов).

Відфразеологічні деривати (зокрема, «слова, не відмічені структурними ознаками твірності, тобто омонімічні слова вільного вживання; вичленовую­чись із ФО, вони або конденсують семантику цієї одиниці, або передають якусь її частину» (СОЛСРЯ, с. 8)) – це теж свідчення про процес символізації: рос. изобретать/изобрести велосипед → велосипед «Смотрите, чем дальше палка от берега, тем дольше её не выбрасывает. – Да. Простите, это велосипед. – Почему? – Это давно известно» (В. Шукшин, Митька Ермаков) (ФРР, с. 96); тёртый калач → тёртые (ФРР, с. 260).

Аналіз відфразеологічних дериватів свідчить про те, що «скорочення» до іменного чи дієслівного компонента зумовлено насамперед потребою назвати об'єкт чи дію (рос. канитель (СОЛСРЯ, с. 147) і тянуть (СОЛСРЯ, с. 335)). Натомість може відбуватися заміна компонента або його вилучення: рос. мутить воду → замутить всю эту историю (ФРР, с. 107, 108); выходить/вы­йти сухим из воды → выйти из испытаний сухим; выйти сухим (ФРР, с. 110, 111); тёртый калач → тёртый жизнью человек, тёртый человек, люди тёр­тые, тёртые ребята, народ тёртый тощо (ФРР, с. 258, 260). Одна з причин полягає у наявності міцних міжфреймових зв'язків, як наприклад, каламутити і вода. Однак виокремлення дієслівного компонента зумовлено традиційністю метафори, наприклад, для концепту Покарання – рос. всыпать, продрать, распечь, склонять (СОЛСРЯ, с. 82, 261, 276, 298); Обман – вкручивать, втереть, кривить, крутить, передернуть (СОЛСРЯ, с. 73, 83, 157, 236) тощо.

Окрім того, «скорочуваний» додаток у таких фразеологізмах часто є прогнозованим, тобто це важливий складник фрейму, таке відсилання до прецедентного тексту виявляється достатнім. Наприклад, бередить рану [душу] → бередить (СОЛСРЯ, с. 51); «Он был разнообразен: и прямая центральная аллея, не теряющая высоты, и, по оба бока ее, спуски в скверы с цветниками, фонтанами, а на холмах – с одной стороны раковина, где летом да­вали бесплатные симфонические концерты, с другой – летний же ресторан, где вечерами играл эстрадный оркестрик, бередящая музыка» (О. Солженіцин, НКРЯ). Можливі «проміжні» трансформації: «А я тоже видел Матрёну сегод­няшнюю, потерянную старуху, и тоже не бередил её прошлого, да и не подоз­ревал, чтоб там было что искать» (О. Солженіцин, НКРЯ); «Депутаты решили не бередить эту тему, несмотря на страшные цифры: по информации правых, цифры потерь от неуставных взаимоотношений сравнимы с потерями в Чечне» ([Дембель все спишет. Депутаты не хотят знать правду о "дедовщи­не" // Известия, 2003.01.04], НКРЯ); «/ именно к этому я и призываю / надо один раз сформулировать ее / потому что так или иначе она / значит / бере­дит неуравновешенное сознание соотечественников / которые чаще всего пытаются его применить в собственных интересах / что бессмысленно / и в оправдание собственных недостатков» ([Д. Дибров, И. Охлобыстин. Беседа Д. Диброва с И. Охлобыстиным в эфире телепередачи "Антропология", НТВ (1999) // Архив Хельсинкского университета], НКРЯ). Аналогічно скорочувана обставина лише виконує роль інтенсифікатора: рос. расшибиться в лепешку → расшибиться (СОЛСРЯ, с. 279); схватить на лету → схватить (СОЛСРЯ, с. 319).

Щодо іменників – відповідний атрибут перебуває в центрі прототипу, а не на периферії. Іншими словами, залишається компонент, що має стійкий «ко­роткий» зв'язок з позначуваною ділянкою. Наприклад, за СОЛСРЯ: рос. бодяга, вагон, вьюн, галочка, гвоздь, жилетка, зуб, камень, ковёр, лапша, лямка, пенки, сливки[13] тощо.

Необхідно розрізняти поняття метафоричний принцип (як узагальнену ідею – когнітивний рівень) та мотиваційну (інваріант для певної концептосфери – когнітивний рівень) й структурну (вербальний рівень) моделі. Метафорич­ному принципу й мотиваційній моделі на вербальному рівні може відповідати декілька структурних моделей. Наприклад, існує метафоричний принцип: Спілкуватися – це давати (і брати), який працює під час вербалізації низки концептосфер, зокрема концепту Покарання, спостережний у мотиваційних моделях (метафорах) Карати – це давати щось, відповідно структурні моделі дати + символ або отримати + символ. Вербалізація певної концептосфери може відбуватися за різними метафоричними принципами (навіть у межах певної лінгвокультури), наприклад: СТРАХ – це ВОГОНЬ, ЦЕ ХОЛОД, ЦЕ ТРЕМТІННЯ тощо, Душа – це Вмістище чи Душа – це птах. Тому до метафоротворення залучено низку фреймів концептів Вмістище, Птах.

[] [] Висновки

Методи когнітивізму відрізняються від методів традиційної семантики, зокрема компонентного аналізу, тим, що у межах когнітивізму досліджують насамперед ментальні репрезентації. На аналізі знань, пов’язаних з культурою тієї чи іншої лінгвоспільноти, потрібно базувати лінгвокультурологічний аналіз фразеологічних символів, не втрачаючи з поля зору й власне мовну інформацію. Важливим складником лінгвокультурологічного аналізу є прототипний аналіз, модифікований певним чином для лінгвокультурології, а саме: врахо­вуються всі атрибути, як ядрові, так і периферійні; не виокремлюється жоден із прототипних референтів як найкращий зразок. Ще один складник лінгвокультурологічного аналізу – метод структурно-семантичного моделювання. Застосовується у культурологічних дослідженнях фразеології реконструювання концептів за даними мовного рівня та «культурною» інформацією (профілювання, створення мовного портрета предмета). Така реконструкція відобра­жає культурно-мовну свідомість лінгвоспільноти. У цьому дослідженні реконструкція здійснюється на фразеологічному матеріалі, оскільки саме фразео­логічні фонди найкраще зберігають прототипні уявлення лінгвоспільнот. Специфіка лінгвокультурологічного аналізу, зокрема, фразеологічних концептів полягає у прагненні виявити об’єктивну інформацію, уникнути суб’єктивізму, що досягається використанням даних різних мов. Окрім того, застосовується етимологічна інформація, яка сприяє з’ясуванню традиційних шляхів вербалізації. Значущу для лінгвокультурології інформацію надає дистрибу­тивний аналіз чи аналіз сполучуваності імені концепту, що дає змогу виявити особливості категоризації, властиві тій чи іншій мовній картині світу. З огляду на те, що мета лінгвокультурології – визначити специфічне та інтерлінгвальне, важливо застосовувати порівняльний та зіставний аналізи, оскільки лише за допомогою цих методів можна виявити специфічні та інтерлінгвальні явища концептуального та вербального рівнів. Натомість реконструювання концептів на матеріалі однієї мови – це лише констатація фактів, підготовчий етап для лінгвокультурологічних студій. Достовірність результатів лінгвокультурологічного дослідження визначає й обрання матеріалу дослідження, створення бази фактичних даних, яка має складатися системно, з урахуванням різної мовної інформації.

З огляду на роль знань, аналіз має бути спрямований на виявлення за даними мовного рівня максимально можливої кількості атрибутів, належних певному прототипові, незважаючи на їхню так звану денотативність/конотативність. З іншого боку, необхідно скласти репертуар прототипних референтів для певного атрибута. Такий репертуар, звичайно, матиме ядрову та периферійну зони. Однак не виправдано надавати одному з прототипних референтів статус «найкращого зразка», за розумінням терміна у прототипній семантиці.

Специфіка фразеологічної картини світу (невід’ємного складника мовної картини світу, який виокремлюється лише для потреб аналізу) полягає в тому, що її одиниці вербалізують концепти, відмінні від вербалізованих лексичними одиницями. Звідси випливає фрагментарність фразеологічної системи. Фразео­логізми вербалізують інформацію особливо значущу для лінгвоспільноти. Увагу мовців привертає те, що перебуває поза межами сформованих у тій чи іншій лінгвокультурі уявлень про «нормальний стан речей».

Дослідження механізмів фразеологізації за допомогою лінгвокультурологічного аналізу суттєво поглиблює наші знання про цей процес, дозволяє вийти за межі традиційних уявлень про те, що значення фразеологічних зрощень жод­ним чином не пов’язані зі значеннями компонентів, вони не мотивовані; значення фразеологічних єдностей потенційно виводяться зі значень компонентів; фразеологічні сполучення творяться як реалізація зв’язаних значень слів. Ура­хування сфери знань за допомогою концептуального аналізу дає змогу подо­лати суперечності, властиві традиційному поглядові на механізми творення ФО, зокрема, й коли йдеться про немотивованість та псевдомотивацію одиниць.

Важливу інформацію про процеси фразеологізації дає дослідження порівнянь, які унаочнюють концепти, що взаємодіють у цьому процесі. Стійкі по­рівняння експлікують явища, здебільшого імпліцитні в метафорі. Своєю чергою, дослідження метафоризації, зокрема виявлення метафоричних схематич­них структур, знімає низку алогізмів, наявних в інтерпретаціях лише значень компонентів ФО, мовної інформації.

Фразеологічні одиниці містять у своєму складі символи, які є важливими елементами культурного коду. Використання символів у фразеологізмах спричиняє, з одного боку, скорочення коду, бо символ позначає певну «ідею», з другого боку, символ у багатьох випадках ускладнює ФО національно-куль­турною своєрідністю. Якщо метафоризація чи метонімізація – це механізми, за якими відбуваються певні ментальні процеси, то термін символізація доцільно вживати як такий, що охоплює різні типи ментальних дій, які приводять до створення символів, зокрема мовних. Символ може мати метафоричну чи метонімічну основу, з одного боку, а з іншого – у процесі фразеотворення залучається до метафори.

В основі символу міститься прототипна інформація, тобто те, що є еле­ментом концептуальної картини світу; символ виникає в результаті метафоризації чи метонімізації; в основі символу перебуває декілька ознак, що випливає з особливостей, зокрема, метафори; поняття метафори й символу не тотожні, не перетинаються, не доповнюють один одного, вони співвідносяться як причина і наслідок. Звідси випливає, що і метафорам, і символам властива конвенцій­ність. Символ – це вербальний предметний знак, утворений унаслідок операцій метонімії чи метафори, який у певному лінгвокультурному просторі перебуває у стійкому зв’язку з абстрактним позначуваним. Специфіка фразеологічного символу полягає в його багатозначності, спричиненої тим, що він сформований на основі різноджерельних уявлень. Слово, якому властива символічна функція, зокрема й у фразеології, може бути компонентом фразеологізму, не виконуючи роль символу. Символи, належні до певної концептосфери, поділяємо на дві групи: (1) символи власне цієї концептосфери; (2) символи, залучені до вербалізації цієї концептосфери. Роль компонента-символу також стає оче­вид­ною завдяки аналізу трансформацій фразеологічної одиниці під час її вживань.

Аналіз метафоричних стратегій свідчить про антропоцентричність фразеологічної метафори, наявність рудиментів зооцентризму. Фразеологічна метафора антропо- (маскуліно-/феміно-, етно-), зоо-, флоро-, стихіє-, речоморфна тощо. Метричні стратегії у фразеології теж є різноманітними, хоча переважно спостерігаємо антропо-, зоо- та речометризм. У результаті взаємодії (інтеграції) концептосфер спостерігаються на вербальному рівні експліцитні вияви змі­шуваних концептуальних просторів (джерела та мети) або лише терміни простору-джерела. За традиційним поглядом на творення ФО, цей процес ґрунтується на прототипній ситуації, яка відповідає «буквальному» значенню фразеологізму. Такий спосіб фразеотворення наявний лише в разі, коли верба­лізація відбувається в термінах концептосфери-джерела. Якщо у фразеологізмі наявні терміни концептів, які взаємодіють, то у світі реального відсутня прототипна ситуація. У разі часткового перенесення термінів концепту-джерела використовується символічний код. У фразеотворенні значну роль відіграє культурно-мовна компетенція мовця (обізнаність із прецедентними текстами культури, знання способів категоризації та вербалізації, символічного коду).